Німецький політолог Андреас Умланд та австрійський економіст Ґюнтер Фелінгер у статті для аналітичного центру European Council on Foreign Relations пояснюють, чому Україні слід звернути увагу на досвід балканських країн у їхньому прагненні вступити в ЄС. У міжнародній газеті Christian Science Monitor є публікація про те, чому критики звинувачують президента України Петра Порошенка у «відкиданні» Мінських домовленостей. Аналітик Internews Ukraine та UkraineWorld Віталій Рибак у статті для аналітичного центру Atlantic Council звертає увагу на те, що «олігархи володіють ефіром в Україні», але пояснює, чому це, на його думку, ненадовго.
У розділі «коментарі» аналітичного центру European Council on Foreign Relations німецький політолог Андреас Умланд та австрійський економіст Ґюнтер Фелінгер пояснюють, чому політологам, журналістам та іншим експертам слід краще придивитися до підготовки вступу в ЄС, яку здійснюють країни Південно-Східної Європи.
Багато хто в ЄС усе ще не бачить в Україні потенційного члена, у той час як «західноєвропейські політики та дипломати ухиляються від завдань, відповідальності та витрат, пов’язаних із членством України», мовиться у статті.
Але одним із варіантів для Києва «прискорити процес» може стати «переорієнтація своєї міжнародної уваги на інших нинішніх чи недавніх кандидатів на вступ до ЄС», пропонують автори. Україні слід не просто взяти до уваги досвід інституцій країн Західних Балкан, щоб з’ясувати, як ті порозумілися із Брюсселем, але й приєднатися до них.
Автори наводять приклади 16 інституцій, які створили на Балканах за допомогою Брюсселя для розвитку міжнародної інтеграції країн колишньої Югославії та Албанії, і наголошують на тому, що в деякі з цих органів можна переконати залучити й українських представників. На додаток до цих інститутів, балканські країни мають, наприклад, особливий формат перемов на найвищому рівні під назвою «Берлінський процес», який сприяє діалогові зацікавлених представників ЄС і лідерів країн Західних Балкан.
Такий хід дозволив би Україні потрапити в групу кандидатів через «балканські двері». Молдова, наприклад, уже зробила це – вона бере участь у кількох балканських структурах. Українське членство в цих інститутах також було б вигідне як через розмір українського ринку, так і через її геополітичну вагу як визначально важливої країни між Росією і Заходом.
У міжнародній газеті Christian Science Monitor є публікація про те, чому критики звинувачують президента України Петра Порошенка у відкиданні Мінських домовленостей. За словами автора, український президент готується підписати новий закон, який мав би на меті переосмислити конфлікт, але «здається, метою закону є не покласти край бойовим діям, а виграти президентські вибори».
На думку українських експертів, мотиви Порошенка стосуються саме внутрішньої політики України в часи, коли напередодні парламентських та президентських виборів його рейтинги складають лише 10 відсотків. Та ціною законопроекту, на думку критиків, є те, що він відкидає Мінські домовленості.
Законопроект покладає відповідальність за конфлікт повністю на Росію й наголошує на тому, що Київ бажає об’єднання країни повністю на своїх умовах.
Прибічники законопроекту пояснюють, що насправді «це просто нормалізує ситуацію, яка існувала давно, але була затьмарена помилковим жаргоном», мовляв, агресора нарешті називатимуть агресором.
Але справа в тому, що це ускладнюватиме сам процес перемов, адже на умовах Мінських домовленостей Росія розглядалася як зовнішня сила-посередник, стверджує автор (таке бачення підтримує Москва, але відкидають, зокрема, і Київ, і Вашингтон, де Росію бачать як безпосереднього учасника конфлікту – КР). Критики вважають, що законопроект стане каменем спотикання не тільки для Мінських домовленостей, але й для відносин між Росією та США – таку думку висловив народний депутат від «Опозиційного блоку» Микола Скорик.
Аналітик Internews Ukraine та UkraineWorld Віталій Рибак у статті для аналітичного центру Atlantic Council звертає увагу на те, що «олігархи володіють ефіром в Україні», але, на його думку, це ненадовго.
Автор зазначає, що понад 75 відсотків українців регулярно дивляться телеканали, якими володіють такі олігархи, як Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов. При цьому, наголошує Рибак, телебачення є основним джерелом інформації для 58 відсотків українців.
Автор перераховує, якими телеканалами володіють олігархи в Україні, і зазначає, що додатковим приводом для занепокоєння є й те, що багато інших нових новинних агентств також мають зв’язки з різними впливовими високопосадовцями.
«Але картина не зовсім безнадійна. Хоча олігархи й можуть домінувати в телебаченні, число глядачів знижується, так само як і довіра до телевізійних новин».
Наразі онлайн-видання набувають все більшої популярності, і довіра до них є значно вищою, ніж до телебачення, зауважує Рибак. При цьому лише два з п’яти провідних новинних веб-сайтів належать олігархам.
Більш того, серед незалежних онлайн-агентств дійсно є конкуренція, і багато з них надають надійну інформацію, зазначає автор. Хоча деякі аналітики описують українські ЗМІ як «вільні, але не незалежні», те саме навряд чи можна сказати про онлайн-видання, вважає Рибак.
