Спеціально для Крим.Реалії
У 1990 році я як однин з перших парламентських кореспондентів у Радянському Союзі консультував професора Валерія Зорькіна, який тоді балотувався в народні депутати Української РСР. Молоді активісти, які просили мене зустрітися з Зорькіним, говорили про нього як про талановитого юриста, який мріє про реформи законодавства та встановлення конституційних пріоритетів, які мають змінити партійний авторитаризм.
Приблизно в такому ж дусі висловлювався й сам Валерій Зорькін ‒ мені він тоді здався юристом нового часу, який наставав у країні.
Вибори ці Зорькін програв, проте незабаром став суддею Конституційного суду Росії. Він носить суддівську мантію вже 27 років. Рада Федерації знову затвердила його головою Конституційного суду на наступні шість років. Коли Зорькін покине пост ‒ якщо покине, він може займати його безкінечно ‒ йому буде вже 80 років. Можна вважати, що його юридична кар'єра вдалася. А ось з Конституцією не склалося.
Він носить суддівську мантію вже 27 років
У 1993 році Зорькін увійшов у перший і останній конфлікт з виконавчою владою. Очолюваний ним суд визнав неконституційним указ тодішнього президента Росії Бориса Єльцина про розпуск з'їзду народних депутатів. Це привело до збройного конфлікту в центрі Москви. Єльцин, який вийшов з нього переможцем, призупинив повноваження Конституційного суду й навіть намагався вивести Зорькіна з його складу ‒ судді не дозволили. Тоді думки спостерігачів щодо вчинку Зорькіна, який користувався найбільшим авторитетом у суддівському товаристві, поділилися. Одні стверджували, що Зорькін просто залишився вірним Основному Закону. Інші ‒ що він, тоді ще не дуже досвідчений політик, просто повірив у перемогу конкурентів Єльцина, віце-президента Олександра Руцького та голови Верховної Ради Руслана Хасбулатова. І програв.
У 1993 році я, знаючи Зорькіна, припускав, що він опинився перед непростим вибором. Що міг бути на боці демократії, але водночас не міг не помітити, що указ Єльцина дійсно антиконституційний. Конституція може бути не дуже досконала, але Конституційний суд зобов'язаний охороняти її положення. Зорькін заслуговує на повагу в цій непростій ситуації.
У 2014 році я зрозумів, що помилявся. Конституційний суд Росії розглядав питання про «приєднання» Криму. Так, саме від суду, а не від президента та Федеральних зборів залежало остаточне рішення. Тому що саме Конституційний суд мав вирішити, чи відповідає «приєднання» Криму Основному Закону країни та її законодавству.
Відповідь на це питання була проста. Російське законодавство передбачає примат міжнародних зобов'язань Росії над її внутрішнім законодавством. Угоди з Україною, в яких Росія визнавала її територіальну цілісність ‒ разом з Кримом, ‒ продовжували діяти. Російське законодавство не допускає приєднання до Росії частин територій інших держав. Питання про «незалежність» Криму та Севастополя не було проголосоване навіть на фейковому референдумі, а в їхньому власному законодавстві не містилося ніяких норм, які дозволили б проголосити незалежність без консультацій з населенням регіону. Таким чином, одне порушення нашаровувалося на інше, друге ‒ на третє. Для того, щоб це побачити, не потрібно було бути досвідченим суддею Конституційного суду. Досить бути першокурсником провінційного юрфаку.
Російську окупацію Криму це не скасувало б, але заморозило б процес анексії та врятувало б честь самого Конституційного суду
Однак Конституційний суд на чолі з Зорькіним вважав за краще політичну доцільність і наказ з Кремля, а не захист Основного закону. Чи міг він вчинити інакше? Думаю, міг. Російську окупацію Криму це не скасувало б, але заморозило б процес анексії та врятувало б честь самого Конституційного суду. Можливо, Путін, як і Єльцин у 1993 році, припинив би повноваження Конституційного суду й навіть вигнав би з нього Валерія Зорькіна. Але ж за два десятиліття до цього Зорькін не побоявся такого повороту подій ‒ а попереду у нього було ціле життя. Все-таки мали рацію, напевно, ті, хто вважав, що Зорькін просто неправильно вирахував переможця в 1993 році. У 2014-му році все було зрозуміло: авторитарний правитель, примхи якого потрібно обслуговувати, що б він там не придумав.
Мали рацію, напевно, ті, хто вважав, що Зорькін просто неправильно вирахував переможця в 1993 році
Думаю, Зорькіна навряд чи цікавила Конституція. Схоже, він заручник власного честолюбства та добробуту, типовий приклад людини, яка зрадила ідеали своєї молодості ‒ якщо тоді, в 1990 році, він нам не брехав. Що ж, можна сказати, що у «майже незмінного» голови Конституційного суду все вийшло. Йому можуть дати шанс померти на посту, як якомусь члену радянського політбюро, що зберігає посаду до маразму й кремлівського похорону.
Тільки ось в історії права ‒ російського та світового ‒ Зорькін залишиться, я впевнений, не суддею, а лакеєм. Незавидна доля.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
