Після того, як польський парламент ухвалив скандальні поправки до закону про Інститут національної пам’яті, в українських медіа з’явилося чимало закликів виступити з «адекватною відповіддю». Такою відповіддю, що змусила би польську сторону задуматися про наслідки своїх рішень.
Між іншим, про заходи у відповідь замислюються й у Кнесеті Ізраїлю. У цій країні теж викликав обурення польський закон – причому куди більше, ніж в Україні. Ізраїльтяни традиційно намагаються реагувати на спроби переписати зловісну історію Голокосту – а в новому польському законі простежуються елементи такої ревізії.
Так якою ж має бути українська відповідь на польський закон? Як на мене, найкраща реакція – це залишатися демократичною державою. Державою, що не намагається покласти історію в прокрустове ложе законодавчих заборон.
Історія – точна наука. Її не можна придумати й переписати. Людську пам’ять у демократичному суспільстві не можна заборонити. Це – доля тоталітарних й авторитарних режимів. Саме завдяки такому насильству над пам’яттю ці режими домагаються успіху й довголіття.
Перш за все – з розумінням історії
Разом із тим, необхідно зрозуміти одну дуже просту річ. Не можна судити минуле з точки зору логіки сьогоднішнього дня. І не можна вірити в чорно-білу картину світу, в монохромність історичних персонажів. Одна й та ж людина може одночасно здійснювати героїчні вчинки й злочини. Це стосується й армії, й воєнізованого формування, й держави. При цьому для співвітчизників такої людини подвиг завжди може бути важливішим фактом у його біографії, ніж злочин. Співвітчизники ж його жертв або політичні супротивники завжди будуть із куди більшою увагою ставитися до злочину, а не до подвигу. І ніхто ніколи не зможе викреслити з історії ані того, ані іншого. Як ніхто ніколи не зможе пояснити вчинки людей із якогось 1654 року або навіть із 1939 року знанням і логікою 2018 року. Більш того, така логіка, як правило, поширюється тільки на минуле – але ніколи не працює в сьогоденні.
Ми давно вже засудили «умиротворення агресора» 1938 року – проте для сучасників архітекторів цього умиротворення, Чемберлена й Даладьє, вони були справжніми апостолами миру, які намагаються не допустити повторення страшної світової війни. Уже через кілька років така тактика стала сприйматися як трагічна помилка – однак вже 2014 року ті ж самі люди й країни, що засудили умиротворення Гітлера 1938 року, зайнялися тим самим стосовно Путіна. Причому серед таких політиків виявилися аж ніяк не тільки керівники країн Заходу, але й президент Чехії – тієї самої Чехії, що й стала жертвою Мюнхена. Парадокс? Але історія людства й складається з парадоксів. Той, хто захоче скасувати цей закон парадоксу й підмінити історію – свою або чужу – агітаційною збіркою своїх досягнень і вироком чужим вчинкам, неминуче програє.
Польські поправки – це перш за все спроба такої підміни. Українська реакція повинна бути пов’язана перш за все з розумінням історії. Своєї та чужої.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
