Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Коли ми виходили на прогулянку, в барак часто вривалися десятки служивих псів з обшуком. Нас закривали на вулиці, не дозволяючи бути присутніми при обшуку наших особистих речей, не дозволяючи зайти в туалет або взяти теплі речі. Нас боялися, й тому знайшли такий от не особливо складний метод, щоб зробити свою роботу максимально комфортно. Те, що при цьому вони порушували закон Росії, всім було наплювати. Без нас у нашій обителі співробітники адміністрації піднімали все догори дном.

Вони намагалися знайти хоч щось заборонене, щоб відзвітувати перед керівництвом про успішну спецоперацію. Але найчастіше спроби «вертухаїв» були марними, й тоді зі злості починали забирати все підряд. Під чисту вимітали всі речі, які створювали для нас затишок, комфорт і допомагали виживати ‒ свічки, продуктові контейнери, кип'ятильники, пластикові пляшки. Якщо знаходили зайвий комплект тюремної роби або якийсь одяг, який не є «формою встановленого зразка» ‒ без зайвих пояснень забирали. Природно, ніяких актів вилучення не складали ‒ фактично, співробітники виправної колонії просто викрадали речі арештантів.

Співробітники виправної колонії просто викрадали речі арештантів

Іноді забирали більш цінне ‒ те що мало цінність для кожного арештанта. Під надуманими приводами вилучали техніку, яка допомагала ув'язненим відволіктися в побуті: телевізори, холодильники, мікрохвильовки. Але робили це навмисно, з метою показового покарання. Адже щоб отримати хоч щось назад, доводилося всім бараком голодувати, а багатьом вирушати в штрафні ізолятори.

Бувало й по-іншому: наглядач при обшуку міг покласти щось у твої особисті речі, а після «випадково» виявити це й притягнути до відповідальності. При такій підставі нікому нічого не доведеш. Правоохоронцям навіть не обов'язково бруднити руки ‒ підкинути могли й підконтрольні їм ув'язнені, як часто й відбувалося.

При таких масштабних обшуках у мене часто вилучали відповіді з судів і прокуратури, особисті записи, замітки, а також листи зі словами підтримки, які надсилали мені люди з усього світу. Але все це відбувалося попутно, адже головне, що шукали ‒ скарги на установу. Вони неймовірно дратували начальство слідчого ізолятора, й начальство намагалося позбутися зафіксованих фактів їхніх правопорушень всіма доступними способами. В цілому гра заховати й знайти влаштовувала обидві сторони, враховуючи, що найчастіше переможцями виходили арештанти.

Хвиля здичавілих, промерзлих і втомлених арештантів вливалася в рідну гавань

У той день якраз відбувався черговий слідчий захід і, як то кажуть, ніщо не віщувало біди. Все було досить буденно, йшло за стандартним сценарієм. Після дозволу повернутися в барак армовані прогулянкові двері, які оберігали охоронців, відкривалися ‒ і хвиля здичавілих, промерзлих і втомлених арештантів потоком вливалася в рідну гавань. Кілька прольотів сходами, і знову «гальма», а за ними ще й ще. Така собі російська тюремна матрьошка, обмотана колючим дротом.

Закручений шлях закінчується негостинним шмоном. Місцеві дармоїди в погонах, формально поплескуючи по тілу, по черзі обшукують і пропускають далі, до наступного кола пекла, беручись за інших арештантів. Ця процедура повторювалася сотні разів і вже приїлася, але саме в звичці й зберігається найбільша небезпека. Втрачаючи пильність, ти програєш. Так і трапилося зі мною.

Поліз промацувати шви в моїх валянках

Раптово до мене підійшли кілька вертухаїв з увімкненими камерами, а один з них засунув пальці під нагрудну бирку із зазначенням мого дев'ятого загону й дістав звідти маленький паперовий згорток, в якому зберігалася сім-карта місцевого оператора.

Миттєво пішли награні здивовані вигуки з усіх боків: «Засуджений Афанасьєв, а що це таке у вас?», «Невже це телефонна сім-карта? Як цікаво!». Далі серія статутних фраз на камеру, які настільки потішили мене, що я не стримував свого сміху. Це той стан, коли розумієш, що тебе підставили, й усвідомлюєш, що відпиратися в цій примарній ситуації немає сенсу. Краще прийняти все як даність і не влаштовувати істерик. Відповідь, а вірніше помста це страва, яку треба подавати холодною, а точніше на тверезо мислячий розум.

Охоронець під час обшуку на додачу поліз промацувати шви в моїх валянках, але не знайшов там нічого. На обличчі служивого в ту мить читалося здивування і він так запитально дивився на старших за званням, що робило ситуацію ще більш комічною. Мабуть не поклали того, що мали покласти. І слава Богу.

Після серії оперативних дій мене пропустили, я зміг приєднатися до інших арештантів, яких утримували як сардин у кімнаті правил внутрішнього розпорядку.

Всі вже розуміли, що сталося «мусорське» беззаконня, підстава, але на цьому все й обмежувалося. Ніхто не захотів піднімати хвилю, хоч і розумів, що сьогодні адміністрація підставила мене, а завтра можуть повторити все те ж з ними. Так і зароджується рабство ‒ коли мовчать. Вся суть російського суспільства. Борців з системою прибирають з дороги під улюлюкання натовпу.

Українці досить багато пережили, щоб здаватися так просто

Але де наша не пропадала? Українці досить багато пережили, щоб здаватися так просто. А я українець, кримчанин. Отримавши кілька цінних порад від близьких, я став готуватися до оборони. Оперативно написав заяву в прокуратуру, суд, слідчий комітет і вищим місцевим чинам, вимагаючи вилучити й зберегти виявлену сім-карту ‒ адже розшифровка розмов підтвердить, що я не маю ніякого відношення до вилученого предмету. Я вимагав порушити кримінальну справу за перевищення службових повноважень співробітниками виправної колонії і приводив арештантів, які могли підтвердити мою невинність і неправомірність дій співробітників адміністрації.

Ситуація розвивалася дуже динамічно. На удар я відповів ударом, але моя позиція була явно програшною.

Смішного було мало. Адже попереду для мене були уготовані досить жорсткі санкції.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG