Доступність посилання

ТОП новини

Спеціально для Крим.Реалії

Судовий процес над колишнім президентом України Віктором Януковичем повернув до медійного поля дискусію про те, хто винний у втраті Криму.

Адвокати обвинуваченого намагаються довести, що півострів «здала» постмайданівська влада, займаючись «поділом» портфелів замість того, щоб боротися за Крим. Ті, хто очолив країну наприкінці лютого 2014 року, запевняють, що шансів відстояти півострів не було ‒ надто багато чинників грало на руку Росії. На цьому тлі активізувалися політики з опозиційного табору, які прагнуть отримати від судового процесу політичні дивіденди напередодні виборів. Сама ж підміна понять («здача» замість «агресії») вкрай вигідна Кремлю ‒ вона дозволяє зміщувати акценти та перекладати провину за окупацію чужої території.

«Кримська карта» відіграє основну роль у лінії захисту Віктора Януковича

«Кримська карта» відіграє основну роль у лінії захисту Віктора Януковича, адвокати якого намагаються переконати не так суд, скільки українців у тому, що постмайданівська влада не зробила потрібних дій для збереження Криму. «Ніхто не намагався поговорити з кримчанами, ніхто не намагався відновити діалог із представниками Криму, не був запроваджений надзвичайний стан. Фактично все, що робилося ‒ це розподіл посад і утримання влади, до якої ці особи незаконно прийшли в лютому 2014 року», ‒ вважає адвокат Віталій Сердюк.

Цю ж точку зору транслюють соратники Януковича, а нині нардепи від «Опозиційного блоку» Нестор Шуфрич і Вадим Новинський. Наприклад, Шуфрич запевняє, що за домовленістю з в.о. президента Олексадром Турчиновим вилетів до Криму, щоб провести переговори зі спікером Верховної ради АРК Володимиром Константиновим і новопризначеним прем'єром автономії Сергієм Аксеновим. За його версією, кримські лідери готові були домовлятися з Києвом на умовах повернення до Конституції 1992 року, яка надавала Криму широкі повноваження. Однак, як стверджує Новинський, переговорний процес зірвав Генпрокурор Олег Махницький, порушивши справи проти кримських лідерів.

Навіть поверхового погляду достатньо, щоб зрозуміти, що переговорники плутаються в свідченнях, що навряд чи можливо, з огляду на характер їхньої місії. Наприклад, Новинський стверджує, що переговори відбувалися 23-25 лютого. Однак Сергій Аксенов змінив Анатолія Могильова на посаді прем'єр-міністра тільки 27 лютого, тобто вже після захоплення кримських органів влади російськими «зеленими чоловічками». Тому вести з ним переговори 25 лютого було просто неможливо.

Проблеми з пам'яттю й у Нестора Шуфрича ‒ він запевняє, що побував у Криму 28 лютого й переконав Константинова та Аксенова почати переговори в понеділок, тобто 3 березня.

«Вночі, повернувшись, я заїхав до Турчинова, сказав: «Хлопці готові, ми домовилися, що п'ятеро кримських депутатів у понеділок вилітають до Києва, до вівторка узгодимо текст конституції Криму, в середу проголосуємо у Верховній Раді, й на цьому все закінчиться». Десь о четвертій ранку потрапляю додому, лягаю спати, об 11 прокидаюся, відкриваю новини ‒ й у мене шок! Виписаний ордер на арешт Аксенова та Константинова», ‒ згадує нардеп.

Але справа в тому, що 1 березня жодного судового рішення не було. У цей день в.о. президента України Олександр Турчинов визнав незаконним призначення Сергія Аксенова головою кримського Радміну. Наступного дня, 2 березня, рішення кримського парламенту оскаржила Генеральна прокуратура, 4 березня СБУ відкрила кримінальні провадження щодо питання захоплення влади в Криму. І тільки 5 березня Шевченківський районний суд виніс рішення про затримання Константинова та Аксенова. Так що ніч українського нардепа явно затягнулася.

У той же час, 1 березня 2014 року новоявлений прем'єр Криму Сергій Аксенов підпорядкував собі кримську міліцію та звернувся до російського президента Володимира Путіна з проханням надати допомогу в забезпеченні миру на території АРК. Ці дії кримської влади в той період і є відповіддю на запитання, чи збирався Крим вести діалог з Києвом. «Ми цю владу, яка пропонує нам вступити в переговори, легітимною не вважаємо. Головне питання криється в цьому», ‒ стверджував тоді Аксенов.

Очевидно, що ніякі переговори Києва з Сімферополем після захоплення адмінбудівель російськими «зеленими чоловічками» не могли змінити ситуації в Криму. Розв'язання військових дій на півострові було вкрай вигідне Путіну ‒ це відкривало дорогу до повномасштабної війни з Україною та відновлення влади легітимного для Росії президента Януковича, який вже просив Путіна ввести війська. В цей час біля кордонів із Україною вже були дислоковані близько 40 тисяч російських військових і маса техніки. А сам Путін потім згадував, що готовий був заради Криму використовувати навіть ядерну зброю.

Розраховувати на військову допомогу Заходу Києву не доводилося ‒ п'ятиденна війна в Грузії показала, що ні США, ні тим більше ЄС не готові воювати з Росією. Тому в нас немає причин не довіряти словам Андрія Дещиці (міністра закордонних справ України станом на 2014 рік) про колективне рішення не починати війну з Росією в Криму. «Це було колегіальне рішення Ради безпеки, ООН та України», ‒ згадує він, пояснюючи, що такий крок дозволив Києву провести вибори президента, забезпечивши легітимізацію влади в країні.

На той момент Україна навряд чи готова була чинити реальний спротив агресору

На той момент Україна навряд чи готова була чинити реальний спротив агресору, хоча з цього приводу є різні точки зору. Екс-начальник Генштабу ЗСУ Володимир Замана, який займав цю посаду з лютий 2012 до лютого 2014 року, даючи свідчення в суді, запевняє, що українська армія могла дати відсіч російським військовим у Криму. А Ігор Тенюх, який виконував у той період обов'язки міністра оборони, говорить про те, що навіть пропонував прориватися до Криму й дати відсіч ворогу. Але його пропозицію не підтримали. «Мій план полягав у тому, щоб іти на прорив, тому що це війна», ‒ розповів він. Щоправда, в опублікованій стенограмі засідання РНБО від 28 лютого 2014 року він говорив інше. «Сьогодні ми зможемо зібрати з усієї країни військове угруповання чисельністю близько п'яти тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойове завдання. Їх можемо кинути на Крим, але це не вирішить проблему Криму. Ми їх там просто покладемо», ‒ стверджував він на засіданні РНБО.

Про те, наскільки Крим був готовий протистояти російській агресії, свідчить кількість українських силовиків, виведених на материкову Україну. Упродовж весни 2014 року з території окупованого півострова з 20 315 дислокованих там українських військовослужбовців різних формувань виїхали 6 010 (близько 30 відсотків). Вірність українській присязі зберегли 46 відсотків нацгвардійців, 30 відсотків військовослужбовців ЗСУ та 15 відсотків офіцерського складу СБУ. В разі збройного спротиву Україна могла розраховувати тільки на ці сили. Росія ж до моменту анексії мала в Криму вже близько 20 тисяч військових.

Спроба звинуватити лідерів Майдану в «здачі Криму» ‒ це звичайна політична маніпуляція

На тлі об'єктивних чинників спроба звинуватити лідерів Майдану в «здачі Криму» ‒ це звичайна політична маніпуляція, за допомогою якої екс-регіонали намагаються зняти з себе відповідальність за планомірну капітуляцію перед Росією. Тут і ратифікація Харківських угод, які продовжили російську військову присутність у Криму, й вільна діяльність російських спецслужб (причому не тільки на півострові, але й у всій Україні), й планомірний розвал української армії. У роки правління Януковича проросійські організації абсолютно спокійно вели антиукраїнську пропаганду на півострові, а кримському Євромайдану в центрі Сімферополя протистояли активісти російського НСД.

Центральне місце в цій маніпуляції відводиться підміні понять: «агресію» витісняє «здача», зміщуючи акцент із агресивної політики Росії в поле неспроможності української влади, яка не змогла зберегти територіальну цілісність країни. У підсумку українців все більше привчають до думки, що це не Росія анексувала Крим, а Україна його «здала». Але якщо на українському політичному олімпі за допомогою цього прийому намагаються дискредитувати нинішню владу, то в Криму борються з ностальгією за Україною, яка вже набирає обертів, переконуючи жителів, що Києву в той момент не було діла до півострова.

На російській медалі «За повернення Криму» зазначена дата початку анексії ‒ 20 лютого, коли в Києві ще правив «легітимний» Янукович

Українська влада допустила низку політичних прорахунків у ті трагічні лютневі дні. Але це не дає підстав для того, щоб перекладати на неї провину за окупацію півострова. На російській медалі «За повернення Криму» зазначена дата початку анексії ‒ 20 лютого, коли в Києві ще правив «легітимний» Янукович.

Євгенія Горюнова, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG