18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Куртсеїтова Зекіє, кримська татарка, (1929, але фактично 1928 р.н.), уродженка села Партеніт Ялтинського району Кримської АРСР.
Склад сім'ї на момент депортації: мати, Фадьме Куртсеїтова (1897 р.н.), брат, Халід Куртсеїтов (1926 р.н.), тітка (сестра мами), Решиде Джемілєва (1907 р.н.), молодший брат, Асан Куртсеїтов (1932 р.н.), діти тітки, Ульвіє Джемілєва (1932 р.н.) та Елям'є Джемілєва (1934 р.н.).
На момент депортації наша велика сім'я жила в селі Партеніт Ялтинського району Кримської АРСР на вул. Юк'ари (Верхня). У нас у Партеніті було лише дві вулиці Юк'ари (Верхня) й Ашаг'и (Нижня).
Батько не міг постійно забезпечувати водою державний курорт і санаторій ВЦРПС ‒ за це його й визнали ворогом народу
На момент депортації батько, Асан Куртсеїтов (Асан ог'лу Куртсеїт, 1887 р.н.), перебував у в'язниці в Архангельській області. Він був бригадиром у колгоспі, йому треба було поливати колгоспні сади та городи, через що батько не міг постійно забезпечувати водою державний курорт і санаторій ВЦРПС ‒ за це його й визнали ворогом народу.
Сестра, Шевкіє Асанова (1923 р.н.), на момент депортації перебувала в м. Алупка Ялтинського району Кримської АРСР. Вона закінчила педучилище в Ялті, її відправили працювати вчителем в Алупку.
Чоловік тітки Решиде, Сеїт Джемілєв (1900 р.н.), до початку війни працював у виконкомі. Вони жили в Сімферополі на вул. Свободи, номер будинку не знаю. В цьому будинку жили 20 сімей різних національностей, квартира була комунальна.
З початком війни сім'ї працівників виконкому були евакуйовані. Але діти тітки Решиде щоліта відпочивали, тобто приїжджали до нас, до своєї тітки Фадьме, їх не встигли привезти до поїзда. Поїзд з евакуйованими був відправлений, тітка повернулася до Партеніта, а її чоловік Сеїт Джемілєв пішов у партизани.
У 1935 році я пішла до школи в 1 клас з викладанням рідною мовою в с. Партеніт. Чотири класи я навчалася в Партеніті, а в 1940 році пішла до 5 класу вже в Дегірменкої: в Партеніті школа була тільки чотирирічна, а в Дегірменкої ‒ семирічна. У 1941 році я закінчила 5-й клас школи в селі Дегірменкой.
У 1944 році наша сім'я жила в двох будинках, один був наш, а другий будинок був дядьків ‒ брата батька, Алі Асанова. Його направили працювати до Кореїза, будинок він залишив нам.
З домашньої худоби були корова з телицею та сім кіз, також дуже багато кроликів. Присадибної ділянки у нас не було, був невеликий дворик і росло там п'ять дерев ‒ гранати. Також у нас був город 20 соток на нижній вулиці (поруч з Держкурортом), там росли п'ять інжирів, сім персиків, два великі каштани (їстівні), три черешні, два волоські горіхи, а решта землі була зайнята овочами.
Стояв крик, плач та якийсь незрозумілий гул: це одночасно вили собаки, кози, корови, барани й доносився шум з моря
18 травня 1944 року, десь годині о 3 ночі, до нас постукали два озброєні солдати. Перелякана мама розбудила нас всіх і потихеньку відчинила двері. Військові увійшли в будинок, сказали: «За зраду Батьківщини, за наказом Сталіна вас виселяють!». Дали 15 хвилин на збори, сказали нікуди не відходити, а тільки збиратися, а самі вийшли. Ми були всі спросоння й налякані, нічого не розуміли, єдине, що змогли, так це одягнутися. А брат так і стояв у трусах та майці, взявши тільки шахи в руки. Коли знову увійшли солдати, то побачили, як ми розгублені й нічого не розуміємо. Тоді один з них сказав, що нас повезуть дуже далеко, змусив брата одягнутися, схопив з ліжка ковдру й кинув на брата. Мамі сказав, щоб вона взяла що-небудь їстівне, пояснив, що будемо їхати десь 8 днів. Мама твердила, що нас, напевно, вб'ють і не думала з собою що-небудь брати. До того ж в будинку й не було що брати.
Тут ці ж солдати сказали, щоб ми вийшли й прямували в бік набережної. Коли ми йшли, то побачили, як виходили наші сусіди плачучи. І чим далі йшли, тим сильніше й голосніше стояв крик, плач та якийсь незрозумілий гул: це одночасно вили собаки, кози, корови, барани й доносився шум з моря.
Ми підійшли до набережної, там вже на нас чекали американські машини студебеккери. Тут же нас повантажили в машини, й ми виїхали в сторону Ай-Петрі. Проїжджаючи Алупку, ми побачили, як вантажили в машини кримських татар, а також впізнали свою сестру Шевкіє ‒ вона теж була серед цих людей. Повезли нас через Ай-Петрі та Коккоз до станції Сюрень. Туди ж приїхали всі інші машини, й та машина, в якій була моя сестра.
Тут мама взяла себе в руки й швидко зорієнтувалася. Вона розшукала начальника ешелону, вмовила його, щоб її дочку Шевкіє перевели до нас. Він пішов їй назустріч, і сестру перевели в наш вагон.
В один вагон поселили 10 сімей, у вагонах були ще верхні полиці. Ми їхали майже один на одному. Поки ми не виїхали за межі Криму, поїзд не зупинявся. Тільки на третю добу поїзд зробив зупинку й нам дали десь по 200 грамів хліба, якусь бурду та по кухлю води. Всі вже були зовсім ніякі: ми думали, що ці вісім днів не протягнемо й помремо. Один раз на день поїзд зупинявся, відкривалися двері, та ми чули: «Два відра й мішок». В одному відрі була бурда, у другому ‒ вода, а в мішку ‒ хліб.
Ми вже завошивіли, воші по нас повзали, ми їх з себе знімали та вбивали, але їх ставало все більше й більше. А коли ми сідали їсти, то з тих, що сиділи на верхніх полицях вагона воші падали в тарілки до тих, хто їхав на нижніх полицях. Але люди, перебуваючи в шоковому стані, прибирали вошей з тарілок й продовжували їсти.
Мама говорила, що коли поїзд зупинявся, то померлих з інших вагонів просто викидали на узбіччя залізниці
Коли ми приїхали до Саратова, поїзд стояв 2 години. Тоді сестра Шевкіє попросила у начальника ешелону ножиці й постригла нас усіх: мене, братів і трьох дітей тітки. Тут поїзд став рушати, й ми всі ледве встигли сісти.
У нашому вагоні смертей не було, але мама говорила, що коли поїзд зупинявся, то померлих з інших вагонів просто викидали на узбіччя залізниці.
Тільки на 18-й день нам сказали, що ми приїхали. Ми вийшли з вагонів. Це було місто Шахрихан Сталінського району Андижанської області.
На станції узбеки стояли з лопатами та кетменями, й були дуже агресивно налаштовані. Їм сказали, що везуть дуже нехороших і страшних людей з рогами
На станції узбеки стояли з лопатами та кетменями, й були дуже агресивно налаштовані. Їм сказали, що везуть дуже нехороших і страшних людей з рогами. Вийшовши з вагона, ми також звернули увагу на те, що на нас чекали озброєні солдати, «охороняючи» від переляканого населення. Побачивши нас, люди почали перемовлятися один з одним, що ми зовсім не страшні, немає рогів, і мова майже схожа. Навіть десь ми їм сподобалися, завдяки мові та вірі.
Звідти нас повели до лазні, а одяг забрали продезінфікувати в «дезкамері» й дали нам його мокрим одягнути на себе. Це було 5 червня 1944 року, стояла спека, так що одяг відразу на нас і висохнув.
Звідти нас розподілили в колгосп імені Калініна. В колгоспі ми пропрацювали 3 місяці. Приїхав представник комендатури й став відбирати найбільш грамотних на роботу на бавовноочисний завод у Шахрихані: сестру взяли бухгалтером, брата ‒ слюсарем, мене ‒ мотористом. Нам там в гуртожитку дали по ліжку, ми стали працювати й отримувати добовий пайок ‒ 600 грамів хліба та баланду. Молодшого брата й двоюрідних сестер віддали в дитячий будинок, а тітка з мамою цілодобово працювали в колгоспі. До нового року вони теж перевелися на роботу на завод в Шахрихані.
До 1955 року всі ходили в комендатуру та не втрачали надії на повернення на Батьківщину. Тим часом я вийшла заміж і народила трьох дітей. Так і прожили в Шахрихані до 1989 року.
У 1989 році переїхали до Криму, а батьки та брати залишилися на чужині. Сестра померла в 2006 році в селі Леонівка Сакського району, чоловік помер у 1997 році. Зараз я живу з дочкою в селі Перевальне Сімферопольського району.
(Спогад від 18 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків