Доступність посилання

ТОП новини

Ельзара Фукаре: «Усі думали, що поведуть на розстріл як євреїв»


Річниця депортації кримських татар, Херсон, 18 травня 2017 року

18‒20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ельзара Фукаре, кримська татарка, народилася 2 квітня 1936 року, уродженка села Ай-Василь Ялтинського району Кримської АРСР.

На момент депортації сім'я проживала в селі Ай-Василь за адресою вул. Виноградна, 17 (м.Ялта). Жили в збудованому дідом, Меметом Куляне (батьком мами) будинку з каменю, що стоїть і сьогодні, в ньому живуть кілька сімей. Мали присадибну ділянку, землю під назвою «комурлюк», де садили тютюн, город під назвою «майрака», сад під лісом, називався «джансуда».

Тато працював учителем в Ай-Васильській школі. Від армії був звільнений 1939 року через кам'яно-ниркову хворобу, мав «білий квиток», під час війни допомагав партизанам.

18 травня 1944 року, під час спецоперації військ НКВД, я та члени моєї сім'ї в складі: тато, Бекір Ісмаїлович Фукаре (1909 р.н.), мама, Фадіме Мемет Фукаре (Куляне, 1912 р.н.), сестра, Діляра Бекірівна Фукаре (1938 р.н.), бабуся, Альме-Шерфе Куляне (1886 р.н.), дядько, Мемет -Едем Куляне (1916 р.н.), дружина дядька, Хурзаде Куляне (1919 р.н.), син дядька, Мемет Едемович Куляне (1942 р.н.); були виселені за 15 хвилин.

Мама відкрила двері, й вони увірвалися до будиноку, офіцер дав 15 хвилин на збори. Ми, діти, спали, нас розбудили, сонних вигнали на подвір'я

Прийшли вночі два солдати та один офіцер ‒ це було о другій годині ночі ‒ стали сильно стукати в двері. Мама відкрила двері, й вони увірвалися до будинку, офіцер дав 15 хвилин на збори. Ми, діти, спали, нас розбудили, сонних вигнали на подвір'я, сказали: «Беріть те, що можете нести на собі, їжі на три дні». Що можна було зібрати за цей час, та ще дітей треба було нести на руках? Усі думали, що поведуть на розстріл як євреїв.

Сусідів і родичів вислали: сім'ю Амета Куляне (1889 р.н.) ‒ чотири людини, сім'ю Рустема Мау (1888 р.н.) ‒ чотири людини, сім'ю Сайде Мау (1888 р.н.) ‒ дві людини (їхня мати була паралізована, її не дозволили взяти з собою, залишили в будинку), Айше Сарибаш (1890 р.н.) та інваліда Мер'єм Сарибаш (1912 р.н.). Так було виселене все село.

До вечора нас завантажили в телячі вагони, вікна яких були затягнуті колючим дротом. Тоді ми зрозуміли, що нас не будуть убивати

Усіх нас погнали вночі в чийсь город, усіх туди загнали, навколо стояли солдати з автоматами, діти плачуть, собаки гавкають ‒ цей кошмар забути не можна. Зараз на цьому місці стоїть Ялтинська автостанція. Вранці нас повантажили в автомашини-студебеккери та повезли на залізничний вокзал Сюрень у Бахчисарайському районі. Там ми простояли цілий день, а увечері нас завантажили в телячі вагони, вікна яких були затягнуті колючим дротом. Тоді ми зрозуміли, що нас не будуть убивати. Але документи, речі, одяг і все, що мої предки накопичили, залишилося вдома, з собою ми не змогли взяти нічого.

Так з нашої сім'ї були виселені вісім осіб. Вагони були переповнені вщерть, в два яруси. Жодних умов не було: ні води, ні туалету, дихати було нічим, стояла задуха. Їхали через казахстанські степи, була задуха, люди хворіли, але про медичну допомогу не було й мови. Коли потяг зупинявся, всі, у кого був посуд, бігли по воду, деякі відставали від потягу, більше їх ніхто не бачив. З нашого потягу жінка, наша сусідка, пішла під потяг через потребу, потяг рушив і її перерізало, потяг не зупинився.

Годували баландою один раз на день. Багато було хворих. Хто помирав, того залишали на узбіччі, не дозволяли ховати. Вагони були вщерть набиті людьми. Одна жінка народила в нашому вагоні. Жінки стояли в ряд, закриваючи собою породіллю від дітей і людей похилого віку. Її звали Зера Ваапова, а її мати ‒ Хатідже.

Перевезли на возах, вивантажили під сонцем в 50 градусів спеки. Не було ні одного дерева, не було й води

Нас привезли на Каттакурганський залізничний вокзал Самаркандської області УзССР. Потім стали розподіляти в колгоспи. Ми потрапили до радгоспу Улус. Перевезли на возах, вивантажили під сонцем у 50 градусів спеки. Не було жодного дерева, не було й води. Кримські татари вирили колодязь, збили дерев'яні відра та корито, в ньому нас, дітей, купали та прали білизну. Нас, вісім сімей, поселили в один барак без вікон і дверей.

Братик Мемет Куляне, якому було два роки, через два місяці помер від дизентерії. Всі діти його віку померли

Братик Мемет Куляне, якому було два роки, через два місяці помер від дизентерії. Всі діти його віку померли. Нас, дітей, ганяли на поле в спеку збирати колоски. Народ став масово хворіти. У поліклініці всім закапали в очі кінські краплі, всі посліпли, днів 10 нічого не бачили. Допоміг комендант, привезли інші ліки капати. Досі люди страждають очима. Через чотири місяці ми переїхали до м. Самарканд. Діти, які досягли 12 років, ходили нарівні з дорослими на підписку кожні 15 днів.

Жили біля заводу, там виносили шлак, їм посипали дороги, а ми ходили й вибирали з нього кокс, щоб узимку ним топити

З міста виїжджати було не можна, інакше без суду отримаєш 20 років. Потім померла бабуся. Небіжчиків ховати було нікому, закопували неглибоко, а вранці вже покійного не було в могилі ‒ шакали забирали. Сестричка захворіла на дизентерію, ускладнення ‒ параліч, дивом вижила. Жили впроголодь. Батька 1947 року, під час реформи, посадили. Ми, діти, залишилися з мамою, яка була без спеціальності та освіти. Вона працювала на винзаводі по 14 годин, отримувала зовсім мало. Ми, малі діти, допомагали, як могли. Жили біля заводу, там виносили шлак, ним посипали дороги, а ми ходили й вибирали з нього кокс, щоб узимку ним топити.

1945 року ми з сестрою пішли до першого класу. Закінчили 10 класів. Я хотіла вступати до університету на фізмат, мені сказали, що «ми татар не приймаємо, ми випускаємо інженерів». Вивчилася на лаборанта та бухгалтера.

Вийшла заміж за Музафара Курт-огли, народила 1965 року сина Ділявера.

1952 року почали будувати будинок. Мені було 16 років, сестрі ‒ 14 років. Самі формували цеглу та клали стіни, так і з'явився дах над головою. Продавши цей будинок, ми 1975 року переїхали до Криму, в м.Саки. Далі кримського перевалу нас не пускали. Нам не дозволяли продавати будинки, але господар будинку виявився дуже хорошою людиною. Два роки його мучили разом зі мною. Нас, його та мене, судили й оштрафували на 360 рублів. Нарешті, 1977 року, прописали. Скільки довелося перенести за ці два роки, тільки Богу відомо. Хіба все опишеш?!

Із нами до Криму не могли приїхати й померли на чужині: тато, Бекір Фукаре (1909 р.н.), бабуся, Альме-Шерфе Куляне (1886 р.н.), дядько Едем-Мемет Куляне (1916 р.н.), тітка, Хурзаде Куляне (1919 р.н.), їхні сини, Мемет Куляне (1942 р.н.) та Ебазер Куляне (1948 р.н.).

Я переїхала з мамою та сином, сестра ‒ зі своєю сім'єю. Я живу з сином Ділявером й м.Саки.

(Спогад від 30 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG