18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Рефат Аметов, кримський татарин, народився 14 березня 1932 року в селі Айсерез Судацького району Кримської АРСР.
Перед депортацією моя сім'я складалася з п'яти осіб: мати, Аджер Усеїнова (1912 р.н.), брат, Ферат Усеїнов (1935 р.н.). сестра, Зера Усеїнова (1940 р.н.), сестра, Айше Усеїнова (1943 р.н.). Мій батько, Усеїн Аметов (1900 р.н.), незадовго до виселення був мобілізований до трудармії.
18-го травня 1944 року, рано вранці до нашого будинку прийшли троє військових. Двоє з них були озброєні гвинтівками з блискучими багнетами. Третій, мабуть старший групи, тримав у руках пістолет. У грубій формі було оголошено, що нас виселяють з Криму. На збори дали 15 хвилин. Ми з братом допомогли мамі одягнути сестричок і зібрати кілька вузлів одягу. З продуктів вдалося взяти з собою невеликий мішечок кукурудзяного борошна, який потім врятував сім'ю від голоду під час перевезення до місць спецпоселення. У пам'яті досі залишився епізод з того страшного травневого ранку. Мама рідною мовою нагадала мені, що в сусідній кімнаті біля дзеркала висить батьківський кишеньковий годинник, і попросила його взяти. Однак, увійшовши до кімнати, я побачив, як старший групи виселення ховає татів годинник у нагрудну кишеню. З криком: «Віддайте наш годинник», я кинувся на «визволителя», але відлетів убік після того, як той зі словами: «Йди геть, татарчонок!» сильно відштовхнув мене, погрожуючи пістолетом...
Перед завантаженням усі наші клунки було наказано розгорнути для огляду, й військові, не соромлячись, забирали речі, які сподобалися їм
Жодного обвинувального документа нам не надали, як і не пояснили, за що, куди та на який термін нас виселяють. Місцем зібрання односельчан, вигнаних військовими, став майданчик біля кладовища навпроти стайні. За допомогою діда Асана ми принесли кілька зібраних похапцем клунків домашніх речей до місця зібрання, де на нас вже чекали військові вантажні машини. Перед завантаженням усі наші клунки було наказано розгорнути для огляду, й військові, не соромлячись, забирали речі, які сподобалися їм.
Запам'яталося, як під час перевезення в критих вантажівках довго плакала тітонька Есма: вона була впевнена, що нас усіх збираються втопити в морі. Мені, дванадцятирічному підлітку, вдалося заспокоїти її після того, як я визначив за маршрутом руху машини, що ми проїхали морську зону й рухаємося в напрямку Старого Криму.
Після прибуття на залізничну станцію м. Феодосії нас завантажили в товарні вагони, двері наглухо зачинили, й потяг рушив у невідомому напрямку. У вагонах не вистачало свіжого повітря, через деякий час люди стали відчувати спрагу й голод. У перші дні у вагоні лунав плач дітей і жінок. Пізніше у знеможених спрагою, голодом і хворобами людей не залишилося сил на стогони та сльози...
Також залишилася в моїй пам'яті зупинка нашого потягу десь поблизу Новоолексіївки. Потяг різко зупинився, двері нашого вагона відчинили, й до нас ввалилося двоє п'яних морських офіцерів. Розмахуючи табельною зброєю, «доблесні» вояки нецензурно лаялися і звинувачували у зраді. Серед нас ‒ жінок, старих і дітей ‒ був один-єдиний чоловік-фронтовик, дядько Осман, який у момент депортації після поранення був у відпустці вдома. Одягнений у військову форму, з підв'язаною пораненою рукою, він спробував щось пояснити п'яним офіцерам, але тут же отримав удар рукояткою пістолета по голові й, втративши свідомість, впав на руки людей, які були у вагоні... Щоправда, роздивившись уважніше «зрадників», які стояли в темряві вагона, побачивши приречені старечі й налякані дитячі очі, горе-візитери, здається, трохи зніяковіли й швидко ретирувалися.
Такі епізоди з боку «сталінських вихованців» спостерігалися потім неодноразово.
Упродовж усього шляху ніякого харчування та надання медичної допомоги організовано не було. Люди голодували, хворіли, однак у нашому вагоні, на щастя, випадків смерті не було.
Період руху нашого поїзда склав 17 днів. Потяг прибув до Узбекистану. Місцем нашого спецпоселення став кишлак Кизил-Кум Карадар'їнського району Самаркандської області.
Поселили нас у старому складському приміщенні без вікон, із земляною долівкою, до цього воно навряд чи вважалося придатним для житла
Після прибуття до місця висилки, ми об'єдналися з сім'єю діда Асана. Поселили нас у старому складському приміщенні без вікон, із земляною долівкою, до цього воно навряд чи вважалося придатним для житла.
На цій маленькій непридатній «житлоплощі» нас розмістилося 13 осіб. До нашої сім'ї додалися дід Асан (61 рік), бабуся Аліме (50 років), дядько Абібулла (16 років), тітка Хатідже (13 років), тітка Суваде (28 років), двоюрідні: брат Февзі (9 років) і сестри Февзіє (7 років) і Шевк'іє (4 роки).
Дорослих чоловіків у нашій об'єднаній родині з нами не було. Дядько Абдулмеджит Асанов (1920 р.н.) та зять Фахрі Мустафаєв (1916 р.н.) перебували в той час на фронті, ми підтримували листування з ними, а мій батько Усеїн Аметов (1900 р.н.) і дядько Мустафа Асанов (1925 р.н.) проходили службу в трудармії.
На території нашого спецпоселення голод був масовим явищем. Незнайомі з місцевими умовами, звиклі до чистої джерельної кримської воді люди, не підозрювали, що не можна вживати воду з ариків непрокип'яченою, масово хворіли на дизентерію та інші інфекційні захворювання. Влада прирекли наш народ на вимирання, не забезпечуючи ні продуктами харчування, ні медикаментами.
Через голод, малярію, дизентерію та інші хвороби в перші роки депортації в нашій родині померли дід Асан, бабуся Аліме, сестра Февзіє та сестра Айше (6 місяців). Їхній прах і нині покоїться в кишлаку Кизил-Кум...
За самовільне відлучення з території спецпоселення передбачалося покарання 20 років каторжних робіт
Було заборонено залишати територію спецпоселення без дозволу коменданта навіть з метою лікування, навчання, пошуку роботи, відвідування родичів. За самовільне відлучення з території спецпоселення передбачалося покарання 20 років каторжних робіт.
Після закінчення війни в 1945 році демобілізувався наш зять Фахрі, який, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг перевезти нашу велику родину в приміський колгосп ім. Енгельса м. Самарканда. З трудармії повернулися мій батько Усеїн Аметов і дядько Мустафа Асанов. Всі чоловіки змогли влаштуватися на роботу, й сім'я поступово змогла піднятися на ноги.
Я навчався в узбецькій школі. У 1948 році вступив до сільгосптехникуму, який закінчив у 1952 році з відзнакою. Після дворічної роботи на сільгосппідприємстві вступив до Самаркандського торгового інституту, який закінчив у 1958 році. В період навчання в інституті студентів-кримських татар ‒ не допускали на військову кафедру.
Після виходу в світ Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року я та мої однокурсники достроково склали вишкіл і отримали звання офіцера запасу.
Однак цей указ не дав права кримським татарам ні на повернення на батьківщину, ні на повернення незаконно відібраного в них майна.
У 1971 році я із сім'єю переїхав до м. Новоросійська Краснодарського краю, де працював за фахом «товарознавець». У 1992 році вийшов на пенсію. У 1996 році ми нарешті змогли повернутися до Криму. Маю двох синів, які живуть зі своїми сім'ями на рідній землі й виховують моїх чотирьох онуків, які народилися вже на батьківщині предків. Здобувши вищу медичну освіту, мої сини працюють дитячими хірургами й рятують життя дітям, не поділяючи їх за національною ознакою чи віросповіданням.
Вважаю, що всі люди, які живуть у Криму та Україні, мають знати й пам'ятати про трагедію нашого народу хоча б для того, щоб ніколи подібне не повторилося. Живу в місті Сімферополі.
(Спогад від 1 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
