Яких героїв сьогодні потребує Україна? Чи є схожість у репресіях, які проводив Радянський Союзом і Росія? З якими проблемами може зіткнутися Україна під час деокупації Криму? На ці та інші запитання відповідає громадський діяч, філософ, правозахисник, дисидент Мирослав Маринович.
Наприкінці 1960-х Мирослав Маринович, ще бувши студентом, виступав з критикою радянської політики. У 1973-му його затримали під час покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві. Того ж року він почав служити в армії у Вологді. В листопаді 1976 року Мирослав Маринович став одним із членів-засновників Української Гельсінкської Групи. А через кілька місяців його заарештували «за ведення антирадянської агітації ітапропаганди» й засудили на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. У 1987 році Маринович повернувся в Україну. Пізніше він став кавалером Ордена Свободи та лауреатом Ордена князя Ярослава Мудрого.
‒ Почався п'ятий рік окупації Криму. Чи не забули українці, що Крим ‒ це Україна?
5 років, 10 років. Це ніщо, коли ми говоримо про історію, про протистояння диктатурі
‒ Ні, українці не забули й, перш за все, кримські татари не забули. Вони постійно намагаються проводити заходи, які дають привід говорити про окупацію та деокупацію Криму. Я думаю, що етнічні українці не допрацьовують в цьому плані. У мене, як у колишнього політв'язня, немає страху перед роками: 5 років, 10 років. Це ніщо, коли ми говоримо про історію, про протистояння диктатурі. Диктатори рано чи пізно падають. Так що зберігаємо спокій і віримо, що справедливість повернеться. Я розумію, що в Криму можуть бути різні думки з приводу його майбутнього, але це потрібно було вирішувати не таким шляхом ‒ не зманіпульованим референдумом, не за допомогою «зелених чоловічків». Потрібно було робити це цивілізовано, й тоді можна було б говорити про права людини. А так ‒ це диктатура, це анексія, порушення міжнародних законів. Але потрібно вірити, що все стане на свої місця.
‒ Ви говорите, що потрібно почекати, але в Кремлі поки що міцно тримаються за владу, а Крим напхали зброєю. Чи є їм чого боятися?
Диктатори теж бояться. Ми не повинні про це забувати, а цивілізований світ має тиснути на Росію
‒ У серпні 1977 року мене припинили допитувати, й слідчий сказав: «Вас, можливо, не засудять». І я знав, що він мав на увазі: відбувалася Белградская конференція, Радянський Союз припускав, що тиск з боку Заходу буде дуже сильним і що нас доведеться випустити. Проте цього не сталося. До чого я веду? Диктатори теж бояться. Такий могутній Радянський Союз боявся тиску з боку світу. Ми не повинні про це забувати, а цивілізований світ має тиснути на Росію. Судячи із сьогоднішніх репресій, російські спецслужби дістали підручники часів КДБ.
‒ Чи не складається у вас таке враження, що українські герої на кшталт Володимира Балуха та інших не потрібні державі?
‒ Я можу допустити, що держава зосереджена на щоденних, сьогохвилинних потребах, а думатиме про це протистояння колись. Але суспільству такі люди дуже потрібні. Тому я б запропонував не зводити Україну до держави. Українським героям я говорю: будьте впевнені, що ваша боротьба необхідна всьому суспільству. Володимир Балух зробив дуже сильний вчинок. Він відразу нагадав мені, як такі ж відчайдухи в брежнєвські часи вивішували національні прапори України на будинках, що викликало лють у державних органів. Я дуже вдячний Володимиру Балуху за героїзм і мужність.
‒ Ви виступаєте за створення кримськотатарської національної автономії на півострові?
‒ Так, я ще раз утвердився в цій думці. Я сподіваюся, що український парламент проголосує за цю автономію. Потрібно наповнити серця кримських татар надією, що в решті решт історична справедливість переможе. Цей народ має всі ознаки державного народу. Він не вдається до насильства у відповідь на насильство. Це мудрий народ зі стратегією подальшого існування.
‒ Яким ви бачите звільнення Криму?
Кримськотатарський народ довів вірність ненасильницькому шляху спротиву й любов до Криму
‒ Вперше кримські татари поверталися на півострів як ніби з чорного ходу. Пробиралися, часто без дозволів, змушені були захоплювати ділянки для будівництва житла. Я переконаний, що тепер, після того як вони пережили вже другу трагедію, кримські татари мають повернутися з парадного входу. Це має бути тріумфальне повернення народу, який довів вірність ненасильницькому шляху спротиву й любов до Криму. Не вийде у росіян збудувати майбутнє на брехні. Росія ‒ велика країна, але її велич ‒ не в словах диктатора Путіна, а в літературі, в культурі. Цим потрібно ділитися зі світом, а не агресією.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
