Доступність посилання

ТОП новини

Зоре Умірова: «Наші рідні та співвітчизники завжди сумували за батьківщиною»


Плакат на траурному мітингу, присвяченому 69-м роковинам депортації кримських татар. Сімферополь, 18 травня 2013 року
Плакат на траурному мітингу, присвяченому 69-м роковинам депортації кримських татар. Сімферополь, 18 травня 2013 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними даними – 194 111 осіб). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідоцтва з цих архівів.

Я, Зоре Умірова (Мустафаєва), кримська татарка, народилася 1936 року в селі Казба-Елі (з 1948 року село Рожеве КР) Буюк-Яшлавської сільської ради Бахчисарайського району Кримської АРСР.

У момент виселення до складу сім'ї входили: мама, Уріє Мустафаєва (1905 р.н.), брат, Сервер Мустафаєв (1931 р.н.), сестра, Фатіме Мустафаєва (1941 р.н.), бабуся, Аніфе Абдураманова (рік народження не пам'ятаю).

Під час виселення моя сім'я проживала в селі Казба-Елі Бахчисарайського району, в будинку з чотирьох кімнат, мали присадибну ділянку, одну корову з телицею та курочок.

До 1939 року мій тато, Мустафа Абдураманов, працював у колгоспі ім. Наріманова Бахчисарайського району. 1939 року його забрали до трудармії, а звідти батько пішов на фронт. Він мав нагороди, які не знаю, так як після війни він до нас не повернувся де перебувала сім'я, він не знав. Мав кілька поранень, став інвалідом ВВВ II групи, залишився в селі Лозове Харківської області, так як його прийняла жінка з цього села.

Мені було шість. Ми весь час ховалися в окопах і землянках від фашистських бомбардувань

Під час окупації німцями нашого села 1942 року мені було шість років. Ми весь час ховалися в окопах і землянках від фашистських бомбардувань і нальотів. До війни мама працювала в колгоспі ім. Наріманова дояркою.

На 18 травня 1944 року мені було дев'ять років, сестрі Леман шість років, Фатіме три роки, брату 14 років. У той момент із нами жила бабуся по батькові, Аніфе Абдураманова, їй було приблизно 65 років.

18 травня 1944 року, о четвертій годині ранку, ми прокинулися від гучного стукоту в двері, там стояли двоє озброєних із автоматами солдатів Червоної армії. Вони наказали мамі протягом 15 хвилин взяти дітей і вийти у двір. Перелякана мама почала будити нас, збирати деякі речі. Вона встигла одягнути дітей, взяти ковдру, хліб і Коран. Брат взяв із собою трохи квасолі і солдатський казанок. Мама не знала, чому потрібно вийти і куди йти, їй нічого не пояснили.

Антисанітарія, тіснота і задуха, в туалет ходили прямо в вагонах, води не було і не давали

Потім нас зібрали біля мечеті в центрі села, повантажили на машини й повезли до поїзда. Там було дуже багато людей, всі плакали, були в паніці, що нас везуть розстрілювати, як євреїв. Нас завантажили в товарні вагони. Умови в вагонах були жахливими: антисанітарія, тіснота і задуха, в туалет ходили прямо в вагонах (в підлозі люди самі зробили дірку), води не було і не давали. Під час зупинки поїзда люди вибігали з вагонів і набирали воду, деякі добували хліб.

У дорозі багато захворіли, ніякої медичної допомоги не було, харчувалися тим, що мама знайде і принесе. Трирічна сестричка весь час плакала від голоду й незручностей. Пам'ятаю, мама говорила, що іноді давали якусь юшку, але не регулярно.

В дорозі ми були близько місяця, всі завшівелі, ніяких засобів від вошей не було. Наш потяг зупинився на роз'їзді №69, що в Самаркандської області Узбецької РСР. Усіх нас вигнали з вагонів, веліли роздягтися й загнали до лазні. Наші речі й білизну продезінфікували. Після лазні нас перерозподілили і повантажили когось із дітьми на гарбу, а решта вирушили пішки в кишлаки.

Помістили нас у жахливе, занедбане приміщення без вікон і дверей, із дірявим дахом

Ми потрапили до колгоспу ім. Комінтерну Джамбайского району. Помістили нас у жахливе, занедбане приміщення без вікон і дверей, із дірявим дахом. Там для кожної сім'ї окреслили на підлозі по два-три метри для житла. У нас не було ні продуктів харчування, ні постілі, ні одягу, крім однієї ковдри.

Мама з чотирма дітьми не могла отримати позику на будівництво будинку й сільськогосподарські споруди. Вона навіть про цю постанову ДКО №5859 і не знала. Ми почали голодувати. Я дуже добре пам'ятаю, як навесні ходили садами, збирали абрикосові та вишневі кісточки, що лишилися з минулого року, на городах збирали залишки зеленої цибулі. Якщо попадалися, то місцеві жителі сильно били, стьобаючи батогом по ногах до крові.

Не минуло й року, як після чергових побоїв сестра Леман сильно захворіла і після цього більше не встала. Від голоду й кишкової інфекції вона померла. Ховати було нікому. Мама сама з чотирнадцятирічним сином і шістнадцятирічним племінником завернули тіло в стару мішковину і на руках понесли на старе кладовище. Вони насилу вирили яму глибиною близько метра і закопали. Звичайно ж, у ту ж ніч тіло потягли шакали. З яким болем мама завжди згадувала про це!

Мама годувала нас «супом» із кінного щавлю, дохлятини (коня або віслюка) і кишок, які вона могла вирвати у голодних собак

Слідом за нею через п'ять місяців померла від голоду бабуся, Аніфе Абдураманова, але вона в цей момент була у дочки. Ми всі почали від голоду пухнути. Мама годувала нас «супом» із кінного щавлю, дохлятини (коня або віслюка) і кишок, які вона могла вирвати у голодних собак.

Крім голоду й холоду нас усіх охопила малярія. Голова колгоспу забрав маму на роботу, а мене та трирічну сестру Фатіму влаштували в дитячий будинок №34. А брата віддали пастуху помічником. Мама хвора і слабка почала ходити на роботу в колгосп. Вона кетменем копала арики й тачкою возила глину. За роботу їй давали тільки юшку й позики. Чотирирічна сестра в дитячому будинку цілими днями й ночами плакала, хотіла до мами, а маму до неї не пускали. Брат допомагав пастухові пасти овець, а коли пастух ненадовго відлучався, він лежачи смоктав у овець їхнє молоко. Так він рятувався від голоду.

Мама, я і брат до 1956 року ходили щомісяця відмічатися в комендатуру. Ми не мали права за межами спецпоселення без дозволу відвідати родичів, лікуватися, вчитися, шукати роботу. За порушення передбачалася кримінальна відповідальність.

При будь-якому маленькому конфлікті, сварці з ровесниками або дорослими нас принижували словом «зрадник»

Коли мені виповнилося 15 років, до нашого будинку приїхали з Ташкентського текстильного комбінату забирати дівчат на навчання до ПТУ. Я теж дуже хотіла їхати вчитися з подружками-узбечками, але мені тут же відмовили через те, що я кримська татарка. Я і моя сестричка вчилися в школі узбецькою мовою. Про кримськотатарську культуру, мову, мистецтво не могло бути й мови.

Ми тільки чули принизливе і образливе слово «зрадник». При будь-якому маленькому конфлікті, сварці з ровесниками або дорослими нас принижували словом «зрадник».

Наші рідні і співвітчизники завжди сумували за батьківщиною. Вони розповідали про наші звичаї, обряди, традиції, свята. Культурних й релігійних звичаїв дотримувалися тільки приховано. Коли оголосили на радіо й опублікували у пресі Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 про зняття обмежень щодо спецпоселення, моя матуся заплакала, хоча в цьому указі не давалося права на повернення в місця, звідки ці люди були вислані.

Перебуваючи в дитячому будинку до 1953 року, я провчилася до сьомого класу, потім до закінчення 10-го класу жила вдома з мамою. 1959 року вийшла заміж, виростила п'ятьох дітей, маю 10 онуків. 1993 року з сім'єю переїхала до Криму. Проживаю в селі Вишневе Білогірського району.

(Спогад від 8 грудня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG