(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого знаходяться в полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.
Дозволимо собі трохи відхилитися від хронології і перестрибнути через 20-річчя, але вже дуже це питання тісно пов'язане з попереднім тематично. Ще одним театром військових дій кримського війська в першій половині XVII століття стала Молдова. У 1620-21 роках на її території розгорнулася велика Хотинська війна між Річчю Посполитою (Польщею) та Османською імперією. Яку роль відіграли в цій війні кримські загони? Чи було їм воювати в Молдові в новинку чи доріжка туди була протоптана раніше?
Придунайські князівства, тобто, Молдова та Валахія, в той момент були васалами Османської імперії. На відміну від інших країн, завойованих турками в Європі, ці князівства зберігали деяку внутрішню автономію, однак верховне управління ними було в руках Стамбула.
Кримському двору щорічно надходила данина з Молдови
Але були й інші держави, які вважали, що теж мають право на верховенство над цими територіями. В першу чергу це була, звичайно, Польща, яка, не без історичних на те підстав, претендувала на протекторат ‒ зокрема, над Молдовою. Але для нас ще більш цікавим є те, що на ці ж території ‒ в усякому разі, номінально ‒ мали право претендувати й кримські хани. Тому що в попередні століття Молдова та Валахія були васалами Золотої Орди. А кримські хани, як добре відомо, і як я вже докладно намагався пояснити в колишніх передачах, вважали, що успадкували титул і формальні права верховенства ординських ханів над усією колишньою територією Золотої Орди та її васалів ‒ від Каспію до Карпат і від Новгорода до придунайських князівств. І це мало навіть своє відображення в дипломатичній практиці, а саме ‒ кримському двору щорічно надходила данина з Молдови. Ця данина була чисто символічною й виражалася в якихось абсолютно мізерних цифрах, як, наприклад, поставки меду для ханської кухні, проте це була саме данина, тобто, політично дуже вагомий привілей Гераїв, і це було продовженням традиції виплати данини придунайськими князівствами верховному ординському правителю.
На початку XVII століття передній край конфлікту за Молдову проліг між Туреччиною та Польщею
Кримські хани, зокрема, Сахіб I Герай, свого часу допомогли османам підпорядкувати Молдову, проте ніколи не намагалися підкорити її собі ‒ ну, вже просто тому, що її міцно тримали в руках османи, та й взагалі для Криму, знову повторю, не був характерний експансіонізм. Щоправда, Газі II Герай спробував було переконати османський двір дати Криму більше впливу в цих князівствах, ну, наприклад, щоб султан призначав туди правителями не стамбульських греків, як це робилося, а кримськотатарських принців з династії Гераїв. Або щоб султан дозволив хану отримувати звідти не символічну медову данину, а збирати там повноцінний грошовий податок, щоб оплачувати свої чималі витрати на участь в османських військових кампаніях. Але в підсумку Газі II Герай отримав від Стамбула вельми люту відсіч. І більше Крим таких претензій не висував. На початку XVII століття передній край конфлікту за Молдову проліг між Туреччиною та Польщею, зіткнення на цьому краю були люті, й Крим у них брав участь ‒ в точності, як і в Угорщині ‒ вже лише на правах допоміжної військової сили при османському війську.
Султан послав до фортеці Хотин військо числом понад сто тисяч осіб
Спочатку османам вдалося домогтися на цьому напрямку успіхів: в 1620 році вони розгромили поблизу Цецори велику польську армію. Натхнений цією удачею, султан наступного року послав до фортеці Хотин на польсько-молдавському кордоні гігантське військо числом понад сто тисяч осіб. Тепер йшлося вже не про суперечку за Молдову, а про спробу Туреччини захопити саму Польщу. Але король висунув йому назустріч свою армію з 60 тисяч поляків і українських козаків, і два велетенських війська зчепилися в клінчі, не маючи сили зрушити один одного з місця. Хотинська битва стала однією з найбільших європейських битв XVII століття. Польське військо, об'єднане з українськими козаками, було менш численне, але сильніше, й втрати султана були більшими, ніж у короля. Зрештою супротивники, неспроможні повністю здолати один одного, уклали мирний договір і розійшлися.
Роль кримських татар в цій сутичці була незначною. Хан Джанібек Герай взагалі вийшов на цю кампанію з великим небажанням, і тому були серйозні причини. По-перше, незадовго до того кримська армія зазнала нищівного розгрому в Ірані, втративши на полі бою не менше 8 тисяч бійців. По-друге, хан не хотів залишати Крим, тому що з Кавказу туди збирався вдертися інший претендент на ханський трон ‒ Шахін Герай, який тільки й чекав моменту, щоб залишки ханського війська залишили півострів, і тоді шлях на Бахчисарай був би для нього відкритий. В результаті кримська армія билася під Хотином упівсили і невдало, внаслідок чого султан звинуватив хана, що той навмисно саботує кампанію і навіть погрожував стратити його.
Кримських татар у цьому поході, прямо як в Угорщині, турки знову кинули на гармати
Ну і, крім того, кримських татар у цьому поході, прямо як в Угорщині, турки знову кинули на гармати ‒ а проти такого супротивника кримці, навіть при всьому бажанні, просто не могли битися ефективно. Хан хотів би, звичайно, щоб його і без того виснаженому війську дали легше й прибутковіше завдання: тобто, спустошувати українські території, прилеглі до Хотина за лінією фронту. Однак цю приємну роботу султан доручив конкурентам хана ‒ Буджацькій Орді, а кримському хану суворо наказав залишатися під стінами Хотинської фортеці.
Тут, мабуть, треба пояснити, що таке Буджацька Орда. Це було товариство кочівників, що населяє Буджак ‒ смугу приморських степів між Дністром і Дунаєм, нинішній південь Одеської області. Улуси степовиків мешкали там ще з ординських часів, і їхня кількість постійно поповнювалася ‒ то за рахунок кочівників, які осіли там після падіння Великої Орди, то за рахунок мігрантів з кримських степів, які рятувалися на Дунаї від голоду та неврожаю, від яких час від часу потерпав Крим. До початку XVII століття ця спільнота мала десь до 20 тисяч бійців, а очолював їх всіх мірза Кан-Темір з роду Мангит. Земля, на якій жила Буджацька Орда, формально належала Османській імперії, а самі вони, знову-таки формально, вважалися підданими хана. Але насправді Буджацька Орда не визнавала нічиєї влади над собою, якщо їй це не було вигідно.
Це було свого роду татарське козацтво
Це було свого роду, так би мовити, татарське козацтво, тому що Буджак жив, окрім скотарства та зародкового землеробства, невпинним грабунком навколишніх територій: України та Молдови. Причому якщо у воєнний час така їхня поведінка була вигідною Туреччині та Криму як потужний важіль тиску на сусідні країни, то в мирний час буджакці перетворювалися на головний біль для Бахчисарая та Стамбула, бо буджакці ‒ в точності, як козаки ‒ не зважали на ханські та султанські мирні договори з сусідами й продовжували свої набіги, ламаючи тим самим всю зовнішню політику Бахчисарая та Стамбула. Час від часу то хан, то султан намагалися навести в цій орді порядок залізною рукою, але толку від цього було небагато.
А в описуваний період, відчувши слабину в хані ‒ а Джанібек Герай дійсно був слабким і малоздібним правителем, хоча й порівняно довго протримався на троні ‒ мірза Кан-Темір поставив собі за мету повністю скинути залежність від Криму й підпорядкувати свою Орду безпосередньо Стамбулу. Тобто, по суті, зрівняти Буджацьку Орду по статусу з Кримом. І тому він розглядав хана як конкурента. Кан-Темір надав султану неоціненні бойові послуги на молдовському кордоні, й тепер ходив у нього в фаворитах. А Джанібек Герай, відповідно, за відсутність військового завзяття потрапив до султанської опали.
Я розповідаю про Буджацьку Орду настільки детально тому, що в найближчі роки вона перетвориться в дуже важливу й фактично незалежну силу на місцевій політичній арені. Та й потім, в XVIII столітті, знову виявить себе, і знову не найбільш конструктивним чином. Словом, цього менш відомого гравця теж треба брати до уваги, коли йдеться про події того періоду.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії в лютому 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
