Доступність посилання

ТОП новини

Антон Наумлюк: «Громадські журналісти ‒ інших у Криму фактично немає»


Антон Наумлюк

Громадська журналістика стала новим явищем на території анексованого Криму, реакцією суспільства на відсутність незалежної журналістики на півострові. Які особливості, ризики та механізми громадської журналістики?

Про це в програмі «Право на свободу» на Радіо Крим.Реалії говоримо з російським журналістом Антоном Наумлюком, який останні два роки працює в Криму, де регулярно висвітлює судові процеси проти кримчан.

‒ Що таке громадська журналістика, в чому її відмінність від стандартної журналістики?

‒ Громадська журналістика на територіях, де фактично відсутня свобода слова і можливість для роботи незалежних ЗМІ, стала, мабуть, єдиною можливістю отримання альтернативної інформації, тобто не тієї, що фільтрується, в цьому випадку російськими силовиками та російською владою в Криму. Є низка журналістів, низка ЗМІ, підконтрольних російській владі та силовим структурам, а є громадські журналісти ‒ інших у Криму фактично немає.

Громадські журналісти ‒ це люди, які приходять зі своїми «фейсбуками» і «твіттерами», описують ситуацію так, як вони її бачать, в якійсь мірі суб'єктивно, і в цьому відмінність від журналістики стандартів, з якою ми звикли мати справу. Тому що ці люди самі часто є учасниками процесів, що відбуваються, і які вони описують.

Громадська журналістика – це єдина можливість поширення інформації в умовах відсутності незалежних ЗМІ та небезпеки роботи журналістів у Криму

Багато людей критично ставляться до громадської журналістики, але не можна не визнати, що це єдина можливість поширення інформації в умовах відсутності незалежних ЗМІ та небезпеки роботи журналістів у Криму. Ці люди дійсно постачають нам ‒ читачам, слухачам, глядачам ‒ інформацію про те, що насправді відбувається в Криму, чого не покажуть по телебаченню, я маю на увазі підконтрольному Росії і російській владі, не розкажуть про це в пресі й ніколи не будуть широко обговорювати. Люди взяли на себе відповідальність і зобов'язання цю інформацію дістати й передати читачам, глядачам і слухачам.

‒ Що спричинило появу громадської журналістики в Криму? Як люди прийшли до цього, адже потрібні певні навички, щоб цим займатися? Які механізми вони використовують у своїй роботі?

‒ Я нагадаю, як починалася справа проти журналіста Миколи Семени: у квітні 2016 року відбулися обшуки одночасно в семи журналістів у Криму, була вилучена техніка. Тобто фактично цим людям, які займалися незалежною журналістикою на території півострова, працювати стало або неможливо, або вкрай небезпечно. Деякі з них були змушені виїхати з Криму, деякі залишилися, але журналістикою більше не займаються. Проти Миколи Семени, автора Крим.Реалії, була порушена кримінальна справа, яка закінчилася судом і вироком. На щастя, не реальним терміном ув'язнення, а умовним. Це один з невеликих прикладів того, як зачищають медійний простір у Криму.

Микола Семена
Микола Семена

Сюди ж можна віднести й відмову у видачі ліцензій низці ЗМІ, що існували в Криму й не були підконтрольні владі: серед них і кримськотатарський телеканал АТR, який був змушений залишити територію півострова й влаштувався зараз у Києві, Чорноморська телерадіокомпанія тощо. Загалом, низка ЗМІ, які або закрилися й не можуть працювати, або були змушені виїхати з території Криму та ведуть мовлення зараз з материкової України.

Після цього простір був настільки зачищений, що з'явилася необхідність в інформації. Тут же з'явилися люди, які готові були цю інформацію, зокрема й з ризиком для свого життя і свободи, діставати й передавати людям. Це громадські активісти, які навчилися користуватися соціальними мережами, навчилися робити прямі ефіри з місць подій, навчилися писати й описувати судові процеси. Після декількох років роботи у них з'явився досвід, зокрема й досвід спілкування з адвокатами ‒ вони знають, як влаштований судовий процес, що таке апеляція, що таке арешт, чим він відрізняється від затримання тощо.

На сьогодні громадська журналістика в Криму на досить високому рівні: і професійному, і етичному. Незважаючи на відсутність якихось кордонів для громадської журналістики, активісти працюють самі, на свій страх і ризик. А люди вже обирають, читати їм цю людину чи не читати, вірити її інформації чи ні. Тут за ними не стоїть редакція, яка відповідає за правдивість, достовірність інформації. Тут люди самі вибирають. Так ось у Криму, в усякому разі, серед кримськотатарських та українських активістів, які продовжують працювати як громадські журналісти, досить високий рівень етичності у ставленні до інформації.

‒ Ви сказали, що громадські журналісти ‒ це люди, за якими не стоять редакції. Які в такому випадку можуть бути механізми їх захисту?

‒ На жаль, механізмів повного захисту немає. Їх, власне, немає і в журналістів в умовах ворожого середовища, яке створила Росія в Криму. Але для громадських журналістів ситуація ще й загострюється тим, що немає юридичної підтримки, немає редакції або видання, яке б захистило свого співробітника, немає адвокатів, які готові були б через редакцію надавати допомогу співробітнику, якщо у нього з'явилися проблеми з силовими структурами.

Серед кримськотатарських та українських активістів, які продовжують працювати як громадські журналісти, досить високий рівень етичності у ставленні до інформації

Тут можна тільки спиратися на власний професіоналізм, на знання реалій і намагатися максимально стримано описувати подію, що відбувається, не вдаватися в якісь емоції. Тобто зберігати стандарти журналістики, переносити їх з професійної журналістики в громадську. Це необхідно для того, щоб неможливо було звинуватити людину в упередженості, в суб'єктивності. Тому що всі ці звинувачення рано чи пізно можуть закінчитися кримінальним або адміністративним переслідуванням. А російські суди та російські силовики навчилися чудово інтерпретувати такі звинувачення в статті кримінального або цивільного кодексу. Збереження журналістського професіоналізму та етики ‒ це, напевно, єдиний захист.

Це якщо не говорити про міжнародні організації, які допомагають і захищають журналістів. Поки що ми не бачимо достатнього ефекту від роботи таких організацій. До Криму вони не заходять, тому що у них немає такої можливості через російських силовиків і владу, які просто не дають моніторинговим групам працювати на півострові, плюс проблеми, пов'язані з перетином кордону, серед іншого й з отриманням дозволу від української сторони. Це все ускладнює спостереження за дотриманням прав журналістів у Криму, громадських зокрема, і зменшує ефективність роботи таких міжнародних організацій.

‒ Ми знаємо, що на громадських активістів і журналістів у Криму чиниться тиск. Розкажіть про такі випадки.

‒ Найяскравіший приклад, який я сам спостерігав, ‒ це затримання громадських журналістів: у січні 2017 року відбувалися чергові обшуки на околиці Сімферополя, там традиційно зібралися кримські татари, активісти, щоб підтримати людину, в якої був обшук, підтримати її сім'ю. Тоді багато хто стрімив усе в Facebook, описували та фотографували, публікували все це в соціальних мережах. Через деякий час після початку обшуку затримали одночасно 10 осіб, їх посадили до автобуса силовиків і відвезли до суду. На них оформили адміністративні правопорушення, інтерпретувавши їхню діяльність як мітинг, який вони нібито влаштували одночасно, з телефонами в руках. Коли вони приїхали до Київського суду Сімферополя, там було вже кілька десятків активістів, які на них чекали, і кожен з них дістав телефон ‒ на знак солідарності з тими людьми, яких затримали. Кожного затриманого засудили на 13 діб адміністративного арешту. Вони відбули їх в ізоляторі. Це така абсолютно типова картина ставлення до громадських активістів і журналістів, які займаються поширенням інформації в Криму.

‒ Тема громадської журналістики стала активно обговорюватися після арешту Нарімана Мемедемінова. Трохи подробиць цієї справи: у чому суть, особливості, що йому загрожує?

Наріман Мемедемінов уже потрапляв у поле зору російських силовиків. Його затримували за звинуваченням у проведенні несанкціонованого масового заходу. Це при тому, що всі заходи, що проводилися в Криму, ‒ це одиночні пікети, ніяких мітингів просто немає можливості проводити. Одиночні пікети, які дозволені навіть російським законодавством. Незважаючи на це, людей все одно садять, їх все одно судять. І ось Мемедемінова точно так само судили й оштрафували на 10 тисяч рублів (4,3 тис. гривень). Штраф виплачували за допомогою «Кримського марафону»: зібрали 10-рублеві монети, які таким «принизливим» чином використовують для оплати штрафів. Це теж вид протесту кримськотатарських активістів.

Наріман Мемедемінов
Наріман Мемедемінов

І після цього стало зрозуміло, що від нього не відчепляться. Він дуже активно працював у соціальних мережах, він висвітлював багато подій, що відбуваються в Криму, але які залишаються за кадром офіційних ЗМІ. Зокрема й день, коли проводилося більше ніж 80 одиночних пікетів, а потім інший день, в який було понад 80 судових засідань стосовно цих одиночних пікетів. Він брав активну участь у висвітленні цих подій. Я припускаю, що це така своєрідна помста силовиків за ті дні. Вони знайшли канал на YouTube, який Мемедемінов вів ще в 2013 році, де знайшли відео, яке, на думку силовиків, свідчить про поширення екстремізму. Це відео ми ще не бачили, ми не знаємо результатів експертиз, які, напевно, будуть представлені в суді. Втім, Мемедемінов заарештований, перебуває в ув'язненні, його сім'я залишилася без годувальника. Я боюся, що це ось такий перший випадок тиску вже в кримінальному плані на громадських журналістів, які працюють в Криму.

XS
SM
MD
LG