18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Музафар Дагли, кримський татарин, 1938 року народження, є уродженцем села Ускут (нині Привітне) Алуштинського району Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу в 1944 році, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
18 травня 1944 року я та члени моєї сім'ї в складі: батько, Меджит Дагли (1889 р.н.), мати, Ганіме Дагли (1886 р.н.), брат, Кадир Дагли (народився 10 квітня 1924 року в селі Ускут, а в архівній довідці написано, що 1928 року), сестра Акіме Дагли (1927 р.н.), сестра, Гульхан Дагли (1931 р.н.), я, Музафар Дагли (народився 23 квітня 1938 року) брат Мустафа Дагли (1942 р.н.); а також родина брата батька (жили з нами в одному будинку) ‒ дядько Хуртумер Дагли (1892 р.н.), дружина Хуртумера, Фазіле Дагли (1895 р.н.), дочки Айше Дагли (1922 р.н.) та Нуруфер Дагли (1942 р.н.).
Ми жили біля мечеті в селі Привітне. У нас був двоповерховий будинок, в якому жили дві сім'ї: наша та сім'я брата батька. Будинок був добре обладнаний і мебльований. У нас було господарство, коні, корови, кози, вівці, кури, качки. Був також сад і город.
Мама закутала нас у простирадло, зібрала одяг, деякі речі, зачинила двері на замок, але солдати забрали ключ
18 травня 1944 року вночі, десь після 12 години, коли ми всі спали, сильно постукали в двері. Батько відчинив двері. Зайшли двоє військових з автоматами, стали голосно щось говорити, але мама нічого не зрозуміла. Батька та брата забрали в сусідні будинки перекладачами, а ми з мамою залишилися самі. Всі діти заплакали й не знали, що відбувається. Солдат став пояснювати трохи зрозумілою нам мовою. Після цього мама закутала нас у простирадло, зібрала одяг, деякі речі, зачинила двері на замок, але солдати забрали ключ. Так ми нічого й не змогли взяти, віддали ключі від нашого будинку солдатам.
Коли вийшли на подвір'я, солдати пояснили мамі, що потрібно взяти продукти, оскільки нас шлях чекає довгий і далекий. Але батька й старшого брата забрали в сусідні будинки перекладачами, тому мама з п'ятьма дітьми нічого не змогла взяти ‒ вийшли без нічого.
Нас завантажили у машини й вивезли. Всі плакали, особливо діти, та молилися
Всі ми попрямували на вулицю, там було вже багато народу. Всі йшли в сторону мечеті в супроводі солдатів. Дехто плакав, інші мовчки йшли, не розуміючи, що відбувається. Під ранок нас завантажили у машини й вивезли. Всі плакали, особливо діти, та молилися. Їхали через ліс. Коли приїхали на станцію, там повно було народу, оточеного солдатами. Після шуму-крику нас завантажили до товарного вагону, й ми поїхали.
У вагоні було приблизно 60-70 осіб, в основному діти, жінки та люди похилого віку. Одні плакали, інші молилися, треті мовчали. Куди нас везуть, що з нами буде? Середина вагона була обгороджена, там стояло корито, спочатку в туалет ходити ми соромилися, а потім все-таки стали.
Їхали із зачиненими дверима, біля нас було маленьке віконце із сіткою, ми дивилися в нього по черзі. Їхали дві чи три доби, не зупиняючись. Двері були зачинені, дихати було важко.
Нарешті, потяг зупинився, двері відчинили. Всі схопили каструлі й побігли шукати воду. Старший брат Кадир, йому тоді було 20 років, з відром дахами вагонів дійшов до паровоза. Звідти приніс воду й по ковтку давав дітям і людям похилого віку. У населених місцях поїзд не зупинявся, а коли він робив зупинку, намагалися бігти шукати воду та ставити що-небудь зготувати. Іноді це вдавалося, іноді ‒ ні. Лунав гудок паровоза, всі хапали каструлі й бігли до вагонів. Були також випадки, коли хтось кричав, відставши від поїзда.
Іноді давали сухарі з цвіллю, ми мочили їх у воді та їли. Багато хто хворів. Дорогою в Узбекистан люди губилися, не встигали повернутися до свого вагону, навіть залишалися на станціях або в степу.
Досі перед очима стоять численні тіла, які скидали, коли поїзд зупинявся
Дорогою багато хто захворів, але жодної медичної допомоги не надавалося. У нашому вагоні ніхто не помер, але досі перед очима стоять численні тіла, які скидали, коли поїзд зупинявся. В дорозі були 18-20 діб.
Нас привезли до Узбекистану: Ташкентська область, м. Бекабад. Зустріла нас міліція. Людей розмістили по 15-20 сімей у землянках без освітлення та вікон. Видавали пайок, якого ледь вистачало. З 1944 до 1945 року ми жили в цих землянках.
Люди хворіли, помирали від голоду, хвороб і відчували страшні муки в умовах спеки в 45-50 градусів, недостатності продуктів харчування, питної води, відсутності елементарних санітарних потреб. Мій батько помер у 1945 році, йому було 56 років, через два місяці помер братик 3,5 років, теж від голоду. Потім померли Фазіле енге (у кримських татар дружина старшого брата, невістка ‒ КР) та Нуріфер, внучка, якій було 3 рочки. У нашій родині з семи осіб залишилися п'ятеро: мати Ганіме, брат Кадир, сестри Акіме, Гульхан і я.
Упродовж усього періоду до нас ставилися, як до дикунів і звірів, місцеві жителі були налаштовані агресивно
Через рік нас відвезли з Узбекистану до Таджикистану на станцію Курган-тюбе, потім розподілили у райони та колгоспи. Ми потрапили в Жовтневий район, колгосп ім. Сталіна. Нас зустріла міліція, на бричках доставили до місця проживання та розмістили в бараках. Упродовж усього періоду до нас ставилися, як до дикунів і звірів, місцеві жителі були налаштовані агресивно. У бараках нас розселили по 5-6 сімей. Збудувати будинок не було можливості. Держава видавала позику, яку повертати було дуже важко.
Брат Кадир працював трактористом на бавовняному полі з раннього ранку до пізнього вечора, зарплата була дуже низькою, ледь вистачало на їжу. Мати Ганіме не працювала, вона була домогосподаркою. Сестри Акіме та Гульхан також працювали на бавовняному полі з раннього ранку до пізнього вечора. За будь-які порушення ув'язнювали. Місця заслання залишати вільно спецпоселенці не могли. За самовільне відлучення з території спецпоселення саджали на 15 діб. У нашому спецпоселенні дуже багато людей хворіли на малярію та інші інфекційні захворювання. Медична допомога не надавалася. Люди помирали в бараках, померлих ховали не відразу. Не було можливості ховати рідних відповідно до релігійних звичаїв.
Люди помирали в бараках, померлих ховали не відразу. Не було можливості ховати рідних відповідно до релігійних звичаїв
Голод, хвороби, смерть були масовим явищем. У місцях спецпоселень я, мої близькі та всі мої співвітчизники перебували до 1956 року в умовах суворого комендантського режиму. Я пішов до першого класу школи ім. Мікояна в колгоспі ім. Сталіна, яку в 1954 році закінчив, провчившись 7 класів узбецькою мовою. Нас у групі було 17 осіб: кримські татари, узбеки, казахи та таджики. Кримських татар було загалом 4 людини: два хлопчики та дві дівчинки. З 17 осіб тільки мені пощастило обманним шляхом отримати підпис голови колгоспу Каюмова та взяти дозвіл поїхати в місто Душанбе вчитися. Таким чином, я в 1955 році вступив до Сталінабадського будівельного технікуму і закінчив його в 1959 році. Отримав диплом техніка-будівельника.
Після 1956 року трохи стало легше. За розподілом міністерства будівництва Таджицької РСР я отримав направлення до Таджикобадського району на комбінат житлово-комунальних підприємств (КЖКП). Я там працював 3 роки ‒ з 1959 до 1962. Після цього я повернувся в Душанбе й почав працювати інженером ЖКО тресту Душанбебуд, там працював до 1965 року. Потім мене перевели в домоуправління №4 Центрального району на посаду головного інженера, а потім начальником домоуправління. На цій посаді я працював до 1969 року.
Після цього я вирішив поїхати до Криму, але мені важко дали розрахунок. У 1969 році поїхав у Совєтський район, село Пушкіне, там приймали кримських татар тільки за вербувальними листами. У мене його не було, бо вони видавалися тільки в Узбекистані, а в Таджикистані не видавалися. Мені прямо сказали: «Прораби потрібні, але за законом тільки за вербувальними листами». Я назад до Таджикистану, до Душанбе, де жили мої батьки, не повернувся. Вирішив зупинитися на Північному Кавказі, в м. Нальчик Кабардино-Балкарії. Там вступив у Всесоюзне БМУ «Курортбуд» виконробом. 6 років будували санаторії, серед них і санаторій ім. Кірова на 120 ліжок, робили поточний і капітальний ремонти.
Мене обрали навіть головою профкому тресту БМУ «Курортбуд», в якому працювало близько 2 тис. осіб. У 1975 році з міста Нальчика я повернувся до батьків у Таджикистан.
Мене знову взяли в домоуправління №7 Центрального району міського міськжилуправління, де пропрацював до 1980 року. Померла моя старша сестра, Акіме Дагли, їй було 57 років, потім 16 лютого 1980 року померла мати, Ганіме Дагли, їй було 82 роки. У сім'ї залишилися 3 людини. У 1980 році я приїхав жити до Узбекистану, в місто Ангрен. Там я влаштувався на роботу в систему будівельного тресту ордена «Знак пошани» «Узбекшахтобуд». Там я пропрацював 14 років: спочатку в відділі охорони праці й техніки безпеки інженером, потім старшим інженером, а в 1990 році був призначений на посаду начальника госпрозрахункової дільниці з забезпечення соціального розвитку трудових колективів тресту «Узбекшахтобуд». Двічі підвищував рівень своєї кваліфікації: в 1981 році в центральному навчальному комбінаті Мінбуду республіки Узбекистан і в 1987 році вступив без відриву від виробництва й закінчив у 1989 році Університет профспілкового працівника при зональних курсах підвищення кваліфікації профспілкових кадрів і активу в м. Ташкенті, факультет охорони праці.
1 серпня 1994 року я зі своєю сім'єю приїхав до Криму. З 1994 до 1997 року моталися приватними квартирами. З 1998 до 2001 року ми жили в гуртожитку в кімнаті на 12 кв.м
1 серпня 1994 року я зі своєю сім'єю приїхав до Криму. З 1994 до 1997 року моталися приватними квартирами. З 1998 до 2001 року ми жили в гуртожитку в кімнаті на 12 кв.м без зручностей за адресою: м. Алушта, вул. Піонерська, 15, кімн. 41. У 2001 році, згідно з нашою чергою, нам викупили однокімнатну квартиру в Алушті. Але після подорожчання житла довелося половину вартості сплатити нам самим.
Зараз ми, я та моя дружина, на пенсії. Старший брат Кадир Дагли приїхав із Таджикистану в 1993 році, йому 85 років, проживає в селищі Октябрське Красногвардійського району. Старша сестра Гульхан Дагли проживає в м. Євпаторія на квартирі, їй 76 років, вона приїхала з Душанбе в 1991 році.
Так страшна депортація та життя в умовах заслання пройшли через мою долю...
(Спогад від 10 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
