Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Якщо розум ще справляється з тюремним ритмом життя, то тіло підводить. Поступовий біль став пронизувати організм. Цей спрут у тюремних умовах підкрадається непомітно, як дика кішка до своєї жертви. Для обивателя ці почуття та відчуття прозорі й очевидні, адже межі станів надто різні, а перехід між ними можна легко визначити. Життя обрамлене райдужними тонами, а будь-який негатив – як звук сирени. Питання в тому, як розрізнити зміни, коли все буття покрито однією суцільною чорною непроглядною вуаллю? Гра наосліп у режимі перманентного відчаю та гіркоти. Період, коли здається, що вже досяг абсолютного дна, але із разу в раз приходить усвідомлення своєї чергової помилки, адже в безодні нестерпного мороку немає ніякого закінчення. Коли не знаєш меж і не можеш вгадати, коли настане кінець, внутрішній демон виривається назовні.

Біль поглинав мене поступово. Я не звертав уваги, не розумів і навіть не хотів помічати змін свого самопочуття. Адже зайві проблеми нікому не потрібні. Внутрішня мантра – «я сильний, я здоровий, я впораюся» – хоч і грає безперервно всередині, але нічим не допомагає. Адже чому судилося статися – здійсниться.

Це закономірно: коли тіло схоже на скелет, а імунітет виснажений – людину нищить хвороба.

Було дуже боляче терпіти та надмірно безвихідно, щоб чекати допомоги

Гнійні виразки утворювалися на тілі одна за одною, заявляючи права на моє життя. Великі, напухлі, наповнені гноєм, що випромінюють агонію рани. Я навіть не дивився на них, поки була можливість, але вони, як діти, вимагали уваги. Я з природної чоловічої наївності думав, що все пройде саме, що немає нічого серйозного. Припускав, що запалення можуть бути простими прищиками, трохи мутують у сибірській тюремній екосистемі. Мої спроби виколупати і видавити заражені ділянки залишалися безуспішними, і у відповідь на них рана лише ставала все більшою. Під одягом не видно, а на обличчі не показував. У результаті про мою біду ніхто й не знав, поки не почали помічати мою втому, що розповзалася по зовнішньому вигляду очевидними ознаками від щоденного недосипання. Було дуже боляче терпіти і надмірно безвихідно, щоб чекати допомоги. Досить різко піднімалася температура, збиваючи з ніг подорожнього, що повинен був мандрувати єдиним коридором радянського барака російського карального режиму. Слабкість накривала мене хвилями, що з кожним разом били болючіше і ставали все більшими...

У якийсь момент я усвідомив глибину і тяжкість ситуації, що склалася, і вирішив негайно звернутися до лікаря. Це було далеко не найлегшим завданням. Було потрібно рано вранці, не втративши момент, коли приходить черговий інспектор, записатися на прийом. Тільки тоді і з'являвся невеликий шанс на прийом у лікаря, що відбувався лише раз на тиждень. Але ж до мене, як до українського націоналіста, було далеко не стандартне ставлення від пануючої місцевої влади, тому моє прізвище дуже часто «губилося» в численних записах. Кілька тижнів без відповіді, і десятки скарг до всіх можливих інстанцій зробили свою справу. Дочекавшись зустрічі з місцевим «доктором смертю», так його називали арештанти, я показав свої рани. Передпліччя, пахви, торс були повністю покриті численними вогнищами зараження. Це виглядало жахливо, але на мій абсолютний подив лікарю було смішно. Він дійсно отримував задоволення. Серед вульгарних жартів він видавив: «Це все тому, що ти не миєшся. Пішов геть до бараку і припиняй симулювати, а то призначу тобі ліки, що потім в «хату» не зайдеш». Я був у абсолютному шоці від такого ставлення і, звісно, в результаті висловив багато в відповідь, але це мало чим мені допомогло. Повернувшись до бараку зі строгими умовами утримання, я все-таки поділився бідою з сусідами по камері. Сказати, що вони були в шоці, – це не сказати нічого. Близькі відразу почали трясти охорону, вимагаючи ліки, а мені заборонили займатися чим-небудь, що навантажує організм. Ситуація дійсно була серйозною. Із усіляких благ ми змогли домогтися лише непотрібних мазей, а бинтів і вати дочекатися і зовсім не судилося. Я зрозумів, що такий стан мене дуже скоро може остаточно добити...

Заточка, бинт, відро води і двадцять перше століття на дворі. Росія. Сучасна медицина

Потрібно було терміново щось робити. Порадившись, хлопці пообіцяли допомогти і здобути мені знеболюючих у потрібній кількості, щоб, прийнявши їх, я зміг вирізати язви, що поширюють біль. Заточка, бинт, відро води і двадцять перше століття на дворі. Росія. Сучасна медицина. Наковтавшись знеболюючих, я приступив до операції.

Не скажу, що таблетки хоч чим-небудь допомогли, тому що було все так само боляче. Але якщо по правді кажучи, то всього лише спочатку. Страшно тільки почати себе різати, а коли вже процес пішов, то стає легше. Тут дуже багато шарів болю, і коли підривати один із них, відкривається наступний, в якому блякне перший. І так крок за кроком, як у фільмі «Пила», можна відпиляти половину себе. Кілька десятків хвилин, море крові – і готово. Розірвані на смуги простирадла замінили мені бинти. А найпростіший дитячий крем «Аліса» послужив антисептиком. Стало легше. А це головне. Але, на жаль, не надовго. Про це все знав кожен співробітник установи і своєю бездіяльністю ставив на кін моє життя заради жалюгідної премії. Що це, якщо не катування? Що це, якщо не триваючий геноцид мого народу?

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG