Рівно 100 років тому, 29 квітня 1918 року, над фортецею Севастополя і кораблями Чорноморського флоту піднялися українські прапори. Як саме Україна прийшла до цього тріумфу і чому ж не змогла утримати флот у своїх руках?
Пролог
До початку Першої світової війни як мінімум три чверті моряків Чорноморського флоту були вихідцями з України. Уже в березні 1917 року у Севастополі виникла Українська Чорноморська громада, а через місяць на організованій нею маніфестації виступав сам командувач флотом, адмірал Олександр Колчак.
Українізація на кораблях почалася швидко, але просувалася дуже нерівномірно. Ось як описував цей процес один з керівників громади Микола Неклієвич:
На площі біля пам’ятника адміралу Нахімову відбувся український парадМикола Неклієвич
«На кораблях в залежності від розвинення нашого руху почались піднесення українського прапора. Першим підніс цей прапор ескадрений міноносець «Завидный». На інших кораблях український прапор то підносивсь, то опускався. У цій безупинній боротьбі українського руху за своє національне «я» на Чорноморському флоті пригадується один зі світлих моментів у листопаді 1917 року, коли в Севастополі одержано ІІІ Універсал Центральної Ради про проголошення Української Республіки. Тоді всі кораблі Чорноморського флоту піднесли на визначений день, здається, це було 25 листопада 1917 року, жовто-блакитні прапори, щоправда, поруч з андріївськими і червоними прапорами, а крейсер «Память Меркурия» вже замінив андріївський прапор на український. Тоді ж на площі коло пам’ятника адміралу Нахімову відбувся український парад, як частин команд із кораблів, так і військових частин Севастопольської військово-морської фортеці. Приймав почесний похід підполковник Савченко-Більський, бо командуючий флотом контр-адмірал Немітц (адмірала Колчака вже не було) не міг прибути. Парад пройшов блискуче. Українські моряки ще змогли показати тоді серед загальнореволюційного розкладу (бо ж у Петербурзі панували вже більшовики) свою дисципліну і свою стару передреволюційну ще виправку і муштру та стрункими рядами, однаково одягнені, пройшли почесним походом».
Втім, більшовицькі гасла у той момент виявилися привабливішими за національні, тож матроси Чорноморського флоту взяли активну участь у встановленні радянської влади в Криму у січні 1918 року, а потім і у лютневому зриві червоного терору. Але якщо півострів опинився під контролем більшовиків повністю, то материковій Україні пощастило більше. Спочатку вона уклала мир з Німеччиною і вийшла з Першої світової війни, а потім у союзі з німцями звільнила
свою територію від «червоних». І ось на початку квітня 1918 роки перед молодою державою постало питання про долю Криму і, конкретно, кораблів у Севастополі.
Напередодні
19 квітня 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів у Києві було заслухано лист німецького посла барона Альфонса Мумма фон Шварценштайна щодо приналежності Чорноморського флоту. Після обговорення Рада постановила: 1) відповісти барону, що Центральна Рада законом оголосила Чорноморський флот флотом Української Народної Республіки і що уряд України просить допомоги в очищенні флоту від більшовиків; 2) послати телеграму Чорноморському флоту із закликом не опиратися німецьким військам.
Наступного дня голова уряду УНР Всеволод Голубович надіслав фон Шварценштайну таку заяву:
«Я прошу далі повідомити відповідні Ваші власті, що всі без виїмку кораблі Чорноморського флоту належать Українській Народній Республіці, не вважаючи на вчинки банд, які їх захопили».
Приблизно у цей же час представники українських кіл на флоті зустрілися на Чонгарі із передовими загонами Кримської групи Петра Болбочана, що наступали на півострів. Про це згадував Павло Шандрук:
«Українські моряки Севастополя вже контактували зі мною і обіцяли, що допоможуть, і, коли ми з’явимося, здіймуть українські прапори над фортом та на бойових кораблях».
Боротьба за флот
Паралельно в самому місті делегація УНР на чолі з Данилом Сотником провела 20 квітня 1918 року переговори із керівництвом Чорноморського флоту щодо визнання ним підпорядкування Києву. Остаточне вирішення цього питання було відкладене до делегатських зборів матросів і солдат наступного дня. 21 квітня на порядок денний зборів було поставлено два питання: про визнання влади України та про евакуацію флоту. Сотнику не вдалося переконати делегатів прийняти умови Центральної Ради.
Матроси підтримували більшовиків у їхньому бажанні утримувати Севастополь
Тоді ж командування флоту наказало всім кораблям в інших портах Криму при появі німецьких військ негайно відходити до Новоросійська. У самому ж Севастополі ще тиждень тривали бурхливі дебати з приводу доцільності евакуації, проукраїнські мітинги відбувалися і у місті, і на кораблях. Матроси переважно підтримували більшовиків у їхньому бажанні утримувати місто, тоді як портові робітники під впливом меншовиків схилялися до порозуміння із німцями та українцями.
22 квітня 1918 року нова Севастопольська рада ухвалила резолюцію: «Евакуацію не проводити», а вже наступного дня адмірал Михайло Саблін отримав з Москви надзвичайні повноваження для переведення флоту до Новоросійська. Втім, вже 24 квітня була ухвалена резолюція про переговори із Центральною Радою, які розпочалися наступного дня.
Увечері 24 квітня, коли Сімферополь уже був зайнятий українськими військами, у розташування гайдамацького полку Всеволода Петріва у Мамут-Султані (нині – Добре) прибули двоє севастопольців.
«Вони кажуть, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у залозі, обурена на адміралів, і на мітингах, які там відбуваються весь час, наполягає, щоби підняти український прапор та передати порт і флот українській владі».
Відіслав загін сотника Андрієнка, наказавши розповсюджувати чутки про великі українські сили у Криму
Користаючись нагодою, Петрів відіслав загін сотника Андрієнка у напрямку Черкез-Кермену (нині не існує), наказавши тому розповсюджувати чутки про великі українські сили у Криму, розвідати найслабшу ланку суходільної оборони Севастополя для можливого прориву та розпочати переговори з матросами-українцями про передачу флоту.
25 квітня 1918 року стався розкол серед судових команд. Екіпаж лінкору «Свободна Росія» був за негайну евакуацію, команди лінкору «Воля» та крейсеру «Пам’ять Меркурія» пропонували підняти українські прапори, матроси більшості міноносців виступили за боротьбу до останнього.
Близько полудня 26 квітня до Петріва прибули ще двоє делегатів від українських моряків Севастополя.
«Українська частина моряків гадає, що краще Севастополь здати менш контрреволюційній українській владі, але на умовах, що німці в Севастополь не входять, українська частина залоги зберігає свою зброю та військову організацію і ближчий командний склад, весь флот піднімає поруч з червоними жовто-блакитні прапори та переходить під обслугу виключно українських екіпажів, кораблі приймають комісарів від Центральної Ради».
Петрів висунув контрпропозицію – українські війська за сприяння українських же матросів вступають у місто, займають кораблі і, маючи на руках аргументи «важкого калібру», диктують свої умови і більшовикам, і росіянам, і німцям.
Дійти згоди не вдалося, тому делегати повернулися назад. Тим часом на 27 квітня 1918 року був запланований початок евакуації Чорноморського флоту, але о першій годині дня замість очікуваної команди на кораблі надійшла інша – «стояти під малими парами». Затримка сталася через надруковані у газетах відомості про успішний контрнаступ «червоних» на Альмі.
Севастополь – це Україна
У той же день Севастопольський комісаріат УНР та рада Української Чорноморської громади звернулися до жителів Севастополя із закликом прикрасити міські будинки українськими прапорами та вийти на демонстрацію у підтримку приєднання міста до України. З 27 по 30 квітня біля будівлі комісаріату на Нахімовському проспекті стояли довжелезні черги людей, які бажали прийняти українське громадянство. Чисельність української громади за ці дні зросла до неймовірних раніше 10 тис. членів. Про тогочасні настрої у місті свідчив російський капітан Микола Ґутан:
Біля будівлі комісаріату на Нахімовському проспекті стояли черги людей, які бажали прийняти українське громадянство
«Серед робітників все частіше і частіше говорилося, що оборонятися проти українців не треба, що вони на фронт не підуть і так далі. Це вельми зрозуміло, позаяк Севастополь, відрізаний звідусіль, єдині відомості про те, що робиться на Україні і в Росії, черпав тільки з більшовицьких газет, позаяк інші газети були закриті. Тому всі вважали, що за підтримки німців на Крим наступають українські частини з єдиною метою – звільнити його від більшовиків».
А тим часом німці, домігшись виведення групи Болбочана до Мелітополя, відновили свій наступ. 28 квітня 1918 року кайзерівська армія рушила з Сімферополя і досягла більшовицьких укріплень на Альмі, але штурмувати їх «у лоба» не поспішала. Того ж дня у прилеглих до Бахчисарая селах Шури (нині – Кудріне), Коуш (Шовковичне, нині не існує) та інших спалахнуло кримськотатарське повстання. Вранці 29 квітня значну частину «червоних» сил з Альми відвели до Бахчисараю та скерували на придушення бунтівних сіл. Скориставшись нагодою, німці прорвали радянську лінію оборони і увійшли у Бахчисарай. Решта вцілілих радянських загонів, побоюючись оточення, відступила до Севастополя.
День Українського моря
Від самого ранку 29 квітня 1918 року на лінкорі «Воля» тривали бурхливі делегатські збори Чорноморського флоту. Більшість представників екіпажів зрештою погодилися на підняття українських прапорів та початок переговорів з німцями. Проти виступили лише делегати бригади есмінців, і, на знак цього, залишили збори. Остаточна втрата Бахчисарая і реальна перспектива німецького вторгнення спонукали адмірала Сабліна вдатися до рішучого кроку. По обіді він віддав історичний наказ про перехід флоту під юрисдикцію УНР і велів організувати урочисте підняття синьо-жовтих прапорів. По радіо оголосили:
Усі кораблі, портове майно і укріплення, які знаходяться на узбережжі, є власністю УНРадмірал Саблін
«Усі кораблі, портове майно і укріплення, які знаходяться на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому скрізь де треба, наказую підняти український прапор».
Святослав Шрамченко, український моряк та історик, так описує побачене ним у Севастополі:
«Був чудовий день. Севастопольський рейд виблискував як дзеркало. В годині 16 флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель «Юрій Побєдоносець» з наказу командуючого флотом підніс сигнал: «Флоту підняти український прапор!». Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: «Стати до борту!». На цю команду, по-старому, як це було в бойовім Чорноморськім флоті, не розбещенім ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. «На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!». І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор. «Розійтись!». Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілім великім флоті Чорного моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища. Для історії українського флоту цей день 29 квітня 1918 року, коли цілий український флот виявив свою приналежність до Батьківщини, став найвидатнішим днем українського державного флоту і святом українського моря».
Після цього у Київ та німецький штаб у Сімферополі були відправлені такі телеграми:
«Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що знаходиться у Севастополі, підняли українські прапори. В командування вступив контр-адмірал Саблін».
А Українська Чорноморська громада опублікувала звернення до мешканців міста:
«Громадяни й громадянки Севастополя! Від Вашої поведінки і ставлення до поточного моменту буде залежати доля Севастополя на багато років вперед. Чорноморський український флот і фортеця підняли український прапор і цим сказали своє вагоме слово про свою долю. Черга за вами, громадяни! Ми закликаємо всіх громадян Севастополя виразити в даний момент свою волю, як це вже зробили флот і фортеця. Усім громадянам Української Народної Республіки без огляду на класи, партії, стать, вік і національність пропонується наступне: 1. Прикрасити свої будинки національним жовто-голубим прапором. 2. Бажано було б, аби прикрасили свій одяг якимось українським національним значком».
Боротьба України за флот на Чорному морі, здавалося, увінчалася успіхом.
Епілог
Але тріумф тривав недовго. На переговорах севастопольської делегації і німецького командування, що почалися наступного дня, німці погодилися передати флот під контроль Києва тільки після закінчення війни. У цих умовах приблизно половина екіпажів спустила українські прапори і упродовж двох днів відвела свої кораблі до Новоросійська. Втім, і там їхня доля виявилася незавидною – після чергового розколу більша частина судів повернулася у Севастополь, менша – була затоплена своїми командирами.
Наприкінці Першої світової війни німці, як і обіцяли, почали передавати севастопольський флот Україні, та ось тільки скористатися ним вона вже не встигла. Проте, пам’ять про «Українське море» і традиції Чорноморського флоту під синьо-жовтими стягами продовжували культивуватися українськими патріотами наступні 75 років, поки не були втілені у флоті незалежної України. І хоча сьогодні над Севастополем поки ще майорять не українські прапори, 29 квітня і нині є пам’ятним днем для кожного українця.
