Сто років тому, 1 травня 1918 року, німецькі війська без бою зайняли два останніх міста на протилежних кінцях Криму: Керч і Севастополь. І хоча внутрішні райони півострова ще кілька тижнів були фактично непідконтрольними новій владі, саме з цього дня Берлін фактично став управляти півостровом. Але ось питання про те, як саме управляти новим придбанням, правлячі кола Німеччини так остаточно і не вирішили.
9 лютого (27 січня) 1918 року в Брест-Литовську між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною і її союзниками – з іншого був підписаний перший мирний договір у Першій світовій війні. Через три дні український парламент звернувся до Берліна з проханням допомогти у вигнанні більшовиків з України, і 18 лютого така допомога прийшла – німецька армія рушила на схід. Але в міру наближення союзників до Криму, дебати про статус півострова ставали все спекотнішими.
На думку Кюльмана, у Німеччини не було підстав опиратися створенню незалежної кримської держави
Міністр закордонних справ Німеччини Ріхард фон Кюльман під час виступу в Рейхстазі 20 лютого 1918 року висловив надію, що в майбутньому чорноморська політика буде «переважно українською», а питання Босфору й Дарданелл вирішиться на переговорах між Туреччиною та новою українською державою. Але в цілому німецький МЗС був не в змозі серйозно зайнятися кримським питанням, і демонстрував пасивність у проведенні німецької політики в цьому регіоні. Посольству в Києві замість конкретних інструкцій щодо німецьких планів на півострів 25 березня надіслали рекомендацію звернути увагу на кампанію в турецькій пресі на підтримку вимог кримських татар на самовизначення. Посольству доручали з'ясувати, чи є подібне бажання у самих кримських татар, оскільки, згідно з останніми даними, отриманим з півострова, вони схилялися до налагодження федеративних зв'язків з Україною. На думку Кюльмана, у Німеччини не було підстав опиратися створенню незалежної кримської держави, а українсько-кримський кордон мав бути узгоджений зацікавленими сторонами. У той же час Кюльман не виключав можливості поширення німецької окупації на цей регіон, вважаючи це чисто військової проблемою. Але в будь-якому випадку союз Німеччини з Україною, на переконання МЗС, не дозволяв погодитися з більшовицькою владою в Криму.
Ще одним варіантом вирішення «кримської проблеми» було утворення на півострові та оточуючих землях держави німців-колоністів під протекторатом Берліна, але, ймовірно, в складі України. Начальник штабу німецької групи армій «Айхгорн-Київ» Вільгельм Ґренер зробив 26 березня 1918 року такий запис в щоденнику:
«Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув із Ставки, і пастор Вінклер, голова піклувальної ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь створення в Причорномор'ї та в Криму (там – за підтримки татар) німецьке державне утворення, що перебувало б під захистом Імперії. До його складу повинні увійти також Херсон і, можливо, навіть Одеса. В такому випадку у відносинах між Німеччиною і Австро-Угорщиною дійшло до боротьби а-la 1866 рік. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу і виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії».
Ще 21 березня 1918 року Німеччина схвалила принципове рішення оволодіти Кримом
Утім, ще 21 березня 1918 року Німеччина схвалила принципове рішення оволодіти Кримом. Заступник начальника німецького Генштабу Еріх Людендорф віддав наказ про зайняття півострова для знищення Севастополя – «розбійницького гнізда» Чорноморського флоту, що воював проти німецьких військ, і захоплення портів і морських складів. Німецьке посольство в Києві мало поінформувати українську владу про цю операцію для того, щоб їй не чинили перешкод (пізніше, 13 травня, Людендорф назвав формальним приводом для вторгнення прохання кримських татар захистити їх від більшовицьких репресій). Що стосується ідеї створення німецькими колоністами держави на берегах Чорного моря, то генерал спочатку вважав її «фантастичною», але згодом змінив свою точку зору.
Уже 29 березня 1918 року між Берліном і Віднем було підписано «Військову угоду між двома Головнокомандуваннями в Україні». Австро-Угорщина мала управляти частиною Волині, Поділлям, Херсонщиною та Катеринославщиною, а іншими територіями, включно з Кримом, – Німеччина.
Паралельно активізувалися німецькі колоністи в Причорномор'ї, на чолі яких стояли колишній міністр колоній Фрідріх фон Ліндеквіст і пастор із Бессарабії І. Вінклер. Ще до вторгнення до Криму Ліндеквіст спокушав Людендорфа великими запасами продовольства в поселеннях колоністів і можливістю вербувати їх до збройних сил. З'їзд 700 німецьких колоністів Херсонщини, що відбувся в Одесі 9-10 квітня 1918 року, виступив із проханням до кайзера й німецькому уряду створити в Причорномор'ї державу для переселення в неї німців з усіх територій колишньої Російської імперії. За планом Вінклера, ця держава повинна була сягати від Одеси до гирла Дунаю. Вінклер стверджував, що рано чи пізно Україна возз'єднається з Росією, тому чорноморська колонія Німеччини має бути повністю незалежною від Києва.
Людендорф у своїх мемуарах визнав, що підтримував ідею зосередження німецьких поселенців в одному місці, але заперечував, що виступав за створення для них окремої держави. Однак офіційні німецькі документи свідчать проти нього. У спеціальному меморандумі, переданому до МЗС в середині квітня 1918 року, Людендорф характеризував Крим як територію, що «найкраще підходить для створення оплоту німецьких колоністів на Сході». Кримську колонію слід тісно пов'язати з Україною, а Севастополь зробити «німецьким Гібралтаром» на Чорному морі. Однак міністерство виступило різко проти, побоюючись ускладнень українсько-німецьких відносин, тому цей план був на деякий час відкладений.
При цьому австрійський уповноважений при уряді УНР майор Моріц фон Фляйшман ще 2 квітня 1918 року заявив, що Крим абсолютно необхідний Україні для її економічного процвітання. А оскільки Австро-Угорщина зацікавлена в сильній Україні, вона підтримує українські претензії включити півострів до свого складу. Втім, командувач австрійською Східною армією Альфред Краус у своєму рапорті від 13 червня був менш оптимістичним:
Кримська операція, бойова фаза якої розпочалася 18 квітня 1918 року, завершилася успіхом
«Шлях на Схід йде через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідки починається морське сполучення на Батумі й Трапезунд. На мою думку, німці для цієї мети мають намір залишити за собою Крим як свою колонію або в будь-який інший формі. Вони ніколи вже не випустять зі своїх рук цінного Кримського півострова».
Кримська операція, бойова фаза якої розпочалася 18 квітня 1918 року, завершилася успіхом. Завдяки спільним зусиллям українських військ під командуванням Петра Болбочана, німецьких частин під керівництвом Роберта Коша й кримськотатарських повстанців більшовицький режим на півострові впав. Однак після недовгого протистояння з німецькими союзниками, українці покинули Крим, а потім у Києві стався переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, так що станом на 1 травня саме в руках Берліна виявилися ключі від півострова.
Генерал Філіп Ашауер, перший німецький комендант Севастополя, писав після захоплення Криму:
«Оволодіння цим плацдармом на північному узбережжі Чорного моря, з його ідеальними морськими гаванями й розміщеними в них кораблями, розширило сферу нашого впливу в такому обсязі, про який ми і не підозрювали».
2 травня 1918 року Кюльман звернувся до Людендорфа з проханням утриматися від підтримки кримськотатарського курсу на проголошення незалежної республіки, оскільки:
«Це нове державне утворення з урахуванням неминучих ускладнень його відносин з Росією і Україною вимагатиме від нас надання допомоги».
Також міністр змінив свою думку про включення Криму до складу України: ще в березні 1918 року він був прихильником цієї ідеї, а через два місяці став противником:
«З огляду на неконсолідований характер України та непередбачуваність її розвитку в майбутньому, я не бачу зараз для нас ніякого сенсу в тому, щоб поворушити хоч пальцем заради приєднання Криму до України».
Паралельно слід було залагодити «кримське питання» і в стосунках із Росією. 3 травня 1918 року німецький посол у Москві Вільгельм фон Мірбах так роз'яснив радянському уряду мотиви захоплення півострова:
«Німецький уряд не має наміру нав'язувати Криму певну форму правління. У всякому разі, імператорський уряд вважає себе вимушеним, зважаючи на напади флоту з Севастополя проти Херсона і Миколаєва, просунути туди війська та зайняти Севастополь. Цей акт має лише чисто військове значення. Що ж стосується політичної державної організації, то імператорський уряд дасть повну силу праву на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, що до цих пір належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору».
Через два дні Мірбаху відповіли з Кремля:
«Зайняття Криму суперечить заяві самого німецького уряду, зробленому в радіотелеграмі від 26 березня, про те, що до складу України повинна входити Таврійська губернія, але без Криму. Право на самовизначення було забезпечено за Таврійською республікою самим безсумнівним чином її входженням до Російської Федеративної Радянської Республіки, і Народний комісаріат не може бачити, чому застосування цього права може бути полегшено при зайнятті Криму німецько-українськими військами, присутність яких може тільки зробити це право ілюзорним».
Німеччина не висловила претензій на володіння Кримом, зате Росія нагадала, що, як і раніше, бачить його своєю складовою
Таким чином, Німеччина не висловила претензій на володіння Кримом, зате Росія нагадала, що, як і раніше, бачить його своєю складовою. Більш того, якщо Берлін вважав майбутнє півострова залежним від російсько-українських переговорів, то Москва, в принципі погодившись на них, кримське питання вважала давно вирішеним.
Отже, на початку травня 1918 року існували такі варіанти майбутнього статусу Криму:
1) Залишити його під безпосереднім німецьким управлінням (цей варіант був найпростішим із тактичної точки зору, але безперспективним стратегічно, тому залишаючи за собою загальне керівництво ситуацією, німці прагнули спиратися на якусь місцеву владу);
2) Передати півострів Україні, як на тому наполягав Скоропадський;
3) Надати Криму якщо не повну незалежність, то хоча б внутрішній суверенітет, чого вимагав відроджений Курултай;
4) Створити на півострові і оточуючих землях державу німецьких колоністів у підпорядкуванні Берліна, або цілком самостійну;
5) Вирішити статус Криму на радянсько-українських переговорах, погодившись або остаточно відкинувши територіальні претензії Москви;
6) Зробити півострів частиною майбутньої небільшовицької Росії;
7) Передати Крим Туреччині (цей варіант чисто гіпотетично деякий час розглядався Людендорфом і мав найменші шанси бути втіленим у життя).
На нараді в бельгійському Спа 11 травня 1918 року між представниками Верховного головнокомандування і цивільних відомств згоди з «кримського питання» досягти не вдалося. Людендорф вимагав оголосити Скоропадському, що про приєднання Криму «не може бути й мови», Вільгельм Ґренер відстоював «федеративний» план союзу півострова з Україною, Кюльман рішуче відкидав можливість створення в Криму німецької колонії та пропонував утриматися від схваленн' остаточного рішення. Зрештою, всі погодилися визначити майбутнє півострова пізніше, а до того «політика імперії по відношенню до Криму повинна керуватися просто німецькими інтересами». Правда, і самі ці інтереси не були чітко окреслені, тому подальші дії «генералів» і «дипломатів» іноді суперечили один одному.
Своєрідним підсумком «розброду і коливання» в Берліні можна вважати інструкцію Кюльмана послу в Україні Альфонсу Мумму фон Шварценштайну від 19 травня 1918 року. У ній зазначалося, що невизначеність ситуації навколо Криму слід підтримувати якомога довше і зосередити зусилля на тому, щоб під час українсько-російських переговорів доля півострова не була вирішена остаточно:
«Тоді ми зможемо запропонувати Крим Україні в обмін на виконання нею взятих нею на себе зобов'язань».
Чи не дозволивши Україні приєднати півострів ще в квітні 1918 року, Німеччина перетворила Крим у «валізу без ручки», володіння якою не пішло на користь ні їй, ні самим кримчанам.
