У квітні на вулиці Вірменської столиці вийшли тисячі людей: вони протестували проти призначення колишнього проросійського президента Сержа Сарґсяна на посаду прем’єр-міністра. Опозиційний діяч Нікол Пашинян назвав події «оксамитовою революцією» і анонсував «найбільший мітинг в історії Вірменії». Зрештою, Пашиняна обрали новим прем’єр-міністром. Та й сам рух був за демократичний розвиток країни. Чому ж Росія, що просуває авторитарні режими в інших країнах, ніяк не втрутилися у перебіг подій, і чи можливе існування моделі демократизації під зовнішньою російською гегемонією – про це йдеться в новому аналізі провідного науковця в галузі демократизації Лукана Вея.
Путін дуже сильно боїться потенційного поширення масових антидиктаторських рухів, зрештою і до своєї країни, і вже давно переймається загрозою «кольорових революцій» у регіоніЛукан Вей
Тисячі людей протестували проти проросійського лідера Вірменії, що повинно було б суттєво занепокоїти російського президента Володимира Путіна. Справа в тому, що він «дуже сильно боїться потенційного поширення масових антидиктаторських рухів, зрештою і до своєї країни, і вже давно переймається загрозою «кольорових революцій» у регіоні», – мовиться в аналізі Вея, опублікованому в політичному журналі Foreign Affairs.
Через ці страхи Путін відомий своєю звичкою втручатися в сусідні країни для того, щоб захистити їхніх автократів. Саме тому він втручався у вибори в різних країнах: наприклад, в Україні впродовж 2013-2014 років він чимало зробив для підтримки диктатора Віктора Януковича, пояснює Вей. Зрештою, як багато хто підозрює, він дійшов навіть до втручання у вибори США та інших країн, йдеться в статті.
Коли вірменські протести закінчилися перемогою народу – обранням Пашиняна – Путін залишався «неочікувано спокійним», наголошує Вей.
Так, Росія дійсно має репутацію країни, що просуває авторитарний режим правління за свої межі, але насправді для Путіна набагато важливішим є геополітичний баланс сили, ніж те, наскільки демократичною чи авторитарною є країна.
«Росія прагнула підірвати демократію в таких державах, як Україна, де домінують антиросійські сили. Путін підтримав проросійських диктаторів, які виступали проти антиросійських суперників. Наприклад... Януковича в Україні впродовж 2013-14 років, а у Молдові – Володимира Вороніна 2009 року», – йдеться у статті.
Путіна навряд чи можна назвати прихильником демократії, але й просто так авторитаризм просувати він не буде, пояснює автор.
Справа в геополітиці
У вірменських протестах, на відміну від України, не було заяв щодо зміни чинного геополітичного статусу держави. Протестувальники не піднімали прапорів ЄС, або ж не робили нічого, що загрожувало б підірвати російське регіональне домінування, зауважує автор.
Та й на відміну від поширеної думки, Путін не може контролювати політичні результати протестів у будь-яких сусідніх країнах.
2004 року в Україні, наприклад, Путін інвестував чималі ресурси і свій власний престиж заради підтримки кампанії Януковича. Та це лише посилило Помаранчеву революцію, що призвела до його поразки.
Після досвіду Росії в Україні, Путін, можливо, переймався тим, що відкрита підтримка непопулярного режиму у Вірменії спричинить схожий народний негативний резонансЛукан Вей
Через десять років російське втручання в Україну також не змогло завадити приходу до влади прозахідних політичних сил. Хоча й Путін отримав контроль над Кримом, російські дії лише унеможливили будь-які майбутні шанси повернути Україну на російську орбіту.
«Після досвіду Росії в Україні, Путін, можливо, переймався тим, що відкрита підтримка непопулярного режиму у Вірменії спричинить схожий народний негативний резонанс», – зауважує Вей.
Демократія під російською гегемонією?
Уникаючи відкритих викликів російській зовнішній політиці, навіть малі та залежні країни, такі як Вірменія, можуть бути спроможніми демократизуватисяЛукан Вей
Тож, чи можливе існування моделі демократизації під зовнішньою російською гегемонією? «Уникаючи відкритих викликів російській зовнішній політиці, навіть малі та залежні країни, такі як Вірменія, можуть бути спроможніми демократизуватися, не побоюючись втручання», – допускає автор. Авжеж, така модель позбавляє країни обирати зовнішніх союзників, але це все одно краще, ніж ситуація, коли країна не має ні зовнішньої автономії, ні внутрішньої демократії, переконаний Вей.
Наразі незрозуміло, чи Пашинян збирається перетворити Вірменію в демократію, або ж продовжуватиме авторитарні звички колишньої влади. А сама Вірменія мало що може зробити, щоб позбутися Путіна або знизити військову чи економічну залежність від Росії. Але всередині власних кордонів ніщо не заважає Вірменії перетворитися на демократичну державу, зрештою, здебільшого режим залежить саме від внутрішньої політики, переконаний Лукан Вей.
