(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.
1687-го та 1689-го років відбулися так звані Кримські походи, під час яких вперше в історії не козацькі загони, а московські регулярні війська підступили до воріт півострова. Розкажіть, будь ласка, як відбувалися ці військові кампанії, якими були їхні наслідки й, найголовніше, чому Москва змогла від стратегічної оборони перейти в стратегічний наступ у боротьбі з Кримом?
Ці походи були продовженням щойно описаних подій ‒ тобто дій європейської міжнародної коаліції зі звільнення Південно-Східної Європи з-під османського панування. Щодо Криму як такого Європа ворожих планів не мала ‒ врешті-решт, це ж не Крим захопив і на два століття окупував добру чверть Європи. Однак Крим був вільним чи невільним союзником турків, і тому він разом із турками теж потрапив, так би мовити, під приціл європейської стратегії.
Інтерес коаліції щодо Криму був гранично простий: від ханства було потрібно лише те, щоб воно припинило надавати османам військову допомогу на європейських фронтах
Інтерес коаліції щодо Криму був гранично простий: від ханства було потрібно лише те, щоб воно припинило надавати османам військову допомогу на європейських фронтах. Для цього навіть зовсім не обов'язково було воювати з Кримом. Польський король Ян III Собеський запропонував хану Селіму I Гіраю розглянути такий варіант, щоб Кримське ханство стало незалежною державою й припинило воювати на стороні Стамбула. А в разі, якби османи стали проти незалежності Криму, король обіцяв, що на захист ханства встануть армії Польщі, Австрії та військовий флот Венеції. Але Селім I Гірай відмовився від такого проекту. Тому кримсько-османське військове співробітництво було вирішено припинити силою.
Однак Польща, що воювала на кілька фронтів, не могла взяти цілком на себе завдання з нейтралізації кримських сил. У війні з Кримом була потрібна допомога Росії. І тоді Польща, разом із іншими союзниками з коаліції, стала посилено вмовляти Москву приєднатися до Священної Ліги.
У Росії не було безпосередніх інтересів у південно-східній Європі, й доля антитурецької реконкісти хвилювала її мало. Однак у Москви були життєві інтереси на українських територіях. Тому в Священну Лігу Росія не вступила, проте погодилася разом із Польщею виступити проти Криму ‒ зажадавши, втім, за це дуже дорогу ціну: а саме, офіційне визнання королем переходу під владу Москви Лівобережної України. Королю було дуже непросто дати таку згоду, але оскільки в цій війні він розраховував відвоювати в Туреччини Молдову та Валахію, які стали б свого роду компенсацією за втрату України, то заради союзу з росіянами король пішов і на це. І росіяни почали готувати свій наступ.
Головним мотивом Москви в цьому поході були не стільки завойовницькі наміри щодо Криму, скільки прагнення остаточно закрити з Польщею питання про Україну
У цілому, спостерігаючи за обставинами цього наступу на Крим, створюється враження, що Росія вступала в ту війну ніби нехотя. І це зрозуміло: адже прямих причин конфліктувати з Туреччиною в неї, на відміну від європейців, було мало, і схоже на те, що головним мотивом Москви в цьому поході були не стільки завойовницькі наміри щодо Криму, скільки прагнення остаточно закрити з Польщею питання про Україну. Не схоже навіть, щоб росіяни дійсно вірили, що їм і справді вдасться підпорядкувати собі Крим. Це видно з риторики їхніх виступів і дипломатичного листування перед походом, які містили настільки ж грізні, як і свідомо нездійсненні на той час плани та вимоги ‒ як, наприклад, вимога про повне виселення татар із півострова, що звучала в російських ультиматумах, які надсилалися до Стамбулу.
Не дуже, здається, в це вірили й поляки ‒ тому що з легкістю погодилися з тим, що Крим у разі російського успіху залишиться в підпорядкуванні Москви. Якби падіння Кримського ханства сприймалося Варшавою як якась реальна перспектива, чи б Річ Посполита поставилася настільки байдуже до питання майбутньої приналежності півострова, тому що в неї знайшлися б аргументи для володіння Кримом, та ще й значно вагоміші, ніж у Москви. Але, повторюся, головним завданням сторін було не підкорення ханства, а припинення кримської допомоги туркам.
Перший похід на Крим 100-тисячної російської армії під командуванням князя Голіцина відбувся навесні-влітку 1687 року. Цей похід був у всіх сенсах першим, тому що російські війська ще ніколи не підступали так близько до брами півострова. Раніше ми багато говорили про Крим в 16 столітті як про неприступну фортецю, яка була захищена широкою смугою безлюдних степових просторів, що лежали між Кримом і Московією. Кримська легка кавалерія могла легко долати в обидві сторони ці простори, а важко озброєне стрілецьке військо ‒ навпаки, не вміло. І це упродовж багатьох років дозволяло Криму громити Московське царство, абсолютно не боячись ризику ударів у відповідь.
Але тепер ситуація дуже змінилася. Адже з 1654 року, після приєднання України, російський кордон просунулася на сотні кілометрів на південь. Україна була куди більш близьким і зручним стартовим майданчиком для наступу на Крим ‒ причому тепер Москва могла розпоряджатися ще й українським військовим ресурсом: показово, що в цьому першому кримському поході на допомогу царським солдатам були відряджені до 50 тисяч українських козаків.
Військо, діставшись лише півдня нинішньої Запорізької області ‒ тобто, не дійшовши ні до Перекопу, ні до ханських дніпровських фортець, ‒ змушене було розвернутися назад
Але користуватися цими перевагами росіяни ще не навчилися. Похід 1687 року не вдався, тому що організатори походу не полагодили належним чином військові комунікації під час далекого маршу, й військо, діставшись лише півдня нинішньої Запорізької області ‒ тобто, не дійшовши ні до Перекопу, ні до ханських дніпровських фортець, ‒ змушене було розвернутися назад через безводдя і брак харчів. Селіму I Гіраю не довелося навіть битися з тими, хто наступав: він просто знищив усі колодязі й пасовища на їхньому шляху, що вельми посприяло провалу противника.
Через два роки Голіцин повторив похід і виявився трохи більш успішним: цього разу йому вдалося підійти до самого Перекопу. Але штурмувати фортецю сил він уже не мав, і замість того спробував вступити з ханом у переговори. Його вимоги були вкрай скромні: ні про яке підпорядкування Криму та виселення татар, зрозуміло, вже не йшлося (судячи з усього, це спочатку був, так би мовити, експортний варіант військової пропаганди). Князь всього лише вимагав від хана звільнити всіх українських і російських рабів, які утримуються в Криму, припинити набіги на українські та російські околиці, а також відмовитися від багатовікової практики вимоги данини в російського двору.
Хан навмисно зволікав з відповіддю, тягнув час і в підсумку дочекався, що в таборі Голіцина сама собою повторилася торішня катастрофа: за відсутності належних комунікацій від поганої сивашської води в війську поширилися епідемії, почався падіж коней і худоби, й Голіцину довелося відступити знову.
Наслідки походу були незначними. Крим, як бачимо, від цих походів не постраждав. Польща, яка сподівалася, що відволікання кримських сил на росіян дозволить їй більш успішно діяти в Молдові, теж не мала на цьому фронті особливих успіхів. А європейська коаліція, підозрюю, і зовсім мало помітила тимчасову відсутність кримських татар на своїх фронтах ‒ тому що роль кримських татар там і без того не відрізнялася особливою масштабністю. Деякі вигоди отримала, хіба що, Росія, яка своєю згодою вдарити на Крим виторгувала в Польщі визнання результатів розділу України. Хоча, втім, і ця угода згодом була переглянута.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії у травні 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
