18-20 травня 1944 року в ході спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними даними – 194 111 осіб). Впродовж 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідоцтва з цих архівів.
Я, Діляра Іслямова, кримська татарка, народилася 18 квітня 1935 року в м. Керч Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: бабуся Шашне Меніслямова (90 років), мати Аджіхані Іслямова (1909 р.н.), сестричка Ельміра Меджитова (1937 р.н.).
Батька – Меджитова Абдуджеміля (1898 р.н.) – 6 листопада 1937 заарештувли як ворога народу, а 1962 року реабілітували через відсутність складу злочину. Брат Рустем Меджитов (1925 р.н.) був у Радянській армії, повернувся 1948 року. Брат Екрем Меджитов (1927 р.н.) загинув під час бомбардування села Ортель 1943 року.
Мама відповідає, що вона вчителька, що їх 17 травня зібрали й сказали готуватися до навчання з 18 травня
18 травня 1944 року, на світанку, коли ми ще спали, до нас прийшли два солдата з автоматами, і, нічого не пояснивши, кричали на нас: «Вставайте, зрадники!». Ми з сестричкою злякалися, почали плакати. Мама відповідає, що вона вчителька, що їх 17 травня зібрали й сказали готуватися до навчання з 18 травня. Після цього солдати пояснили, що всіх кримських татар виселяють із Криму, і на збори дали 10 хвилин.
Мамина мама, сліпа бабуся, нічого не розуміє, що відбувається, не встає та нікуди не хоче їхати. У селі всі вже пішли, а ми нічого не можемо з нею зробити, нарешті, нам привезли гарбу і її посадили. Взяли, що змогли з сестричкою, оскільки наша мама поралася з бабусею, носила її на спині.
Харчувалися тим, що взяли з собою, а взяли трохи борошна, пшеницю і махорку. Скільки можуть дві дитини підняти продуктів і речей, коли мама була з бабусею?
Привезли нас на вокзал м. Керч. Посадили всіх у товарні вагони без вікон, що не відповідають санітарним вимогам: немає туалету, води, ніде вмиватися, немає вентиляції. Їхали в душогубці та не знали куди, супроводжували конвоїри, медичного обслуговування не було. Дорогою нас не годували. Харчувалися тим, що взяли з собою, а взяли трохи борошна, пшеницю і махорку. Скільки можуть дві дитини підняти продуктів і речей, коли мама була з бабусею? Нас врятувала махорка, мама обмінювала її на продукти. Під час стоянки поїзда на станціях набирали воду, якщо встигали, готували коржі таким чином: рили маленьку ямку, ставили залізяку, швидко збирали хмиз, топили. Іноді їли неспечений корж. Дуже важко було мамі з бабусею, вона її спускала вниз по нужді та піднімала до вагону, оскільки бабуся, дотримуючись мусульманському шаріату, крім неї до себе нікого не підпускала.
Нас привезли в Курган-Тюбе Андижанскої області Узбецької РСР. Було дуже жарко, люди пили сиру воду, почали хворіти шлунково-кишковими захворюваннями, черевним тифом, дизентерією. Нас поселили в маленьку хатину без вікон і дверей, підлога земляна. Ліжка в нас не було, постелили солому, так і жили в антисанітарних умовах. Бабуся через 15 днів померла...
Навесні 1945 року померла сестричка Ельміра від голоду на моїх руках, просячи шматочок хліба
Мама спочатку працювала вантажником, тягала камені, а потім на бавовняних полях. У вересні почала працювати в школі вчителькою. У школу я пішла в 10 років, навчалася на узбецькій мові. Навесні 1945 року померла сестричка Ельміра від голоду на моїх руках, просячи шматочок хліба. Коли їй було погано, мама побігла шукати хоч що-небудь їй поїсти, знайшла трохи молока, але не встигла, дочка померла. Ховати було нікому, ми з мамою її і поховали.
Померли від голоду:
– у тітки Ребія шестеро дітей, а чоловік, дядько Суюн, впродовж цього часу воював на фронті;
– у тітки Сафіє троє дітей, а чоловік, дядько Зайретдін, впродовж цього часу воював на фронті;
– у тітки Мапузе четверо дітей, а чоловік (забула ім'я) впродовж цього часу воював на фронті.
Жодних продуктів, худоби та грошей нам не давали, інакше вони не померли б від голоду. Також не видавали земельні ділянки та будматеріали.
1946 року мамин брат Куртмулла Меніслямов (1905 р.н.) розшукав нас, і ми переїхали до м. Наманган. Мама постійно впродовж 1945-1948 рр. перебувала в лікарнях, будучи інвалідом II групи (діагноз остеомієліт).
Я була дуже слабка, не могла стояти на ногах, сидячи рухалася, збирала трави, колоски рису та їх їла, так мене Бог врятував
Упродовж 1946-48 рр. я перебувала в дитбудинку Джуда-капі Наманганської області. Коли мама перебувала в лікарні, я захворіла на висипний тиф, мене не було кому забрати після одужання з лікарні. Я сама попросила незнайомого дідуся, який приїхав на гарбі за дружиною, і вони мене довезли до дому. Я була дуже слабка, не могла стояти на ногах, сидячи рухалася, збирала трави, колоски рису та їх їла (мама була в лікарні), так мене Бог врятував.
1948 року демобілізувався з армії брат Рустем Меджитов, приїхав до Криму. Йому дали 24 години (вимога покинути Крим – КР) і сказали, що ми перебуваємо в Узбекистані. Розшукав нас, з дозволу спецкомендатури 1948 року переїхали до Орджонікідзевського району Ташкентської області. Мама почала працювати вчителькою. Потім десь в 50-і роки, коли вчителів кримськотатарської національності відсторонили від своєї посади, не працювала, отримувала пенсію 30 рублів.
Брат Рустем Меджитов після демобілізації шукав родичів, його заарештували за порушення режиму, забрали всі військові документи і закрили в ташкентській в'язниці
1952 року я закінчила сім класів школи №5 Орджонікідзевського району Ташкентської області. Вчитися в місті Ташкенті мені не дозволили за національною ознакою. Ми з подружками поїхали в м. Самарканд, я вступила до медичного училища, закінчила 1955 року. Під час навчання в 1952-1955 рр. перебували під жорстким комендантським режимом.
Брат Рустем Меджитов після демобілізації шукав родичів, його заарештували за порушення режиму, забрали всі військові документи і закрили в ташкентській в'язниці, через шість місяців звільнили. Документи не повернули, а він від радості й не запитав. Після довгої переписки, з архіву Москви отримали довідку, що він був в армії. Отримує пенсію УВВВ.
1958 року вийшла заміж, була Меджитова, стала Іслямова. Після закінчення училища два роки, впродовж 1955-57 рр., відпрацювала в Хорезмській області. 1957 року повернулася додому й відтоді почала працювати помічником епідеміолога в санітарно-епідеміологічній станції Мірзо-Улугбекського району м. Ташкент.
2003 року повернулася до Криму. Зараз проживаю в смт. Гвардійське Сімферопольського району. У мене три сини, всі в Криму, але немає житла. Один син живе на приватній квартирі. Два сина живуть зі мною в двох кімнатах і передпокої (вона ж кухня), їхні дружини – в Ташкенті. Шість років добиваємося отримати шість соток землі, не можемо домогтися. Коли почує нас українська держава?
Якщо все написати, через яке пекло ми пройшли, буде не три листа, а ціла книга.
(Спогад від 25 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
