Вісімнадцятий день у російській колонії голодує український режисер Олег Сенцов. Він вимагає від російської влади звільнити всіх сучасних українських політв’язнів, яких тримають за ґратами в Росії. До голодування часто вдавались українські політв’язні у радянських таборах ГУЛАГу. Дисиденти Мирослав Маринович і Зорян Попадюк неодноразово оголошували протести, захищаючи права людини. Що допомагало їм вижити? Як колишні політв’язні витримали голодування і як виходили з нього?
За діяльність у правозахисній організації Мирослав Маринович провів в ув’язненні в концтаборі і на засланні 10 років. Його заарештували 23 квітня 1977 року в Києві. Вирок Мирослава Мариновича займав 26 друкованих сторінок. 29 березня 1978 року, згідно з рішенням радянського суду, його позбавили волі у виправно-трудовій колонії на сім років і на п’ять років заслання.
Життя в неволі розпочалося влітку 1978 року в зоні 36-го табору, особливо жорстокій. Через шість років перевезли на заслання в Казахстан, але цьому передував місяць пересильної тюрми. Мирослав Маринович, як і численні українські політв’язні, досить часто оголошував кількаденні голодування з різними вимогами: за право мати Біблію, за право дозволити побачення з рідними російському політв’язню Сергієві Ковальову, на захист прав багатьох інших бранців СРСР.
Найголовнішими були перші дні, коли організм звик їсти, а йому нічого не даєш. Свідомо тюремники ставили їжу біля мене. Організм політики не знає – хоче їсти. Звичайно, сила духу була достатня, щоб не спокушатисяМирослав Маринович
«20 днів – це було моє найдовше голодування, але тричі мене примусово годували через шланг. Десь на 8-й чи 9-й день – перший раз. У радянських тюрмах обов’язковим було правило – не дати вмерти політв’язневі у час оголошення протесту, – і тому вони силою запихали шланг і, щоб покарати людину, ламали зуби, розкриваючи рот. Мені, слава Богу, не зламали. Заливали якусь рідку кашку, щоб не дати померти. То було неприємне відчуття, все дуже брутально відбувалось. Коли розпочинаєш голодування, то найголовнішими були перші дні, коли організм звик їсти, а йому нічого не даєш. Свідомо тюремники ставили їжу біля мене, як і біля інших, хто протестував. Ми не могли викинути чи віддати комусь. Хоч це була «похльобка», але коли гаряча, то запах був, і це створювало дискомфорт. Організм політики не знає – хоче їсти, а мозок живе своїм життям. Звичайно, сила духу була достатня, щоб не їсти, не спокушатися», – пригадує Мирослав Маринович.
В’язням, які оголосили голодування, дозволяли лежати. Однак для радянської влади такі протести були далеко не бажані. Політв’язнів після акції суворо карали.
«Коли я припинив голодування, мене висмикнули з зони і відправили на етап, де видавали на день півбуханки хліба – 450 грамів – і оселедець. Я після 20-денного голодування, і така важка їжа… Їв по трішки, але за годину хліба вже не було. Далі голодний. І, власне, тоді стався один важливий для мене момент. Мене привезли в іншу пересильну тюрму, завели в камеру до трьох кримінальників. Я привітався і сів біля дверей. Вони замовкли, відкрили свої наплічники і поклали переді мною хліб. Я був дуже зворушений, мені сльози навернулись на очі. Жую цей хліб і молюсь, щоб Бог, попри те, що це злочинці, які, можливо, вчинили важкі злочини, але зглянувся на них. Я побачив, що навіть у кримінальників є іскра Божа», – зауважив політв’язень радянських таборів.
Підтримка друзів була важлива
Товариш по табору Мирослава Мариновича Зорян Попадюк також неодноразово оголошував голодування і був покараний за протести. Його у 20-річному віці засудили за протест проти окупації Чехословаччини, який він організував, ще будучи 15-річним хлопцем. Зорян Попадюк був позбавлений волі на 13 років таборів і заслання. Етапували Попадюка у мордовський табір восени 1973 року. Він був серед тих, хто оголосив голодування проти побиття В’ячеслава Чорновола у карцері. Потім ще були кількаденні голодування, зокрема, коли не дозволили побачення з людиною, через яку передав листи рідним.
Дуже підтримувало під час голодування те, що був впевнений у своїй правоті. А ще важлива була віра, що ти таки свого доб’єшсяЗорян Попадюк
«Ми голодували часто, але так лише день, два, три. Серйозніше було у Володимирській тюрмі, коли у нас забрали всі книжки під час чергового обшуку. Я і мій товариш по камері оголосили голодування. На 18-й день припинили, коли нам принесли книжки. Мені важко пригадати якісь емоції чи як це фізично переживав. Дуже підтримувало під час голодування те, що був впевнений у своїй правоті, тоді воно все легше витримувалось. А ще важлива була віра, що ти таки свого доб’єшся, і ота віра посилювалась», – говорить Зорян Попадюк.
Більш досвідчені політв’язні підказували новим засудженим, як правильно голодувати, радили не оголошувати сухе голодування. До слова, поет Василь Стус на знак протесту, що його 28 серпня 1985 року відправили до карцеру лише за те, що, читаючи книжку в камері, він сперся ліктем на нари, оголосив безстрокове сухе голодування. Через кілька днів, у ніч з 3 на 4 вересня, він помер.
«Старші друзі в тюрмі радили пити воду, десь через кожну годину-дві, щоб довго не осушувати організм, щоб отримувати певну порцію води, а ще не нервуватись, спокійно себе поводити. Ми завжди підтримували один одного гумором, сміялись над своїм становищем і своєю слабістю. Завжди намагались легше сприймати ситуацію і бачити її трішки з комічного боку», – каже Зорян Попадюк.
Без води організм швидко руйнується, на 5–6-й день починаються галюцинації. Я ніколи не оголошував сухе голодуванняМирослав Маринович
«Дуже наполягали досвідчені наші колеги, щоб я не оголошував сухе голодування, без води. Бо коли п’єш воду, то тривалий час можеш голодувати, а без води організм швидко руйнується, на 5-6-й день починаються галюцинації. Я ніколи не оголошував сухе голодування. Треба знати, коли людина виходить з голодування, то це відповідальний момент. Пригадую, коли вперше виходив з нього, почав їсти і знепритомнів», – розповідає Мирослав Маринович.
Обидва колишні політв’язні радянських таборів переживають за Олега Сенцова, який 14 травня у російській колонії оголосив голодування з вимогою звільнити всіх українських політв’язнів, яких утримує Росія. А на такий крок Росія не піде, зауважує Мирослав Маринович. Олег Сенцов заявив, що або він загине, або його вимоги почнуть виконувати.
У тому і відчай ситуації, що Олег Сенцов пішов на самогубство. Людина переходить у стан, який складно описатиМирослав Маринович
«У тому і відчай ситуації, що Олег Сенцов пішов на самогубство. Важко щось радити йому, бо людина переходить у стан, який складно описати. Дух настільки змобілізований, що земні поради навіть викликають роздратування, тому що людина налаштована, не хоче, аби їй заважали триматись свого рішення. А в іншому випадку, коли доходить до 20-го дня голодування, то наступає такий момент, коли людина переходить начебто в інший вимір. Тобто чимало речей стають вже не цікаві. Важливі лише твоя мобілізація, твій дух, якісь думки. Щось змінюється, і ти ніби не належиш тому світові. Це є той стан, який небезпечний для людини. Чим далі, тим більше людині не хочеться повертатись, вона поринає в особливий стан. І я боюсь, щоб в Олега не почався такий період», – каже Мирослав Маринович.
В історію радянських таборів увійшов отець греко-католицької церкви Ярослав Лесів, який витримав голодування 192 дні. Він вимагав, щоб вирок, який йому сфабрикували, звинувативши «у зберіганні наркотиків», замінили на правдивий – незгода з тоталітарним режимом і участь у національно-визвольній боротьбі. Отця Лесіва під час протесту примусово годували, застосовували численні тортури, але він не здався. Після протесту він отримав 5 років таборів суворого режиму.
