18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Емірасан Сеїтмуслядінов, (1928 р.н.) є уродженцем с. К'утлак (з 1945 року Веселе ‒ КР) Судацького району Кримської АРСР. Батько мій, Сеїтмуслядін Сетібрамов, інвалід II групи. У селі К'утлак я закінчив 5 класів.
На момент депортації наша сім'я складалася з 7 осіб: батько Сеїмуслядін Сетібрамов (1884 р.н.), мати Айше Емінова (1903 р.н.), сестра Медіне Сеїтмуслядінова (1926 р.н.), я, Емірасан Сеїтмуслядінов, сестра Аліме Сеїтмуслядінова (1937 р.н.), брат Емін Сеїтмуслядінов (1939 р.н.), сестра Нефізе Сеїтмуслядінова (1942 р.н.).
На момент депортації у нас у трьох місцях були виноградники, земля під тютюн, будинок з 4-х кімнат, хліви, корова, теля, барани, птиця, побутовий інвентар, у будинку килими з повсті, матраци, подушки. У підвалі було 350 літрів вина, тому що урожай винограду 1943 року був дуже хороший. У бочці було солоне м'ясо, окрім цього олія, жир, борошно, пшениця, квасоля, сухофрукти, горіхи, 60-70 кг тютюну.
За день до висилки в селі з'явилося багато машин і солдатів. Ніхто нічого не підозрював про висилку
За тиждень до висилки чомусь зробили інвентаризацію будинку. За день до висилки в селі з'явилося багато машин і солдатів. Ніхто нічого не підозрював про висилку, тому що це були радянські машини й радянські солдати.
18 травня 1944 рано вранці до нас постукали. Батько мій відчинив двері й побачив двох солдатів, які дуже швидко оголосили про виселення, жодного документа про виселення не показували. На збори дали 15 хвилин. Завдяки тому, що у нас в домі був дорослий чоловік ‒ наш батько ‒ він швидко зрозумів, що треба з собою брати, щоб не померти з голоду. Багато сімей були без чоловіків, а жінки губилися, адже їм треба було збирати своїх дітей. І все одно багато брати не дозволяли, говорили, що дорогою нас годуватимуть, але виявилося зовсім не так.
Всіх жителів села збирали біля кладовища. Дорогою згадали й запитали, чи можна ще взяти швейну машинку, солдат погодився. Я побіг назад додому та взяв її. У засланні машинка допомогла нам вижити під час голоду, ми все життя були вдячні цьому солдатові.
У засланні машинка допомогла нам вижити під час голоду, ми все життя були вдячні цьому солдатові
Вантажними машинами нас привезли до Феодосії, а там посадили в товарні вагони й вислали з Криму. Дня три взагалі не відчиняли вагони. Дорогою ми їли їжу, пили воду, яку взяли з дому. Потяг зупинявся десь у степу. Жінки швидко спускалися на землю, з якихось трісок розпалювали вогонь і готували собі їжу. Якщо не встигнуть, то на іншій станції допікали свої коржі. Рідке в основному не готувалося, бо не було води.
На одній зі станцій мама мого однолітка односельчанина Абдурамана не встигла на поїзд, вона впала й нога опинилася під потягом. Жінка була жива, але вона залишилася десь в степу, її в вагон не підняли. Ось так вона безвісти зникла.
Дорогою один раз дали юшку з солоної риби. Людям дуже хотілося пити, але води вже у багатьох не було. Почалися хвороби, але ніхто їх не лікував. Померлих людей залишали в степу там, де зупинявся потяг. Звичайно, їх ніхто не ховав.
Через 18 днів ми опинилися на станції Асака Андижанської області Узбецької РСР. Місцеві люди дуже неохоче спілкувалися з нами. На возах нас привезли в колгосп «Комуна» Мархаматського району. Нас розмістили у хліві одного узбека. Люди були знесилені від нестачі їжі в дорозі, а їм треба було працювати, щоб заробити на їжу.
Батька взяли на роботу зі збирання врожаю пшениці вручну. Дні були жаркі, а воду пили з арика. Він захворів на дизентерію. Його повезли до лікарні, лікар зробив один укол і сказав забирати, в цей же рік він помер, це було 14 вересня 1944 року. Ми з хазяїном возом повезли на цвинтар, я особисто ховав батька, мені було тоді 16 років.
Померла моя молодша сестра Нефізе від малярії. Помираючи, вона говорила: «Хочу до себе в красивий будинок...»
Потім померла моя молодша сестра Нефізе від малярії. Помираючи, вона говорила: «Хочу до себе в красивий будинок...». Її теж поховав сам.
З колгоспу «Комуна» ми переїхали в Куля, щоб звідти можна було ходити на роботу в Газбуд, пізніше він став називатися Нафтопром Андижан. За цілий день роботи ми могли отримати булку хліба, мені оплачували 15 рублів як учневі. Потім ми переїхали до Нафтопрома Андижан. Для проживання нам потрібно було збудувати будиночок. Для цього держава видала позику в сумі 5000 рублів з відтермінуванням до 7 років. Але саме тоді була гіперінфляція грошей, і ці гроші у нас забрали протягом двох років, не залишалося нічого від зарплати на прожиток. Люди стали голодувати, деякі помирали сім'ями.
Ми не мали права навчатися в школах, ПТУ, технікумах, ВНЗ. Більше я не вчився, працював слюсарем у гаражі. Одружився, збудував ще один будинок.
Після Указу 1967 року щодо скасування огульних звинувачень кримських татар, у 1968 році з сім'єю ‒ дружина та 4 дітей ‒ переїхав до Криму. До К'утлака мене й близько не пустили. Купив будиночок у с. Миколаївка Совєтського району. Наступного дня прийшла міліція, мені дали 24 години, за які потрібно було звільнити будинок і втекти з Криму. Змусили господиню повернути гроші за будинок, а контейнер відіслали до Якимівки Запорізької області. Але там нам теж не обіцяли прописку.
Довелося повернутися знову в Узбекистан, де раніше жили. Грошей вже у мене не залишилося. Довелося в борг купити ще один будиночок дешевий. До 1974 року знову жив і працював у Нафтопромі. У 1974 році знову повернувся до Криму. Купив будинок у селі Красногвардійське Совєтського району. Мене з дружиною не прописували 9 років. Будинок не оформляли, на роботу не брали, постійно погрожуючи знову вислати.
У 1975 році заміж віддав старшу дочку Нефізе за прописаного хлопця і та нарешті прописалася. У 1979 році одружив старшого сина на прописаній дівчині та віддав заміж другу дочку за прописаного хлопця, так і вони прописалися. Я, дружина Зекіє та молодший син прописалися тільки в 1983 році.
Зараз живу в селі Красногвардійське.
(Спогад від 28 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків