Доступність посилання

ТОП новини

Міясер Люманова: «Не вважали нас за людей, поводилися, як із худобою»


Під час заходів до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року. Ілюстративне фото

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Міясер Люманова (Ісакова), кримська татарка, народилася 1 листопада 1935 року в селі Біюк-Мускомія (з 1945 року Широке ‒ КР) Балаклавського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї при виселенні: батько Ісак Умерджанов (1904 р.н.), мачуха Феріште Самедінова (1906 р.н.), брат Емірасан Ісаков (1929 р.н.), брат Риза Ісаков (1932 р.н.), я , Міясер Ісакова, і сестра Сульбіє Ісакова (1944 р.н.). Мама Зеліха Ісакова (1907 р.н.) померла через хворобу 1942 року.

1942 року пішла до першого класу, провчилася два дні, навчили рахувати до 100 татарською та сказали, щоб більше не приходили. Йшла війна, школа розташовувалася в місцевій мечеті.

У нас був великий фруктовий сад, тримали корову, баранів. Коли німці окупували наше село, наша мама доїла корову на веранді та поїла нас молоком. У наш фруктовий сад ми не могли заходити, там розмістилися німці, їхні коні, брички та вози.

1941 року батька забрали на фронт. Він був мобілізований до Трудової армії, коли він повернувся, мами вже не було в живих. Нас залишилося четверо дітей, найменшому братику Раєту було півтора роки. Він дуже сильно захворів, у нього почався рахіт, 1942 року помер. Ми, діти 14, 12 і 9 років, залишилися без мами.

Коли батько повернувся з Трудової армії, він одружився, 1943 року народилася сестричка Сульбіє.

Нас охороняли солдати з собаками. Всю ніч просиділи в цьому саду, поки не приїхали вантажні машини

Мачуха Феріште Самедінова була з села Уппа (з 1945 року село Рідне ‒ КР) Балаклавського району. Після пологів вона дуже захворіла й не вставала з ліжка. Коли нас виселяли, її разом із ліжком, немовлям і нами відіслали до саду. Там ми перебували за колючим дротом, нас охороняли солдати з собаками. Всю ніч просиділи в цьому саду, поки не приїхали вантажні машини й не завантажили нас на ці машини разом із ліжком. Потім завантажили в вагони, на якій станції, я не пам'ятаю.

Поки їхали, завошивіли, стали брудними. Їсти нічого, батько при висилці взяв мішок квасолі, дорогою не могли толком зварити сиру квасолю. Тільки хочеш поставити варити, розпалиш вогонь за допомогою різних прутиків, тільки починає квасоля набрякати, як уже всіх у вагони заганяють. Знову сиру квасолю їмо. На великих станціях давали два відра якоїсь рідини й говорили, що це суп.

Половину вагонів ешелону причепили до інших ешелонів, що вивозили на Урал. Решту везли далі

Поки їхали в вагонах, всі були живі, мачуха лежала на ліжку з маленькою сестричкою, у вагоні було чотири сім'ї в чотирьох кутах, у кожній родині було по троє дітей і жінки похилого віку. Вагони призначалися для перевезення худоби, закривалися на засуви, тільки на станціях відкривали. Коли їхали, у вагоні було темно, а вікна затягнуті колючим дротом. Ніякої вентиляції повітря та умов для приготування їжі не було. Люди були голодними та боялися виходити з вагонів, щоб не відстати від потягу. Половину вагонів ешелону причепили до інших ешелонів, що вивозили на Урал. Решту везли далі. Люди кричали й боялися за своїх близьких. З вагонів витягали померлих, нам говорили, що їх поховають, але ми не знали, ховали їх чи ні. Не вважали нас за людей, поводилися як із худобою.

На великих станціях відкривали вагони й кричали: «Два відра та мішок!». Організованого харчування не було.

Я дуже сильно захворіла, почало текти вухо, батько постриг мене налисо як хлопчика, доглядати за мною було нікому, мачуха лежала й не вставала. У мене в вухах з'явилися черви, одне вухо майже не чує.

Прибув ешелон на станцію Челек Самаркандської області Узбецької РСР вночі. Нас відразу відправили в баню, людей дуже було багато, не знаю, милися всі чи ні. Батько сказав, щоб я не відставала від сусідів із вагона. Завантажили нас на брички та повезли до села Челек, там розподілили у сім'ї узбеків, у кожен будинок по дві сім'ї.

Мачуха марила, вже сліз не залишилося, а коли дочка померла, навіть не могла плакати

Мачуха дуже хворіла, повезли її до лікарні на бричці, там вирішили, що вона вже померла й викинули до мертвих. А вона прийшла до тями та вилізла звідти. Батько не встиг від'їхати, вона вибігла до нього, звідки в неї з'явилися сили? Батько її забрав, а через кілька днів померла сестричка Сульбіє. Мачуха марила, вже сліз не залишилося, а коли дочка померла, навіть не могла плакати. І вона теж дуже хотіла побачити свою маму, ось вона прийде, ось вона заходить, так і померла... У неї дуже багато було одягу, батько її одяг міняв на склянку молока, на їжу та годував її та дочку, але вона нічого не могла їсти, так і померла.

В 11 років пішла до першого класу, закінчила три класи та пішла в ФЗО ‒ вчилася шити. Один рік провчилася та пішла працювати. У 14 років стала швачкою-мотористкою

Коли збирали урожай пшениці, ми жили в Челеку. Сюди вантажною машиною приїхали з міста Бухари, шукали робочу силу. У родині залишилися два брати, батько та я. Батько одружився з Лутфіє Бейруллаєвою, у неї була своя дочка три роки, й ми всі разом поїхали в Бухару. Там була шовкомотальна фабрика, великі три будинки-бараки, кожній родині давали одну кімнату. Вранці за гудком ходили на роботу, працювали мотальницями ‒ мотали кокон. Їм давали по 600 грамів хліба, а мені 300 грамів як утриманцю. В 11 років пішла до першого класу, закінчила три класи та пішла в ФЗО ‒ вчилася шити. Один рік провчилася та пішла працювати. У 14 років стала швачкою-мотористкою, шість років пропрацювала, вийшла заміж 1956 року в село Зерафшан Самаркандської області. Разом із чоловіком та його родиною переїхали до Самарканда 1960 року. Влаштувалася на роботу на швейну фабрику імені 8 березня, загальний стаж роботи 38 років.

Маю трьох дітей, три сини, вийшла на пенсію. До Криму приїхали 1993 року, в червні-місяці, в с. Родниковому Сімферопольського району будували на виділеній ділянці будинок. Я живу з чоловіком, з молодшим сином і його родиною. Старший син Ремзі Люманов живе з нами, він інвалід першої групи, його сім'я, в якій четверо дітей, проживає в Самарканді: вони не можуть приїхати до Криму, ми допомогти їм не можемо.

(Спогад від 6 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG