Кримське ханство. Територія та кордони

(Продовження. Попередня частина тут)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

Отже, упродовж попередніх місяців ми з вами обговорили політичну історію Кримського ханства – від його виникнення до його падіння. А тепер давайте перейдемо від хроніки конкретних подій до загального огляду самої країни. Наприклад, яку територію займало Кримське ханство і наскільки широко простягалися його межі?

Межі Кримського ханства охоплювали території на Кримському півострові та на прилеглій частині материка. Причому тут важливо уточнити, що Кримському ханству належала лише частина півострова – а саме, степовий і передгірний регіони Криму. Тоді як практично вся гірсько-лісова частина півострова до складу Кримського ханства не входила, або, точніше сказати, входила лише в дуже короткий проміжок часу, менше дев'яти років, між 1774 і 1783 роками.

А до того гірський і південнобережний Крим належав іншим державам: до 1475 року він був територією князівства Готія і Генуезької республіки, а після 1475 і до самого 1774 року – володінням Османської імперії. А Керч і зовсім ніколи не перебувала під ханською владою, тому що до 1475 року належала Генуї, потім Туреччині, а в 1774 році перейшла від Туреччини відразу до Росії. Ось такі на мапі Криму були винятки.

А що стосується материка, то тут зона кримського впливу з плином століть хоч і змінювала конфігурацію, але, в цілому, завжди поширювалася на територію приморських степів – від Дунаю до Кавказу.

Північна межа цих материкових володінь ханства спочатку чітко визначена не була, тому що ці кордони, так би мовити, розчинялися в Дикому Полі – як називали тоді величезну, майже незаселену і фактично нічийну зону, яка обіймала лісостепову смугу Східної Європи – тобто, нинішню Південну і Центральну Україну і південний схід європейської частини Росії. На південь від цієї буферної смуги, ближче до морського узбережжя, лежали ті ж материкові володіння Криму, а на північ від неї починалися території слов'янських держав – Литовської України та Московського царства.

Тобто, виходило, що найпівнічніший кордон Криму, де регулярно чергували ханські вартові, лежав приблизно на широті річки Самари, тобто, нинішнього міста Дніпра. А далі вже починалося горезвісне Дике Поле, і лише далеко, за сотні кілометрів за ним, пролягав південний кордон північних сусідів Криму.

На відміну від Криму ці сусіди проявляли інтерес до освоєння і заселення цих великих і родючих територій і, відповідно, освоювали їх, будуючи там міста. І тому з кожним десятиліттям ця нейтральна смуга Дикого Поля все більш звужувалася і скорочувалася, поки в XVIII столітті не зникла практично зовсім, і тоді між Кримським ханством і Російською імперією різними договорами були встановлені конкретні кордони.

На східному напрямку кордони були ще менш визначеними. Там зона кримського контролю доходила до Дону, обгинала по периметру все Азовське море і поширювалася далі на кубанські степи. Цей простір було заселено кочівниками – такими, як Азовська Орда біля гирла Дону і Мала Ногайська Орда на Кубані. Далі на південь, в передгір'ях Кавказу, проживали черкеси, чиї західні племена визнавали над собою владу кримського хана. Ці черкеські території безпосередньо не входили до складу Кримського ханства, але вони залежали від Бахчисарая, і тому їх теж можна вважати ханськими володіннями.

Ну і, нарешті, захід. У ранній період історії Кримського ханства його західні кордони пролягали по Дніпру, а приморські степи на захід від Дніпра до Дністра ще раніше того були відвойовані у Орди великими князями литовськими. Однак подальші литовські правителі не втримали цих територій, і Крим поступово освоїв їх, а потім передав ці землі Османській імперії. І тому в цих землях склалася своєрідна подвійна кримсько-турецька система адміністрації, коли всі міста на цьому нинішньому південноукраїнському узбережжі: Озі-Кале (Очаків), Хаджі-Бей (Одеса), Ак-Кермен (Білгород-Дністровський) – входили в османську адміністративну одиницю, а напівкочові жителі степів у цих регіонах вважалися ханськими підданими, і для управління ними призначали спеціального адміністратора з Бахчисарая. Ці території, населені ханськими підданими, простяглися до самого Дунаю.

Там же, на заході, були і свого роду анклави ханських володінь – як, наприклад, кілька сіл на території сучасної Молдови, передані ханам у користування османськими султанами. Майже там же, в молдавському містечку Каушани, у другій половині XVIII століття була навіть побудована ханська резиденція з палацом, де кримські хани проводили чимало часу, коли були змушені на довгий час покидати Крим і допомагати османам в їхньому протистоянні на причорноморських фронтах із російськими військами.

Крім того, там, на далекому північно-західному кордоні, сформувалося і таке територіальне утворення, як «Ханська Україна», тобто, передана султанами під адміністрування ханів найдальша околиця причорноморських степів, яка перебувала настільки далеко на півночі, що в ній проживало вже не кочове ногайське, а осіле українське населення.

Населення цих західних причорноморських степів (як, до речі, і кубанських степів) становили не кримські татари, а нащадки ординських кочівників, ніколи не жили в Криму. Частина їх жила там ще з ординських часів, частина була переселена туди Менглі Гераєм після остаточного розгрому їм Орди, але більшість тамтешніх жителів прибуло в ці місця в XVII – початку XVIII століття, коли в кримські володіння, рятуючись від царських утисків, масово рушили прикаспійські ногайці, і кримські хани розселяли цих біженців у Причорномор'ї. Як я вже розповідав раніше, там для них були створені особливі адміністративні утворення, ногайські орди, над кожною з яких хани призначали своїх намісників.

​Цікаво, що ханство володіло не всією територією півострова, і що він був розділений між двома державами: Кримським ханством та Османською імперією. Наскільки розрізнялося життя по обидва боки цієї межі, що пролягала всередині самого Криму?

Так, дійсно, така межа в Криму існувала – і взялася ось звідки: коли Кримське ханство утворилося в 1441 році, на території Криму вже існували дві держави: це було князівство Готія в гірській частині півострова і генуезькі колонії на південному і південно-східному узбережжі. Кримські хани, хоча і мали таку можливість, не тільки не зазіхали на свободу цих своїх сусідів, але і упродовж деякого часу навіть запобігали такі посягання з боку турків. Однак, у силу різних причин, одного разу це не вдалося, і в 1475 році османські війська захопили території Готії і Генуї та приєднали їх до своєї імперії. Так у Криму і з'явилися володіння Туреччини.

Хто добре знає Крим, той легко уявить собі, як проходила ця межа: вона починалася на заході від моря по річці Бельбек, йшла разом із річкою глибоко в гірський край, а там повертала на схід і йшла кромкою головної гряди кримських гір до самого Кефе (нині – Феодосія), огинаючи це місто і включаючи його в свою межу. І ще, окремим фрагментом, на крайньому сході півострова, до османських володінь належала Керч. Тобто, всі землі на південь від Бельбека і від головної гряди були не ханськими, а османськими.

Уся ця територія становила так званий Кефінського еялет (тобто провінцію) Османської імперії. Адміністративним центром еялету було місто Кефе. Там мав свою резиденцію бейлербей, султанський намісник, а також проживали інші османські чиновники, які управляли провінцією: військові, митні чини і так далі. Причому на ранньому етапі, наприкінці XV – початку XVI століття, на посаду Кефінських бейлербеїв султани призначали своїх синів. У цей період у місті з'явилася розкішна, що не збереглася до наших днів, мечеть Сулеймана, вибудувана, як вважали, знаменитим майбутнім султаном Сулейманом I, який в юності, ще до сходження на трон, дійсно займав посаду Кефінського намісника.

Більшість жителів Кефе становили кримські татари, але при цьому кримські хани були в місті лише гостями – хоча і почесними, поважними гостями, для яких, коли вони прибували туди, влада міста влаштовували урочисті зустрічі, салюти і бенкети.

Кефінський порт був досить важливим економічним вузлом. І хоча в османський час його обороти помітно впали в порівнянні з генуезьким періодом, все одно, податкові надходження з цього порту були все ще значні, і частину коштів, зібраних таким чином, султан надавав у розпорядження ханської скарбниці.

Османська провінція в Криму була поділена на кілька округів, так званих санджаків. Їхні центри розташовувалися в містах Судак, Балаклава, Мангуп і Керч; крім того, в Кефінський еялет входили також і османські володіння на кавказькій стороні Керченської протоки: Тамань і Темрюк.

Чи відрізнялося життя в цих двох половинах Криму – ханській і османській?

Дивлячись де. Якщо брати Кефе, то відрізнялося, і досить помітно. Місто Кефе за самим своїм духом і ритмом життя було турецьким містом, яке не мало аналогу по кримську сторону кордону: великим, портовим, дуже населеним, метушливим, із безліччю моряків і яничарів на вулицях. Там ходила османська монета, діяли османські закони і збиралися османські податки – причому все це відрізнялося від грошей, законів, податків на ханській стороні. Словом, життя там йшло за правилами, ухваленими в Туреччині, а не в Криму.

Яскравим прикладом можуть служити факти, коли жителі Кефе – як, наприклад, місцеві дрібні торговці або ремісники-християни, які до того ж до податкових поборів піддавалися від турецької влади ще й релігійній дискримінації, воліли переселятися з султанських володінь у ханські, тому що ханська політика щодо – як сказали б сьогодні, дрібного бізнесу і релігійних меншин – була набагато людянішою і терпимішою, ніж султанська, про що сучасники в XVII столітті заявляли абсолютно прямо. Султан тоді навіть скаржився хану Джанібеку Гераю на такий відтік населення, вимагаючи припинити прийом таких мігрантів у Криму – на що кримський правитель відповів, що якщо Кефінський бейлербей поводитиметься з підданими пом'якше, то вони і не розбігатимуться з міста, шукаючи порятунку у хана.

Іншою була картина в далекій глибинці османського Криму – наприклад, у мангупскому окрузі, з його глухими гірськими селами, розсипаними по ущелинах і долинах. Ці території теж формально були не ханськими, а турецькими, однак на ділі османська присутність там була мінімальною, обмежуючись лише мізерними гарнізонами в тамтешніх фортецях. Розуміючи, що для цих віддалених куточків центром економічного і політичного тяжіння є не далекий Стамбул і навіть не Кефе, а довколишній Бахчисарай, куди жителі цих сіл щотижня їздять на ринок, султани дозволили ханам самостійно організовувати управління і навіть частково оборону цих територій. І тому адміністративні функції, як, наприклад, збір податків, там виконують не султанскі чиновники, а різні важливі люди, яким таке право видавав – зрозуміло, з дозволу турецького султана – кримський хан.

Коли під час російського вторгнення до Криму 1770-х років усі турецькі війська були витіснені з Криму, колишні османські володіння на півострові увійшли в межі Кримського ханства, і в 1774 році Туреччина сама офіційно визнала втрату цих земель. Але, як відомо, не минуло й дев'яти років, як у 1783 році було ліквідоване і саме ханство, і тому цей період, коли в межі Кримського держави входив весь півострів цілком, тривав дуже недовго.

Далі буде.

Текст уперше був опублікований Крим.Реалії у серпні 2018 року.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції