18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Диляра Вагапова, кримська татарка, 1937 року народження, уродженка села Черкез-Кермен (із 1945 року Крєпке, нині зникле село ‒ КР) Куйбишевського (нині Бахчисарайського) району Кримської АРСР.
Дитяча пам'ять дуже чіпка. Я є свідком нелюдського ставлення до нас, коли о 5 годині ранку нас сплячих розбудили сильними ударами в двері два солдати з автоматами, веліли за 15 хвилин одягнутися, взяти з собою найнеобхідніше з їжі. Ми взяли хліб, крупу та кукурудзу по маленькій торбинці.
Нас у сім'ї було п'ять осіб: батько Арслан Вагапов (1902 р.н.), мати Зейнеп Вагапова (1910 р.н.), сестра Февзіє Вагапова (1932 р.н.), брат Лутфі Вагапов (1934 р.н.) та я, Диляра Вагапова (1937 р.н.).
Батько до війни працював у сільській раді, його в армію не призвали з огляду на те, що був визнаний непридатним служити, у нього на спині біля хребта була шишка-жировик завбільшки з яйце, дали «білий квиток».
Мама притиснула до грудей Коран, обняла нас, пригорнула до себе, плакала й голосила, що нас повезуть розстрілювати як євреїв
О 5 годині ранку 18 травня 1944 року, коли нас прикладами стали підганяти ‒ поспішали швидше вигнати ‒ мама зняла зі стіни наш священний Коран у красиво зшитому чохлі, там ще зберігалися наші реліквії ‒ старі фотографії родичів, близьких. І серед цих фотографій була справжня реліквія ‒ фото-листівка із серії «Історичні пам'ятки Криму» з вежею К'из-Куле на скелі, описаною в путівнику Криму. Листівка датована 1900 роком, на фото напис старослов'янським шрифтом. На цій фото-листівці я навіть пізнаю свій будинок навпроти колодязя. Це була фотографія села Черкез-Кермен. Мама притиснула до грудей Коран, обняла нас, пригорнула до себе, плакала й голосила, що нас повезуть розстрілювати як євреїв, нічого не хотіла брати з їжі.
Під'їхали офіцери в папахах і з бурками на плечах ‒ черкесках, що носять на Кавказі. Виявляється, це були казаки, нас виселяв казачий загін
Усіх жителів зігнали на околиці села, де осторонь стояли кілька будинків, так звані «сараї», які оточили солдатами, там стояли напоготові машини студебеккери. Потім під'їхали офіцери в папахах і з бурками на плечах ‒ черкесках, що носять на Кавказі. Виявляється, це були казаки, нас виселяв казачий загін.
Усіх повантажили на машини й привезли на станцію, здається Сюрень, загнали в скотинячі товарняки, обладнані в два яруси, нагорі розмістили нас, малюків, а внизу розташувалися дорослі, їхали довго без зупинок.
Через решітки вагонів справляли потребу, а внизу для дорослих для цих цілей зробили в підлозі дірочку, відгородили ганчірочкою, це був туалет.
Трупи померлих дорогою конвойні на зупинках забирали, щоб викинути їх усіх в «братську яму», про братську могилу і не йшлося.
Бабуся з вузликом у руці постійно твердила одне і те ж слово «балам»: син їхній був на фронті, і вони молили Бога, щоб він уцілів
До виселення 18 травня забрали в трудову армію дядька, маминого брата Абдурамана Зіядінова. Інший дядько Таліп Зіядінов пішов до Червоної армії 1939 року, в боях під Сивашем зник безвісти. Двоюрідний брат мого батька Юнус був на фронті, коли його маму вислали до Середньої Азії. Люди розповідали, що вона померла від голоду, її знайшли вранці біля сміттєвої купи мертву. У руці вона стискала якийсь незрозумілий шматок, піднесений до рота. Через свій дитячий вік я не можу згадати кількість людей у вагоні, але була така тіснота, що біля дверей вагона притулилася подружня пара літніх людей, у яких син був на фронті. Бабуся з вузликом у руці (погляд у неї був безглуздий, як зараз пам'ятаю) постійно твердила одне й те ж слово «балам» (синку): син їхній був на фронті, він у них був єдиний, вони молили Бога, щоб він уцілів.
За ширмою кричала від болю молода жінка, а ми, діти, плакали, думаючи, що її ображають, виявляється, вона народжувала свого первістка
А навпроти нашого «верхнього поверху» ‒ інші полиці ‒ я бачила, як дві жінки розгорнули велику картату хустку як ширму. А за цією ширмою кричала від болю молода жінка, а ми, діти, й гадки не мали, що діється там, плакали, думаючи, що її ображають, а це, виявляється, вона народжувала свого первістка, вона була зовсім юна, її чоловіка-юнака забрали до Червоної армії за тиждень до виселення.
У потязі не було лікарів і медсестер. Ця породілля без лікарського догляду, без належного харчування впала в депресію, перебувала в страшному стресовому стані, звісно, виявилося, що в ній немає молока для новонародженої, звісно, цей малюк у неї помер без медичної допомоги та молока.
Молода мама з божевільними очима притискала до себе бездиханний пакуночок, нікого до себе не підпускала. На черговій зупинці вона закотила страшну істерику, не хотіла віддавати тільце дитини охоронцям вагона, щоб його, як інших небіжчиків, разом кинули в чергову «братську яму».
Пролунав гудок паровоза, двері з брязкотом закрилися, всі дали волю сльозам ‒ дорослі від образи, а ми, діти, від того, що втратили кашу
Як було організоване харчування я не пам'ятаю, але прекрасно пам'ятаю, як на якійсь зупинці дорослі біля колій зробили якісь імпровізовані багаття й на цих вогнищах намагалися приготувати якусь їжу. Мій батько теж пристосував казанок солдатський на багатті, а ми через решітки люка з пожадливістю чекали звареної крупи. І тут раптом конвойний почав ногами розкидати багаття, казанок наш перекинувся й весь його вміст вилився. Пролунав гудок паровоза, двері з брязкотом закрилися, всі дали волю сльозам ‒ дорослі від образи, а ми, діти, від того, що втратили кашу.
Нарешті, нас привезли в якийсь заболочений населений пункт Горьковської області. Але там окрім лісоповалу ніякої роботи не було, люди стали помирати від голоду, тонули в болоті. Один раз на день людей годували по черзі в місцевій їдальні якоюсь киселеподобною рідиною. Люди стали скаржитися в комендатуру. Я пам'ятаю, як люди похилого віку зібралися в бараці, куди нас усіх помістили, ухвалили рішення просити комендатуру, щоб нас перевезли кудись, де була б робота.
Нас, маленьких дітей, жінки затиснули в середині подалі від бортів вагону, щоб ми не випали
Одного разу нас усіх знову відвезли на машинах на якусь станцію, повантажили на відкриті платформи з низькими бортами. Пам'ятаю, як нас, маленьких дітей, жінки затиснули в середині подалі від бортів вагону, щоб ми не випали.
Привезли в Калінінський район Горьківської області, де була картонна фабрика та лісопилка. Нас зустрічала на станції велика кількість жителів, їм, місцевим, сказали, що привезуть татар, що вони носять шкури замість одягу, в них ростуть роги тощо.
А коли вони побачили змучених діточок, звичайних людей, їхнє ставлення зовсім змінилося до нас. Місцеві жителі нас, діточок, пригощали овочами зі своїх городів. Нам, дітям, в'язали постоли дитячі, тому що ми ходили босі, обтріпані, діти з нами подружилися. Ми в школу почали ходити, вивчати російську мову, нам усім, дітям, зробили уколи під лопатку, дуже болючі, напевно, якісь щеплення робили.
Нас розмістили в одному загальному бараку. Він, напевно, призначався спочатку для ув'язнених. Людей у бараці було багато, кожній родині виділили окремий тапчан, один великий на всю сім'ю, між тапчанами висіли перегородки ‒ ганчірки або великі крафт-листки. Раніше з таких листків робили продовольчі пакети, з такого паперу ми самі зшивали зошити, розкреслювали й роки три ми писали в таких жовтих зошитах. Потім з комунальних квартир двоповерхових будівель вилучили загальні кухні й наші родини, тільки багатодітні, розмістили в таких кухнях, а решта залишилися жити в бараку.
На перших порах видавали продукти: якісь крупи, гірку лляну олію, мило господарське. На роботі зарплату видавали нарівні з усіма. Моя 13-тирічна сестра була велика та росла й разом із батьком пішла працювати на фабрику різноробочою, щоб отримати продовольчу картку, за якою отоварювали не як утриманців. Восени 1944 року сестра та мій 10-річний брат ходили підбирати картоплю, що залишилася на полях після збирання в прилеглому колгоспі.
У 60 років помер мамин батько, а також померли її брат у віці 40 років і племінник 13-и років. Смерть косила всіх ослаблених
Мама часто хворіла, слабла на очах від горя, від втрати близьких. У Марійській АРСР у віці 60 років помер мамин батько, а також померли її брат у віці 40 років і племінник 13-и років. Смерть косила всіх ослаблених, які не витримували важкої праці на лісоповалі. Коли мама потрапила до лікарні взимку із запаленням легенів і температурою в 40-41 градус, батько був шокований. Боячись, що ми осиротіємо, він зважився на відчайдушний крок: пішов до коменданта (прізвище було Рябов), впав на коліна, розповів ситуацію й попросив дозволу на виїзд до Середньої Азії до родичів. Батько пообіцяв, що після приїзду на місце стане на спецоблік у місцевій комендатурі. Все життя ми з добром згадуємо цю благородну людину, людину з великої літери, за розуміння.
А в Ленінабаді, куди ми прибули, теж пощастило: місцевий комендант був із поволзьких татар, офіцер, який пройшов усю війну, він виявив милосердя, та, як годиться, дав відповідь у Горьківську область у комендатуру, що наша сім'я приїхала, проживає в Ленінабадській області та регулярно ходить відзначатися в комендатуру.
До 1956 року ми не мали права виїжджати далі радіуса в 10 км, і, щоб вступити до навчальних закладів, які розташовувалися на відстані 12 км від місця, де ми жили, я ходила в комендатуру за дозволом.
Мій чоловік Шевкет Абдурахманов і його друг Енвер Сеферов були першими репресованими серед кримських татар за 60-ю статтею
1957 року я вийшла заміж. У ті роки вже зароджувався молодіжний рух за повернення на Батьківщину. 1959 року в нашому будинку було зібрання молоді, я тоді ще дуже молода з маленькою дитиною теж долучилася. Я редагувала листи, що складалися на таких зборах, оскільки я добре володіла російською мовою та граматикою. Потім ми переїхали з Чирчика до Ленінабадської області. А 1961 року була перша політична репресія: мій чоловік Шевкет Абдурахманов і його друг Енвер Сеферов були першими репресованими серед кримських татар за 60-ю статтею. Енверу Сеферову дали сім років, а моєму чоловікові Шевкету Абдурахманову ‒ п'ять років. Про цей процес написано в книзі Гульнари Бекірової «Кримськотатарська проблема в СРСР (1944-1991)».
Моя сім'я повернулася на Батьківщину, до Керчі, 1976 року. Ми піддавалися репресіям, нас не прописували. Наша сім'я прописалася через два роки, 1978 року.
У мене три сини. Зараз ми живемо в Керчі, в будинку, купленому на свої кревні гроші. Ні копійки компенсації від держави ми не отримали. Мені зараз 73-й рік.
(Спогад від 10 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
