Доступність посилання

ТОП новини

Віталій Портников: Влада байдужих


Спеціально для Крим.Реалії

Розгін мітингів проти пенсійної реформи в містах Росії та відсутність зрозумілої реакції в перші дні після катастрофи в Армянську об'єднує одне ‒ демонстративна байдужість російських чиновників до долі звичайних людей.

Зауважимо, що обидва рази йшлося зовсім не про політику. Необхідність оперативно реагувати на ситуацію, що склалася в північному Криму після аварії на заводі, організувати евакуацію громадян з постраждалих районів ‒ не політика. Допустити можливість перегляду непопулярних соціальних змін ‒ тим більше після багаторазових запевнень президента Володимира Путіна про те, що під час його правління пенсійний вік підвищуватися не буде, ‒ це не політика. Це звичайні відносини громадян і влади ‒ коли влада служить суспільству, а не власним інтересам.

Але в Росії ‒ інакше. Байдужість ‒ зворотна сторона безкарності. Долі депутатів, міністрів, керівників силових структур тут визначаються не ставленням до них громадян, не виборами, не коаліційними угодами в парламенті, не публікаціями в медіа, а винятково лояльністю чиновників до перших осіб. Можливі наслідки страшних аварій приховують, а мітинги розганяють. На тих, хто нічого не вирішує у своїй власній країні, можна не звертати жодної уваги.

Можливі наслідки страшних аварій приховують, а мітинги розганяють. Це і є російська реальність

Кримчани, звичайно ж, до такого не звикли. І справа навіть не в якійсь там особливій українській демократії ‒ до справжньої демократії Україні й сьогодні ще далеко, а до 2014 року ‒ й поготів. Справа в розмаїтті групових і кланових інтересів. У тому, що на кожного Фірташа є свій Коломойський. У тому, що якщо на твоєму заводі щось станеться, обов'язково приїде група з «чужого» телеканалу й усе покаже. У тому, що майбутнє депутатів ‒ а значить, і міністрів, і чиновників ‒ залежало не тільки від волі перших осіб, але й від виборців теж. Не те щоб вони були менш байдужими. Боялися більше.

У Росії цього страху перед людьми немає. Це стало зрозуміло в перші ж тижні путінського правління: коли гинув підводний човен «Курськ», новий президент безтурботно засмагав, а головним завданням чиновників було не допустити іноземців до порятунку підводників. І повторилося під час захоплення заручників у театральному центрі на Дубровці ‒ коли з наради в Путіна, яка випадково стала надбанням гласності, стало відомо, що президент Росії думав не про порятунок людей, а про те, як уникнути репутаційних втрат. Ну а потім був Беслан...

Це і є російська реальність, це і є влада байдужості ‒ холодний погляд першої особи на телевізійному екрані, який ніколи нічого не виражає, та догідливі посмішки збоку.

Просто анексований Крим став частиною цієї реальності байдужості. Армянськ це добре довів.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG