Доступність посилання

ТОП новини

Павло Казарін: Умовний спосіб


На святкуванні хрещення Русі-України, коли проводили хресну ходу «За єдину помісну церкву». Київ, 28 липня 2018 року

Спеціально для Крим.Реалії

Автокефалія майбутньої української помісної церкви ‒ це не про символічне. Точніше ‒ не тільки про символічне. Тому що вона належить до числа речей, які не обнуляються.

НАТО з'явилося 69 років тому. Євросоюзу ‒ якщо міряти від Маастрихтського договору ‒ нещодавно стукнуло 25. Україна прагне в обидва об'єднання, але хто може сказати напевно, скільки часу проіснує одне й інше?

Ми не знаємо долі шенгенської угоди. Їй 33 роки ‒ і вже сьогодні деякі країни повертають контроль на національних кордонах. Асоціація з ЄС і безвіз виглядають як перемоги. Але хто готовий поручитися за тривалість обох договорів?

Томос ‒ можливо, найважливіша поворотна точка останніх чотирьох років. Просто тому, що в нього немає терміну давності

На цьому тлі Томос ‒ можливо, найважливіша поворотна точка останніх чотирьох років. Просто тому, що в нього немає терміну давності. Церковні горизонти масштабніші за мирські. І те, що дискусія про автокефалію апелює до подій XV століття ‒ лише чергове тому підтвердження.

Томос не тільки закріплює український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил в православній ойкумені. Він ще служить тим самим «сейвом», з якого завжди можна відновитися.

Можна програти противнику або самим собі. Потрапити під окупацію чи скотитися у «Венесуелу». Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хто-небудь ще.

Точно так само набуття автокефалії українською церквою змінює простір символічного в самій Росії. І справа не тільки в питанні хрещення Русі. Потрібно розуміти, що вся історія церковного розколу ‒ це теж наслідок «українізації» російської церкви.

Микола Каптерев ще в 1912 році писав, що істотним геополітичним фактором, що штовхав Москву на проведення реформи, було «приєднання Малоросії, яка тоді була в церковній юрисдикції Константинопольського патріархату». Цитата: «У Москві православ'я малоросів, як і православ'я тодішніх греків, збуджувало сильний сумнів тільки тому, що церковно-обрядова практика південноросів сходилася з тодішньою грецькою та різнилася від московської».

Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем і Києвом. Якому, у свою чергу, нічого змінювати не довелося. І тому «розкольників» в Україні просто не було. Український грецький обряд лише став новою нормою для тодішньої Росії.

Москва любить повторювати, що вона ‒ Третій Рим. Але ця формула XVI століття, авторство якої приписують ченцю Елеазарова монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до цього ‒ в XIV столітті ‒ сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан- Александр, які мали родинні зв'язки з візантійською династією, точно так само оголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності зустрічається ідея, що новий Константинополь ‒ це Тирново (столиця болгарської держави того часу).

По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у ситуації, коли Другий доводить свою суб'єктність, даруючи автокефалію тій церкві, заради «перетравлення» якої Москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м'ясорубку.

А втрата концепції «Третього Риму», у свою чергу, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не стільки Константинополя, скільки улусу Джучі. Він же ‒ Золота Орда.

Важко вважати себе Третім Римом, коли Другий доводить свою суб'єктність, даруючи автокефалію тій церкві, заради «перетравлення» якої Москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м'ясорубку

У того ж Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва увібрала в себе «монгольські гени». Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильнішим, ніж у європейських королів. Це теж було спадщиною імперії Чингісхана, необхідною для утримання різношерстих земель і племен. Про феномен якого писав зокрема Плано Карпіні в XIII столітті.

Сюди ж ‒ обряд самознищення перед монархом. В Орді він мав функцію сакрального ритуалу. Спочатку київські князі у ханській ставці навіть платили головою за норовистість. Але з часом ординські звичаї перекочували й на підкорені землі.

Жорстка ієрархічність суспільства укупі з ідеєю «великої держави» ‒ теж спадщина імперії Чингісхана. Вона народила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий ‒ лише функція для держави, а не навпаки.

Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Все це стало реальністю вже в постмонгольській Русі. А сакралізація самодержця призвела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою стали неможливими. На відміну від західної Європи, де, починаючи з англійської Великої хартії 1215 року нехай вкрай повільно, але йшов рух за інший устрій державного організму.

Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше та престижніше, ніж від улусу Джучі. Але реальність у тому, що, зайнявши територію колишнього поневолювача, Москва успадкувала в нього й правила внутрішнього гуртожитку. Риторично відсилаючи себе до Константинополя, постмонгольська Русь у своїх політичних практиках схилялася швидше до спадщини Сарая.

А тому ‒ так. Томос для української церкви ‒ це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне змінює політичне. Просто тому, що майбутнє належить тому, хто володіє монополією на інтерпретацію минулого.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG