18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ельміра Арифджанова, народилася 1 січня 1942 року в селі Куру-Узень (з 1945 року Сонячногірське ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР. На момент депортації мені було 3 роки. Описую багато в чому за розповідями мами: вона тоді працювала в Сімферополі на вулиці Воровського фармацевтом в аптеці №10, яка й досі існує.
Мама разом зі мною гостювала в бабусі, тому в той день її волею долі вислали разом з її мамою, мною, трирічною дочкою на руках, сестрами Абібе з 6 річним сином, Асіє 17 років і братиком 14 років. Нас було 7 чоловік.
Про депортацію ми нічого раніше не чули, поки не приїхали в Узбекистан.
Рано-вранці 18 травня в будинок увійшов озброєний солдат і наказним тоном сказав: «Швидко збирайтеся в дорогу, з собою візьміть одяг і їжу на 5 днів». Бабуся російською не розуміла, розгублена та злякана стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити. Мама намагалася їй пояснити, що потрібно збирати речі. Вона в тривозі за дітей бігала з кімнати в кімнату, плакала та молилася. Наспіх зібрали вузли. Взяли теплі речі та їжу. Худобу всю випустили на подвір'я.
Хвилі високо здіймалися й билися об берег, наче море прощалося зі своїм рідним народом
На вулиці на нас чекала підвода. У супроводі солдата доїхали до шкільного двору, там одних розвантажували та їхали за іншими. Всі люди села, розгублені, з тривогою чекали й не розуміли, чому й куди везуть їх із рідних, насиджених місць. Зі шкільного двору добре проглядалося спорожніле та осиротіле село, тільки випущена худоба ходила вулицями і страшно ревла, собаки вили. Погода псувалася, піднявся сильний вітер, кругом все почорніло, море розхвилювалося. Хвилі високо здіймалися й билися об берег, наче море прощалося зі своїм рідним народом.
Зі шкільного двору нас посадили у вантажівки. Вщент заповнені, вони в супроводі військових солдат привезли нас на сімферопольський залізничний вокзал. Вокзал був заповнений людьми. Люди, розгублені, зневірені, з вузлами на плечах шукали один одного, вигукуючи імена.
Потім під'їхав товарний поїзд і почулася команда «По вагонах!». Нас, як худобу, вантажили в товарні вагони, вщент заповнюючи людьми по 60-70 осіб. Потім зовні зі страшним шумом зачиняли двері на засуви. У вагоні було тісно, задушливо, стояв страшний запах, мучила спрага. Маленькі діти плакали, просили пити, їсти, деякі хотіли до туалету, але нікого нікуди не випускали. Нарешті поїзд рушив і під стукіт коліс люди притихли, зневірилися. Немовлята, притулившись, жадібно смоктали груди, а мами дивилися в нікуди, зі страхом думали про свою завтрашню долю.
Годували нерегулярно, в основному давали баланду (як рисовий відвар), хліб і суху солону рибу, тоді як води для пиття не було, не говорячи вже про те, щоб вмитися.
Коли поїзд зупинявся, люди без всякого сорому ‒ люди похилого віку й хлопчики бігли в одну сторону, жінки та дівчатка в іншу ‒ вирішували питання туалету. Було великим щастям, якщо неподалік знаходили воду.
Такі умови були передбачені владою, щоб побільше знищити, винищити кримських татар. Стерти, розтоптати як непотрібну націю
Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм і звідти брали про запас. Воду кип'ятити можливості не було. Люди почали хворіти на дизентерію, черевний тиф, малярію, коросту. Воші мучили всіх, вони були всюди. У таких жахливих, нелюдських умовах люди не витримували, помирали. Померлих просто залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав. Такі умови були передбачені владою, щоб побільше знищити, винищити кримських татар. Стерти, розтоптати як непотрібну націю. За це не карали, а заохочували.
На 23 добу нас привезли до Андижана, на станцію Асака. Змучені й стомлені люди поспіхом залишали вошиві й смердючі вагони, сподіваючись, що десь можуть скупатися, постригтися, переодягнутися й, нарешті, лежачи поспати.
Нас знову вантажили й розвозили. Розміщували в порожніх бараках і стайнях. На підлогу стелили солому, каміння й так облаштовували свій нічліг. Всім хотілося помитися, позбутися вошей, питання це вирішувалося теж на вулиці. Ставили дві цеглини, робили вогнище, гріли воду, наспіх відгороджувалися простирадлами, ковдрами, купалися, голилися, стриглися, й, нарешті, прали. За санітарним станом стежили старійшини, радили кип'ятити воду й тільки потім пити, не їсти зелений урюк, який ріс всюди.
Потім нас переписали й розмістили в радгоспі «Гірник», відділення №1, в Ташкентській області. Вільне пересування районом, областю, республікою було категорично заборонене до 1956 року. Тільки з дозволу місцевої влади можна було з'їздити до родичів. Щомісяця дорослі ходили ставити свій підпис про невиїзд. Ставлення місцевих жителів, органів влади було різне. Одні ставилися з розумінням і співчуттям. Але жоден кримський татарин, навіть діти, не може похвалитися, що його не обізвали «продажним». Це часто призводило до конфліктів.
Починаючи з 1954 року стали виділяти кримським татарам звільнені будинки, квартири, а з 1956 року виділяти земельні ділянки для індивідуальних будівель.
Починаючи з 1954 року стали виділяти кримським татарам звільнені будинки, квартири, а з 1956 року виділяти земельні ділянки для індивідуальних будівель
Основні види робіт, які нам надали, це різноробочі в садах, на виноградниках, фермах, у стайнях, в полях, де вирощували та збирали бавовну. У дітей літніх канікул не було, ми всі працювали на полях, в садах. Працювати примушували всіх: дітей, людей похилого віку, молодих. У літню пору вихідних не було. Маленькі діти залишалися вдома без нагляду старших. Так, моя 5-річна сестричка померла від значних опіків II і III ступеня, її в шоковому стані везли 1,5 години на виділеній керівником бричці до районної лікарні.
Всі діти навчалися в школах російською мовою. Навіть на перервах по-татарськи вчителі розмовляти не дозволяли. При вступі в технікуми, інститути на іспитах кримських татар намагалися відсівати. Медалісти, відмінники, своїми знаннями, впевненістю в собі, наполегливим старанням вступали і навчалися.
(Спогад від 13 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків