18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зера Ібрагімова, народилася в 1924 році в селі Байдари Балаклавського району (з 1945 року село Орлине ‒ КР) Кримської АРСР.
Батька розстріляли в лютому 1930 року, а маму Шазіє Ібрагімову з трьома дітьми вислали на Урал
Нашу сім'ю розкуркулили. Батька розстріляли в лютому 1930 року, а маму Шазіє Ібрагімову з трьома дітьми вислали на Урал. У 1932 році мама з двома молодшими дітьми втекла із заслання, а старший брат залишився на Уралі. Повернувшись до Криму, ми жили в родичів. Маму та брата дуже довго не брали на роботу, й тільки у 1936 році вони влаштувалися в колгосп. У червні 1937 року маму з молодшим братом знову заарештували прямо на роботі в полі. Це торкнулося не тільки нас, а й інших розкуркулених сімей. Маму та брата засудили на 10 років і вислали до Архангельська. Так я, дванадцятирічна дівчинка, залишилася зовсім одна, сиротою, без дому та майна, тому що все було конфісковане. Мені довелося жити у родичів.
У 1940 році закінчила семирічку в селі Байдари та вступила до фармацевтичного технікуму в місті Ялта, на вул. Кірова, 71, біля будинку Чехова. Закінчила я перший курс і почалася війна (додаю студентську фотографію, на якій 9 студенток, з них 3 студентки ‒ росіянки, а решта ‒ кримські татарки).
Всю війну я поневірялася по родичах. Досі я дуже добре пам'ятаю, як нас виселяли з Криму 18 травня 1944 року.
Ми підняли голови й побачили двох солдатів з автоматами. Вони сказали: «Збирайтеся, можна взяти 20 кг вантажу»
Тоді в кожній хаті на поселенні жили солдати, й тільки одну кімнату займали господарі незалежно від того, яка родина, велика чи маленька. 17 травня мені та моїй двоюрідній сестрі Зульбіє солдати дали на прання речі. Ми ввечері речі замочили, а вранці мали випрати. 18 травня о 5 годині ранку нас стала будити старша сестра Еміне. Ми їй відповідаємо, що ще рано, трохи поспимо, потім встанемо й виперемо. Через 2-3 хвилини вона знову нам говорить: «Вставайте», ‒ і плаче. Ми підняли голови й побачили двох солдатів з автоматами. Вони сказали: «Збирайтеся, можна взяти 20 кг вантажу». Ми розгубилися. На збори дали 20 хвилин. Що можна взяти за 20 хвилин? Потім нас під конвоєм повели до околиці Байдар, де в полі автомобілі студебеккери загородили велику площу, залишили тільки ворота, туди людей запускали й потім не випускали. Коли люди, трохи оговтавшись, просили солдатів дозволити їм піти додому та взяти дещо, їх не випускали.
Разом зі мною під час спецоперації НКВС були насильно виселені мої родичі: двоюрідна сестра Еміне Аметова (приблизно 1918 р.н.), двоюрідна сестра Зульбіє Аметова (1924 р.н.) і дочка Еміне Аметової Сейрана Аметова (4 роки) ‒ загалом 4 людини; а також співвітчизники, які жили в селі Байдари Балаклавського району Кримської АРСР. Бейтулла Аметов (1920 р.н.), двоюрідний брат, перебував на фронті.
Під конвоєм заповнювали вагони так, що можна було тільки сидіти, лежати було неможливо. Тут були люди похилого віку, жінки та діти
Партіями почали вивозити нас на станцію Сюрень, там чекали товарні вагони. Під конвоєм заповнювали вагони так, що можна було тільки сидіти, лежати було неможливо. Тут були люди похилого віку, жінки та діти. Жодних зручностей не було, ні туалету, ні води. Я не пам'ятаю, щоб нас годували. Люди самі допомагали один одному. Коли потяг зупинявся, молоді бігали й знаходили воду, якщо була можливість, міняли речі на продукти. Медичного обслуговування не було. Якщо у вагоні хтось помирав, то труп лежав у вагоні до наступної зупинки. На зупинках трупи виносили й залишали прямо вздовж залізниці. Ховати не дозволяли та й не було можливості. 12 червня 1944 року наш потяг прибув до міста Намангана (Узбекистан).
За 24 доби дороги весь вагон, весь наш одяг і ми самі була вошиві. Потім нас стали розвозити у райони. Ми потрапили до Чустського району. Тут на відкритій площі колгоспного ринку ми ночували. Потім нас стали розселяти в колгоспи. Ми потрапили в Агасарайську сільську раду, колгосп Кизил-Віждан. Туди ми йшли пішки 9 км, нас супроводжував міліціонер. Коли ми прийшли в колгосп, міліціонер, який нас супроводжував, сказав: «Вас сюди привезли на каторгу на 20 років». Всі люди стали плакати, кланятися йому в ноги та просити, щоб їх забрали звідси. Тут нас стали розселяти у хліви для худоби, тимчасові будиночки без вікон і дверей, без штукатурки. А вранці вже вивели в поле косити пшеницю. Ніяких будинків, квартир, будматеріалів для будівництва не виділялося. Та й хто будував би? Жінки, старі та діти?
Ми не мали права залишати своє село. Тільки один раз на місяць ми йшли пішки 9 км на підпис до комендатури в Чусті. Так тривало до 1956 року (додаю архівну довідку №2690 від 21 травня 1993 г.). Діти навчалися в узбецьких школах.
У 1947 році я вийшла заміж за Ісмаїла Бєлялова (1919 р.н.). Його взяли в армію у вересні 1939 року з Байдар Балаклавського району. Він пройшов всю війну та повернувся з фронту в жовтні 1946 року, демобілізувався з Риги. Його мати та брат померли в 1944 році від голоду. Після повернення з фронту він теж ходив до комендатури на підпис. У грудні 1950 року вночі приїхали троє співробітників НКВС, зробили обшук і заарештували його. Він сидів у Намангані 8 місяців в одиночній камері. Щоночі його викликали, допитували й змушували підписувати документи, в них звинувачували в злочинах, яких він не скоював. Винуватцем був хтось Бєляєв, а заарештували І. Бєлялова, незважаючи на його бойові заслуги перед батьківщиною. Трійка винесла йому смертний вирок. Йому присудили розстріл і відвезли в Ташкент, а через три дні повернули й засудили на 25 років у Колиму Магаданської області.
Чоловікові присудили розстріл і відвезли в Ташкент, а через три дні повернули й засудили на 25 років у Колиму Магаданської області
Коли тримали оборону під Ленінградом, вночі його викликали в бліндаж як старшого офіцера. Ворошилов, Калашников (у 1942 році начальник Політуправління Волховського фронту ‒ КР), Жуков дали завдання: «Протримаєте лінію фронту три години, поки прийде підкріплення, і ми вас пошлемо на відпочинок». Завдання це було виконане. З табору мій чоловік писав кілька разів у Москву, але листи не доходили. Тільки після смерті Сталіна в березні 1953 року, його черговий лист потрапив до Кремля Ворошилову, де він нагадав, що йому обіцяли відпочинок і що він «відпочиває» на Колимі. У табір надійшла телеграма від Ворошилова, його за 24 години звільнили. Він повернувся в 1955 році додому, його знову взяли на облік у військкомат. Під час війни він мав багато нагород. Також в Узбекистані був нагороджений медалями «20 років, 50 років з дня Перемоги».
У 1996 році ми переїхали до Криму. З чустського райвійськкомату справу чоловіка перевели в республіканський військкомат міста Сімферополя. Він отримував пенсію Міністерства оборони як учасник війни, інвалід 1-ої групи, був нагороджений медаллю Жукова та орденом Богдана Хмельницького за особливі заслуги перед Батьківщиною. У серпні 2003 року його не стало. Алла рахмет эйлесин (та упокоїть Аллах його душу ‒ КР).
Зараз живу в селі Красна Зорька Сімферопольського району.
(Спогад від 18 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків