(Закінчення, попередня частина тут)
Всупереч поширеній думці, проблема приналежності Криму, актуалізована після його анексії, виникла аж ніяк не вчора, не 1991-го і навіть не 1954-го року. Вперше дебати про статус півострова між Києвом та Москвою розпочалися рівно сто років тому, у лютому 1918 року, і тривали до листопада. Як відбувалася російсько-українська суперечка за Крим тоді та які уроки ми можемо винести з подій столітньої давності зараз ‒ в ексклюзивному циклі статей на Крим.Реалії.
Відновлення радянсько-українських переговорів у серпні 1918 року не принесло ніяких змін в обговорення проблеми Криму. 24 серпня російські делегати так підсумували результат попередніх дискусій навколо статусу півострова:
«З нашого боку була дана зрозуміла та категорична відповідь, що не залишає місця ніякому сумніву, що ми визнаємо за собою легальний титул усієї російської території, яка охоплює і Донську область, і Сибір, і Крим, і Білорусь... Якщо ми з'явилися сюди для того, щоб встановлювати межі з Радянською Соціалістичною Федеративною Республікою, якщо ми з'явилися сюди для того, щоб виділити зі складу цієї республіки Україну, то для нас питання стоїть про виділення кордонів на всій протяжності колишньої Російської імперії. Для нас немає ані Білорусі, ані Донщини, ані Криму. Питання про Крим не вирішене, не передбачене жодним міжнародним трактатом».
Для української делегації це фактично означало провал усіх попередніх раундів переговорів ‒ питання про Крим знову повернулося до вихідної точки
Для української делегації це фактично означало провал усіх попередніх раундів переговорів ‒ питання про Крим знову повернулося до вихідної точки, ніби не було двох попередніх місяців напружених дебатів. Уже 2 вересня голова української делегації Сергій Шелухін доповідав гетьманові Павлу Скоропадському, що мир «по-більшовицькому» ‒ це радянська влада в Україні, ні на які реальні й взаємовигідні результати переговорів розраховувати не доводиться. 10 вересня російська делегація задекларувала свою незгоду із запропонованим Україною варіантом делімітації державного кордону:
«Остання спроба української делегації під час засідання політичної комісії відмовитися від проведення кордонів між російською областю ‒ Кримським півостровом і Україною під приводом того, що там нібито Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка втратила свої суверенні права, була найкатегоричнішим чином відкинута російською делегацією, як така, що суперечить праву. З боку української делегації не було наведено ні тіні доказу на захист підтримуваного ними положення. Українська делегація не могла надати жодного договору чи дипломатичного акту, з якого випливало б, що Росія втратила своє суверенне право на Крим, або ж це право було оскаржене контрагентами Росії при підписанні Брест-Литовського договору».
У відповідь на цю декларацію українські дипломати 26 вересня ще раз підкреслили, що РРФСР відповідає тільки за ті регіони колишньої Російської імперії, на яких існує радянська влада. А ось колишні околиці, які проголосили незалежність і скинули ради, не підпорядковані Москві. Реакція більшовиків надійшла того ж дня:
«Від самого початку переговорів російська делегація стояла на єдино допустимій у державному праві точці зору, що суверенітет РРФСР не скасовується на тій підставі, що в тих чи інших її областях, через тимчасові військові обставини, не діє влада рад робітників і селян. Тому й висновок, який робить українська делегація, що РРФСР втратила свої верховні права на Білорусь, Крим, Донську область або Бессарабію, відпадає сам собою».
3 жовтня заступник голови української делегації Петро Стебницький запропонував перейти до остаточного розмежування територій двох держав, втім, про Крим у пропозиціях української сторони не йшлося. Лідер радянської делегації Християн Раковський різко відповів:
«За договором Німеччина зобов'язується не визнавати окремі одиниці частини Російської держави, окрім тих, які будуть виділені за угодою з Росією, але Ви для себе цього зобов'язання не визнаєте. Ви говорите: нам вільно визнати Дон, вести переговори з Кримом і, якщо Білорусь виділиться в окрему республіку, то ми її теж визнаємо... Я з Вами не можу бути згодним».
Українсько-більшовицькі дебати навколо Криму завершилися, в цілому, не на користь Києва
Зрештою, 7 жовтня 1918 року переговори були остаточно перервані, хоча перемир'я від 12 червня все ще продовжувало діяти. Українсько-більшовицькі дебати навколо Криму завершилися, в цілому, не на користь Києва. Якщо російська делегація прямо й послідовно відстоювала право Москви на володіння півостровом, то українська зважилася тільки на заперечення російського суверенітету над Кримом. Зрозуміло оголосити про свої претензії на нього українські дипломати не наважилися, хоча Скоропадський не робив таємниці з наміру долучити півострів до складу України. І хоча доля Криму визначалася не стільки в кабінетах, скільки на полях боїв Першої світової війни, нерішучість Шелухіна та Стебницького негативно позначилася на радянсько-українських відносинах.
Втім, можливо, що така позиція українців була викликана тим, що восени переможно для Києва завершилася кримсько-українська економічна війна. 26 вересня 1918 року група кримчан на чолі з міністром юстиції Кримського Крайового уряду Олександром Ахматовичем прибула до столиці України, щоб розпочати переговори про приєднання півострова до материка. Ці дебати відбувалися ще запекліше і також після першого раунду закінчилися нічим, але фундаментальні зміни були наявні. Було не так уже й важливо, чи увійде Кримський край до складу Української держави на правах автономії (позиція Києва) чи суб'єкта федерації (позиція Сімферополя), головне ‒ що обговорення цього питання перейшло зі сторінок газет в урядові кабінети. Незважаючи на те, що кримчани спершу відкинули українські пропозиції, Київ міг не поспішати ‒ баланс сил змістився в його сторону. І, забігаючи вперед, слід зауважити, що 30 жовтня зустрічі з кримською делегацією в українській столиці поновилися.
Москва не могла залишити це просто так, але бачачи в тому, що відбувається, «німецьку інтригу», скаржилася на Київ безпосередньо до Берліна
У будь-якому випадку, після початку прямих кримсько-українських переговорів потреба в з'ясуванні відносин із радянською Росією через півострів відпала сама собою. Зрозуміло, Москва не могла залишити це просто так, але бачачи в тому, що відбувається, «німецьку інтригу», скаржилася на Київ безпосередньо до Берліна. 27 вересня 1918 року керівник Міністерства закордонних справ Німеччини Пауль фон Хінц (Гінце) отримав від радянського посла наступну ноту:
«Український уряд веде з невіддільною частиною Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки ‒ Кримом ‒ переговори про з'єднання його з Україною... Це змушує Робітничо-селянський уряд наголосити, якби це визнання Україною незалежного Криму й переговори про з'єднання його з Україною було результатом угоди її уряду з імператорським урядам, то це було б із боку Німеччини явним і різким порушенням ст. IV Додаткового договору до Брестського мирного договору. Крим, як і Донська область, становить значну частину Російської Республіки й відділення їх від Росії, визнання їхньої незалежності або приєднання їх до якої-небудь іншої держави є порушенням суверенних прав РСФСР і тільки так може бути сприйняте Робітничо-селянським урядом. Із іншого боку, визнання Україною незалежного Криму та незалежного Дону та відмова встановлювати з Російською Республікою державний кордон у цих областях позбавляють Росію можливості виконати взяте нею на себе за Брестським договором зобов'язання укладення мирного договору з Україною».
Що саме відповів міністр із цього приводу та чи відповів взагалі ‒ невідомо. Але в будь-якому випадку тема Криму у відносинах Німеччини, Росії та України в жовтні відійшла на другий план: для Києва ‒ тому що він вступив у прямі переговори з Сімферополем, для Москви та Берліна ‒ тому що в них з'явилися важливіші справи.
Економічна блокада Криму з боку України та активна інформаційна робота з населенням півострова в решті решт привели до того, що Сімферополь був змушений прийняти умови Києва
Економічна блокада Криму з боку України та активна інформаційна робота з населенням півострова в решті решт привели до того, що Сімферополь був змушений прийняти умови Києва. Але поразка Німеччини в Першій світовій війні 11 листопада 1918 року поставила хрест, серед іншого, і на кримсько-українському союзі. 15 листопада до влади на півострові прийшов другий Крайовий уряд, який прагнув до відтворення «єдиної та неподільної» Росії, а рівно через місяць склав із себе владу також і гетьман Скоропадський, наступникам якого вже було не до Криму.
Ця історія столітньої давності демонструє нам три важливих уроки. По-перше, ідея про входження Криму до складу України аж ніяк не є породженням 1954 року. Вже 1918 року Київ оголошував свої права на цю територію, причому робив це двічі: навесні ‒ відрядивши в похід Кримську групу Петра Болбочана, і восени ‒ здійснюючи блокаду півострова. В обох випадках Україну спочатку супроводжував успіх, і лише несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила Криму стати українським ще 100 років тому. Російські заяви про «подарунок» Микити Хрущова не витримують зіткнення з історією.
По-друге, невпевнена позиція українських представників на переговорах що з Німеччиною, що з Росією була викликана відсутністю у них належним чином оформлених документів з претензіями на Крим. Хоч було б це дивно, але вага легальних паперів іноді виявляється більше ніж вага гармат і бронепотягів. І як можна бачити в нинішній ситуації навколо півострова, Україна засвоїла цей урок.
І по-третє, прямі переговори з Кримом набагато кращі за спроби вирішити його долю з іншими гравцями. А напрацювання переговорників щодо статусу півострова в складі України можуть стати в нагоді Києву в найближчому майбутньому ‒ після деокупації півострова.
Історії завжди є чому нас навчити. Важливо тільки не прогулювати уроки.
