Спеціально для Крим.Реалії
У моєму дитинстві ми нечасто їздили до Севастополя. В усякому разі, рідше, ніж до Алушти або Ялти. І справа була не в відстані ‒ у решті решт, від мого Сімферополя до Севастополя було ненабагато більше, ніж до ПБК. Просто це місто було закритим.
Особливий статус у міста з'явився ще в 1939 році ‒ і проіснував майже сім десятиліть. Аж до грудня 1995 року на під'їздах до Севастополя були контрольні пункти: жителів інших кримських міст пускали лише за перепустками. Причому Балаклава, яка адміністративно належала до Севастополя, була закрита навіть для самих севастопольців.
Севастополь став одним із небагатьох міст в Україні, який міг похвалитися виразною міською ідентичністю
За сім десятиліть виросло кілька поколінь людей, які звикли до цього статус-кво. Севастополь став одним із небагатьох міст в Україні, який міг похвалитися виразною міською ідентичністю. Вона домінувала над регіональною ‒ якщо інші жителі півострова вважали за краще підкреслювати, що вони кримчани, то жителі міста наполягали, що вони саме севастопольці. Втім, балаклавці від них не відставали. Ступінь закритості у свідомості місцевих був безпосередньо пов'язаний із рівнем елітарності.
Частково їх можна було зрозуміти. Закритість міста та статус флотської бази в радянські роки забезпечував інший рівень постачання. Іншу структуру населення. Іншу увагу з боку столиці. Навіть після 1995 року зведений бюджет Севастополя нерідко був порівнюваний із бюджетом усієї Автономної Республіки Крим (або навіть перевищував його).
Ми часто говоримо, що Крим був заповідником ностальгії ‒ але особливо це відчувалося в Севастополі. Оборонна свідомість була головним змістом усієї внутрішньої дискусії. Директори художніх музеїв навіть скаржилися, що будь-яка виставка без батальної складової залишається без уваги. Героїка двох оборон переважує на шальках терезів будь-яке майбутнє. Самовідчуття камікадзе, який старіє, якого готували вмирати, але час ікс так і не прийшов.
У пострадянський час місту довго намагалися придумати сенс існування. Одні пропонували роль порту. Інші ‒ туристичного центру. Але усі ідеї впиралися в Чорноморський флот. Той самий, який спершу мав залишатися в Севастополі до 2017-го, а після Харківських угод ‒ до 2042-го. У його розпорядженні були території та причальні стінки. Можливість впливати на бюджет та інфраструктуру. Люди в російських погонах не могли змиритися з втратою впливу ‒ а ностальгія місцевих жителів змушувала їх знову мріяти про «закритий статус» і можливість «погрожувати шведу».
До речі, саме закритий статус свого часу спричинив те, що в цьому місті кількість кримських татар була помітно меншою, ніж в інших регіонах півострова. Репатріація припала на першу половину 90-х, а в ці роки місто все ще було закритим для іногородніх. Кримські татари змушені були селитися в інших місцях ‒ і до моменту анексії їхня сумарна частка в Севастополі становила приблизно 5%. Водночас загалом у Криму їхня кількість сягала 13%.
Ми часто говоримо, що Крим був заповідником ностальгії ‒ але особливо це відчувалося в Севастополі
У результаті острівцем проукраїнських настроїв у місті вважалися Військово-морські сили України. Які на тлі російського флоту завжди виглядали пасинками. Зарплата, забезпечення, постачання ‒ все це якщо й змушувало когось залишатися патріотом України, то не завдяки, а всупереч. А потім стався 2014-й рік.
Найрідкісніша номерна серія на українських дорогах сьогодні ‒ це СН. Севастополь мав на неї право на правах міста окремого підпорядкування. Таких номерів і до війни було небагато ‒ а тепер можна перерахувати на пальцях. Коли ми зустрічаємося на дорогах, то моргаємо один одному фарами. Лави моїх кримських АК теж поступово рідшають.
Я пишу це все лише тому, що соцмережі обговорюють правки в українську Конституцію. Саме ті, які прибирають усі окремі згадки про Севастополь із основного закону. Хтось пише: «давно пора». Хтось твердить про правові ризики. А для мене це все ‒ лише привід згадати про місто, в якому я не був останні п'ять років.
Я любив це місто за найкращі в Криму театри. За цілісність архітектури. За те, що це було єдине приморське місто на півострові, яке не впадало у зимовий анабіоз. У свій час я навіть думав про те, щоб туди переїхати. Не встиг.
Але якщо мене чогось і навчили останні п'ять років ‒ то це того, що за минуле триматися немає жодного сенсу.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
