Розпечені емоції, напружена атмосфера та серцеві напади ‒ так кримська правозахисниця Лутфіє Зудієва згадує події 2014 року.
До річниці анексії Крим.Реалії поговорили з кримськими політиками, активістами та громадськими діячами. У новому інтерв'ю з цього циклу кримськотатарська правозахисниця Лутфіє Зудієва розповідає про те, як вона сприймала весну 2014 року, про свою громадську діяльність і про те, що її мотивувало.
«На наших очах відбувалося розшарування у кримському суспільстві»
‒ Як ви переживали 2014-й, з якими думками та надіями? Коли анексія почалася особисто для вас?
‒ 2014 рік особливий для мене та моєї сім'ї ‒ це час пов'язаний із великою кількістю різних емоцій. 28 березня в нашій родині з'явилася ще одна дитина, а трохи раніше, за кілька днів до того, до Криму почали входити перші російські війська. Тоді їх ніхто не визнавав регулярними російськими військами, про них говорили як про якихось «зелених чоловічків» і нібито «ввічливих людей», але усі прекрасно розуміли, що відбувається мілітаризація Криму та його відторгнення від материкової частини України.
Тоді я була в лікарні. В один із днів пологове відділення оточили ось ці так звані «зелені чоловічки». Вперше я побачила їх із вікна палати. Це, звісно, викликало дещо шоковий стан у жінок, які там перебували. Я добре пам'ятаю діалог лікарів і персоналу лікарні з цими так званими «зеленими чоловічками». Через деякий час вони зняли оточення і залишили територію лікарні, але, звісно, цього вистачило, щоб пережити потрясіння багатьом жінкам.
Коли з'явився четвертий малюк, мені сказали, що троє були громадяни України, а четвертий буде громадянином Росії
Я пам'ятаю, як дуже невдало пожартували в лікарні у зв'язку з цими політичними змінами. Коли з'явився четвертий малюк, мені сказали, що троє були громадяни України, а четвертий буде громадянином Росії. Так трошки безглуздо й недоречно вже жартували ті люди, які, як мені здається зараз, уже тоді відчували певні симпатії до тих змін, які відбувалися в Криму. На наших очах відбувалося розшарування в кримському суспільстві. Ми просто ставали свідками якихось великих змін у Криму і розуміли, що в майбутньому нас чекає щось таке, чого ще ніхто не прогнозував кілька місяців тому.
‒ Ви тоді розуміли, хто такі ці «зелені чоловічки» та звідки вони?
‒ Насправді якесь інтуїтивне відчуття було ще раніше. Річ у тім, що з 2011 року я трохи займалася правозахисною діяльністю. Тоді ми створили організацію «Ліга мусульманок «Інсаф». Ми займалися тим, що допомагали жінкам у мусульманському вбранні адаптуватися в суспільстві, проводили для них освітні тренінги та конференції. І ось у жовтні 2013 року місцева влада Сімферополя скасувала досить великий захід під примарним приводом.
Це була така перша дивна ситуація для Криму, коли вже відчувалося, що відбувається щось незрозуміле ‒ вже тоді відбувалася певна підготовка.
‒ Як ваші близькі реагували на події 2014 року? Чи були ті, з ким розходилися у поглядах?
‒ Якщо говорити про родичів і друзів, то ми були практично всі солідарні в оцінці цих подій і досі зберігаємо цю солідарність. У той період дуже багато людей практично цілодобово проводили свій час біля екрана телевізора, вони намагалися зрозуміти, що відбувається, чи буде якась реакція з боку української влади, чи мають намір вони взагалі захищати населення. Ніхто не розумів, що планують робити з такою кількістю бойової техніки, яка завозиться в Крим, проти кого вона спрямована, чи можуть її використовувати проти мирного населення, які зараз взагалі є ризики для людей.
Ніхто не розумів, що планують робити з такою кількістю бойової техніки, яка завозиться в Крим, проти кого вона спрямована
Цей період дуже болісно переживав багато хто, а особливо ‒ літнє покоління. Напевно, тому що вони проводили якісь конотації з 1944 роком, і їм здавалося, що в історії щось повторюється. Молоді стало багато зрозуміло трохи пізніше, коли на наших очах на адміністративних будівлях змінювалися таблички. Ми розуміли, що вчора ми прокинулися в одній країні, а сьогодні ‒ в інший.
«Через події 2014 року у людей траплялися серцеві напади»
‒ Яке ваше найяскравіше враження весни 2014 роки?
‒ Тоді емоції були дуже напружені. Запам'яталася величезна кількість військових людей на вулицях і наелектризована, напружена атмосфера, в якій жили практично всі люди ось у цей період ‒ це були найяскравіші спогади. Були випадки, коли люди потрапляли до лікарні з серцевими нападами та з іншими формами стресової реакції на події 2014 року.
‒ Що ви відчували з приводу мітингу 26 лютого і кримчан із проросійськими поглядами?
‒ По-перше, практично в кожному будинку кримських татар ішли дискусії на політичні теми: люди намагалися зрозуміти, що можна зробити. Я думаю, що російські спецслужби розглядали варіант силового протистояння з кримськими татарами, оскільки їхні місця компактного проживання постійно патрулювали силовики.
Тоді емоції були дуже напружені. Запам'яталася величезна кількість військових людей на вулицях і наелектризована, напружена атмосфера
Тому і кримські татари теж почали патрулювати вулиці невеликими групами, щоб захистити свої будинки та сім'ї від можливого вторгнення ‒ вони турбувалися про те, що від простого спостереження силовики можуть перейти до якихось дій, тоді було дуже багато переживань.
‒ Розкажіть про вашу громадську діяльність, чи позначилася анексія на ній?
‒ До 2014 року у мене був невеликий досвід у правозахисній діяльності, але він був без агресивного тиску ззовні. У 2014 році я почала виїжджати до місць, де відбувалися обшуки та судові процеси, поступово стала долучатися до роботи активістів, які намагалися сформулювати якусь відповідь на дії [російських] силових структур. Ніхто не знав, що можна робити, як взагалі можна протидіяти цьому.
Я пам'ятаю, як Наріман Мемедемінов, який зараз перебуває під арештом, став одним із перших активістів, які практично самі виїжджали в будинки, де проходили обшуки, і відвідували суди. За допомогою свого простого телефону він намагався мовити в зовнішній світ, показував альтернативну картину та розповідав, що насправді відбувається в Криму.
Довідка: Нарімана Мемедемінова звинуватили в «публічних закликах до тероризму» через відеоблог на YouTube, який активіст вів з 2013 до 2015 року. У двох роликах він розповідав про заходи, організовані «Хізб ут-Тахрір». Південний військовий окружний суд російського Ростова-на-Дону засудив його на 2 роки і 6 місяців колонії-поселення. Провину активіст не визнає. Правозахисний центр «Меморіал» оголосив, що активіст «позбавлений волі з порушеннями міжнародного та російського права»
– А як ваші близькі реагували на вашу громадську діяльність? Вони підтримували вас?
‒ У першу чергу, і це відчувається і до цього дня, батьки хвилюються і переживають. Вони розуміють, що будь-яка публічна активність завжди пов'язана з ризиками. І ризики бувають очевидні, а бувають такі, що ти навіть їх не прогнозуєш, але вони можуть виникнути в Криму.
Особливо в період 2014-2015 років, коли був дуже агресивний тиск на активістів, коли проти них не просто порушувалися справи, людей викрадали, знаходили мертвими зі слідами тортур. Людей просто примусово виселяли з Криму за їхню політичну позицію. І, звісно, в таких умовах неможливо не хвилюватися про безпеку своїх близьких.
В якийсь момент і мій чоловік, і батьки намагалися не те, щоб утримувати, але застерегти, щоб діяльність не була дратівливою настільки, щоб в якийсь момент (російські силовики ‒ КР) вирішили, що потрібно зреагувати й натиснути на мене якось.
Пізніше і до мене, і до моїх близьким прийшло усвідомлення, що хтось це має робити. Якщо людина бачить, що відбувається несправедливість, і вона відчуває в собі сили для боротьби з нею, то мовчати вона не може. У першу чергу, не тому, що вона комусь винна, а тому, що це ‒ внутрішня зрада, коли у тебе є певні принципи в житті й ти не знаходиш у собі сили відстояти їх і намагаєшся сховатися за якісь причини, знайти собі виправдання.
Мені дуже допомагало спілкування з літніми людьми, активістами, які пережили мотивовані процеси відносно кримських татар ще за радянських часів. Вони дуже багато розповідали про свої протести і про те, як намагалися надати їм гласності. У них дуже сильний внутрішній стрижень, напевно, зіграв основну роль і надихнув мене.
– Тобто можна сказати, що ви не боялися, але були сильні та наполегливі в тому, щоб займатися громадською діяльністю?
‒ У кожному присутній страх. Але коли у людини є певні життєві переконання та віра ‒ це допомагає знайти в собі сили та йти далі. Мені здається, що після 2014 року я змогла перебороти свій внутрішній страх.
Мені було страшно, але водночас я розуміла, що ми не робимо нічого незаконного
Коли я виходила на вулицю і бачила таку величезну кількість людей у військовій формі, то мені було страшно, але водночас я розуміла, що ми не робимо нічого незаконного, і навіть, якщо ми висловлюватимемо свою точку зору ‒ це є невід'ємним, природним правом. Люди у військовій формі не можуть у нас його відняти, як би вони цього не хотіли.
Їхати з Криму чи залишатися?
‒ Чи думали ви в 2014-му, що все може вирішитися?
‒ Люди перебували в процесі очікування і до так званого «референдуму» сподівалися, що світ почне реагувати і все «відмотають» назад. Але коли у 2015-2016 році почали будуватися об'єкти соціального призначення та повністю відбувся перехід документообігу під стандарти російського законодавства, люди усвідомили, що вони перебувають у ситуації, коли від них практично нічого не залежить.
Люди усвідомили, що вони перебувають у ситуації, коли від них практично нічого не залежить
У кожного залишився індивідуальний вибір: їхати з Криму чи залишатися. І якщо залишатися, то що робити зі своєю громадянською позицією, як її висловлювати, брати чи не брати російський паспорт.
‒ Ви теж думали про те, щоб виїхати з Криму?
‒ У мене ніколи не було думки залишити Крим. Багато в чому це пов'язане з моїм вихованням. В Узбекистані я росла в постійних дискусіях. У нас вдома збиралися кримськотатарські активісти й постійно говорили про повернення до Криму. Коли вже стало можливим повернуться в Крим, їх не прописували ‒ тоді люди обговорювали, як отримати цю прописку.
Я бачила, скільки зусиль доклали наші батьки, і я пам'ятаю практично кожне слово своєї бабусі, яка розповідала про депортацію, як люди під час неї гинули. Все це настільки позначилося глибоко всередині, що в мені сформувалося почуття відповідальності за боротьбу цих людей, за боротьбу мого батька та бабусі, і я розуміла, що хтось має продовжувати і що настав наш час. І якщо вони знайшли сили за радянських часів боротися з величезним репресивним апаратом, то значить і ми знайдемо можливості й сили.
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
