Доступність посилання

ТОП новини

«Ніхто з солдатів не сказав, куди нас везуть». Шерфе Караогланова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Шерфе Караогланова, кримська татарка, народилася 15 лютого 1937 року в місті Судак, вул. Колгоспна, 22.

Склад сім'ї напередодні депортації: батько Сейдамет Караогланов (1904 р.н.), мати Аміде Караогланова (1908 р.н.), брат Мамут Караогланов (1931 р.н.), брат Ісмаїл Караогланов (1934 р.н.), я, Шерфе Караогланова, молодший брат Бекір Караогланов (1939 р.н.), дідусь Мемет, бабуся Насібе, їхні дочки Шерфе (1925 р.н.), Мосіє (1927 р.н.) та Медіне (1933 р.н.), сестра моєї мами Есма Алієва (1914 р.н.) та її син Рустем Алієв (1934 р.н.).

Наша сім'я мала будинок на вул. Колгоспній, 22 (нині Гагаріна), корову, теля, курей, присадибну ділянку з садом, у будинку ‒ меблі, килими, посуд столовий та кухонний, хлів для корови й теляти.

У 1942 році під час бомбардування Судака літаки промчали над нашими будинками, скинувши бомби. Від будинку залишився тільки низ, від корови, яка давала 25 літрів молока, нічого не залишилося, теля постраждало. Мама та братик Бекір були поранені, я від осколків бомби втратила ліве око, досі страждаю. На батьківщині, у Судаку дали групу інвалідності, я інвалід ВВВ II групи. У сім'ї я одна залишилася.

Ми змогли взяти з собою продукти на п'ять днів ‒ так сказали солдати, а мій батько подумав, що нас після цього вб'ють

Мій рідний дядько (брат мами) Яя Еміралієв був мобілізований в армію, з війни не повернувся. Ми та його сім'я про нього досі нічого не знаємо.

18 травня, рано вранці увірвалися солдати у двір, як я пам'ятаю, дали нам п'ять хвилин на збори, сказали зібратися, нас виселятимуть. Мама вже встигла подоїти корову, молоко залишилося у великому асма казані (висячому казані ‒ КР), у мене досі це перед очима. Ніхто з солдатів не сказав, куди нас везуть.

Ми змогли взяти з собою продукти на п'ять днів ‒ так сказали солдати, а мій батько подумав, що нас після цього вб'ють. Як я вже сказала, нас у будинку було 13 осіб. Пам'ятаю, нас привезли на станцію Кефе (кримськотатарська назва Феодосії ‒ КР), там нас завантажили у скотинячі вагони.

Скільки ми їхали, я не знаю. Нас привезли до Горьківської області, у Правдинск, помістили в бараки, непристосовані для житла в селі Ванята, а через деякий час перевезли до Правдинска. Пам'ятаю, поселили в колишній їдальні, там було нас кілька сімей. Я пішла до першого класу, школа була жіноча. Тато працював на м'ясозаводі, мама займалася з нами, якось добували їжу. Нас виручала картопля, капуста та морква. Було дуже важко: холод, мороз, голод.

У 1947 році в березні ми втекли усією сім'єю з Правдинська. Дідусь і бабуся з дочками залишилися там. Дідусь та бабуся померли у Правдинську.

Ми приїхали до Ташкента, на вокзал убогий. У тата була адреса Бекіра Абдішева, директора нашого радгоспу «Судак». Він тієї ночі поїхав до нього в Кибрай, у «Магарач» (Інститут виноробства та виноградарства «Магарач» був евакуйований із Криму та у 1942 році влаштувався в Кибраї під Ташкентом ‒ КР), залишивши нас на вокзалі, а вранці повернувся на полуторці за нами. Ми кілька днів пожили у Бекір-аг'а, а тата він відвіз в УзРДС (Узбецька рисодослідна станція ‒ КР), а потім нас усіх тато забрав до себе.

До нас щомісяця приїжджав спецкомендант із району, щоб відзначати тата та маму, і так було до 1956 року

Нам дали одну кімнату. Ми, діти, лежачи на підлозі писали: ні столу, ні табуретки. Слава Богу, вижили. До нас щомісяця приїжджав спецкомендант із району, щоб відзначати тата та маму, і так було до 1956 року. Ми тут на УзРДСі були єдиною кримськотатарською сім'єю. У 1950 році з Правдинська до нас привезли батькових сестер. Вони працювали на дослідній станції, ми, діти, навчалися, усі четверо закінчили 10 класів. Я вступила у 1956 році в технікум у місті Ташкенті.

Тато мій довго хворів (серце), не доживши до шістдесяти років, помер 23 лютого 1964 року. Під Ташкентом поховані майже всі мої родичі: мама, брати Ізмаїл та Бекір, дядько Умер, його дружина, дочка Нефізе, син Бекір та інші рідні люди ‒ 15 осіб. Ось що зробила з нами депортація.

Сімейне життя моє не склалося... Маю сина, слава Богу, у нього є сім'я: дві дочки, 10 років і 3,5 року. Це моя радість, моє золото...

На Батьківщину повернулася у 1992 році. Син приїхав у 1990 році, стояв на пікеті, поки землю виділили. Зараз живу в рідному Судаку, досі в недобудованому будинку на вулиці Сеїт-ог'лу Сейдамет, 70. Це мій родич із лінії мами, ми п'ятого коліна. Слава Богу, поки жива, хоч і перенесла три операції. Амінь.

(Спогад від 23 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG