Напередодні президентських виборів у Республіці Білорусь очільник цієї країні Олександр Лукашенко провів телефонну розмову із російським колегою Володимиром Путіним. Звісно, говорили насамперед про затриманих у Білорусі бійців приватної військової кампанії «Вагнер», яких підозрюють, зокрема, у причетності до бойових дій на окупованій частині Донбасу. Пресслужба Кремля наголосила, що долю затриманих вирішать «у дусі взаєморозуміння, характерного для співпраці двох країн».
Білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі «вагнерівців». Але, переконаний, це просто елемент його гри з Кремлем
Путін висловив Лукашенку свою зацікавленість у збереженні стабільності в його країні під час президентських виборів. Якщо перекласти з путінської мови – пообіцяв ситуацію не дестабілізовувати й заплющити очі на дії Лукашенка зі «стабілізації», якщо виникне така необхідність. Адже ми знаємо, що таке стабільність по-путінськи. Це коли люди погоджуються з владою, щоб ця влада не робила. Й таке розуміння стабільності Лукашенка цілком влаштовує.
Розмова президентів знову нагадала: білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі «вагнерівців», які могли воювати на Донбасі. Але всі ці обіцянки, переконаний, – це просто елемент його гри з Кремлем. Кремль потрібен Лукашенку, бо є головним донором його режиму, дозволяє десятиріччями не реформувати Білорусь і залишати цю країну в жалюгідному стані радянського заповідника.
«Напівнезалежність» сателіта, а потім – поглинання
Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою
А сам Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою й невідворотною незалежністю суверенної держави. Щоб це була «напівнезалежність» сателіта, якому доводиться рахуватися зі «справжньою державою» у визначенні принципових моментів своєї зовнішньої політики. Росія зробить усе можливе для того, щоб на чолі Білорусі ніколи не опинилася людина, здатна насамперед захищати національні інтереси білоруського народу, а не свої власні інтереси й забаганки Кремля.
Ця концепція обмеженого суверенітету і є сутністю підходів Москви до сусідніх країн. І її ініціатором є зовсім не Володимир Путін. Її ініціатором був ще Борис Єльцин, коли 25 років тому розпочав політику «різношвидкісної інтеграції» колишніх радянських республік із Росією. Розпочав саме з лукашенківської Білорусі.
А що таке різношвидкісна інтеграція? Це коли колишні радянські республіки рухаються у бік Москви – але на різних швидкостях. Проте рано чи пізно мають повернутися всі. Білорусь мала б стати першою, але...
Але у Кремлі першою хотіли б бачити іншу колишню радянську республіку – Україну. Тому й з Білоруссю не поспішають. Тому й завдання Лукашенка – або ж не Лукашенка, а його спадкоємця – зберігати «напівнезалежність» Білорусі доти, доки «напівнезалежною» не стане Україна.
А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання – ой, пробачте, про «інтеграцію» – обох «братніх республік».
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
