У жовтні 1921 року в Криму проголосили автономну радянську республіку у складі Російської радянської федерації. Ця автономія проіснувала до 1945 року. А невдовзі Крим перейшов до складу України. І вже в лютому 1991 року кримську автономію було відтворено у складі тоді ще УРСР.

Більше про особливості кримського автономізму розповіла історик Лариса Якубова.

– У 1921 році, тоді ще навіть не в СРСР, а (не знаю навіть, як назвати) у «Совдепії», в конгломераті радянських більшовицьких республік, як правило, республіки та всілякі автономії створювали за національним принципом. Причому, якщо були дві титульні національності, то це не зупиняло: Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія… Здається, лише Дагестан постав на територіальних засадах, бо там надто багато етносів і народів. Чому Кримську радянську автономію, як стверджують деякі дослідники, створили за територіальним принципом, а не за національним, як більшість радянських автономій?

– Це загально поширене, вами озвучене, уявлення про те, що ці республіки створювалися загалом за національним принципом. Ніби від початку створення СРСР закладався національний принцип. Насправді це було не зовсім так. Фігурально це так висловлювалося. Але республіки створювалися не за національним принципом, а радше з огляду на попередній етап революційної боротьби. Республіки створювали в постімперських провінціях, де були сильні національно-визвольні рухи. На територіях, де такого підйому не було і не було сил, які виступали би за створення національних держав, республіки не створювали. Їх не роздавали, як цукерки на свято дітям. Тобто і в Україні, і в Білорусі, і в Криму радянські республіки створили через те, що там були сили, які дуже сильно, навіть зі зброєю в руках, виступали за втілення свого національного проєкту. Тобто це була та ситуація, яку в Кремлі не могли ігнорувати, хоча там були ворожі ідеї національного визволення…

– Даруйте, не можу погодитися. Адже невдовзі більшовики проголосили коренізацію, одним із проявів якої стала українізація.

– Коренізація також була тим кроком, на який в Кремлі не могли не піти. І все заради того, щоб нова імперія більшовицька не розвалилася. Це була подачка для національно-визвольних рухів, щоб перетягти їх на свій бік. Це був більшовицький троянський кінь! Адже найперше «досягнення» коренізації будь-де і в Криму також – це усунення властиво національно-визвольних сил від формування політичного порядку денного. А основним для національно-визвольного порядку денного є питання суверенізації і створення національної держави.

Досі панують уявлення про «гарного Леніна» та «поганого Сталіна», про «гарну коренізацію» та її «безславний кінець», сформовані ще в епоху пізньорадянського романтизму. Якби коренізація була реально такою, як її розписували з трибун, то СРСР не розвалився би.

Повертаючись до обставин створення кримської автономії – чому і як це сталося, – скажу: це сталося так, а не інакше тому, що цьому передували події 1917-1921 років.

– Кримська радянська автономія була кримськотатарська чи відбивала всю етнічну строкатість населення півострова?

– Вона радше відбивала складність політичної ситуації. Бо національно-визвольний рух кримських татар став абсолютною несподіванкою як для червоної, так і для білої Росії. На певному етапі російської громадянської війни Крим перетворився на фортецю, на базу російського білого руху, коли вже з основних теренів його витиснули червоні. Тож коли більшовики в листопаді 1920 року втретє захопили півострів, то влаштували там «криваву лазню» – один із найжорстокіших проявів червоного терору.

Серед гасел, які експлуатували більшовики – це повернення влади народу. Тому кримські татари, як народ гнаний і упосліджений, який ледь чи не поголовно складався з бідняків, вкотре поставили на порядок денний політичного життя питання про відновлення своєї державності.

1921 рік став роком гуманітарної катастрофи – це голод, який вирував не лише в Криму, а й у Поволжі, на півдні України. Це й період політичної нестабільності. В Кремлі марили всесвітньою пролетарською революцією – то тут, то там запалювали вогнища повстань. І тут для більшовиків постало питання: а чи не перетворити ось цю ідею, яку багато років виборювали кримські татари, на такий таран, який дозволить їм просувати свої ідеї на Схід?

Кримські татари хотіли варіант республіки, озвучений ними ще наприкінці 1917 року, відразу після більшовицького перевороту у Петрограді. Вони хотіли свою республіку, але засновану на загальних демократичних засадах, коли дотримані права усіх мешканців Криму, але кримські татари обійматимуть чільні позиції. Бо вони вмотивовано розглядали Крим як свою отчу землю. А Кремлю йшлося про створення чергової платформи для зміцнення своїх позицій, і там говорили про інтернаціональну територіальну республіку.

– У роки Другої світової війни йшлося про те, щоб надати кримській автономії єврейського характеру. Згодом, вже після війни, Сталін сварив Молотова, який, мовляв, замість розвивати єврейську автономію в Біробіджані, чомусь вирішив створювати єврейську автономію в Криму. Але малоймовірно, щоб Молотов виявляв аж надто велику ініціативу.

Які були плани радянського керівництва щодо Криму в період Другої світової війни?

– Казати, що це і було основним трендом у ставленні Кремля під час Другої світової війни, на мою думку, нема підстав. На жаль, ми не маємо всієї повноти джерельного наповнення, яке давало би нам право робити однозначні висновки.

Якщо підняти виступи Сталіна на всіх пленумах з «наїздами» на своїх соратників підняти, то вибудується картина, як і було у його схибленій уяві, що довкола всі – заколотники. Ані Молотов, ані решта близькі соратники на той час жодної самодіяльності не виявляли. До смерті Сталіна самодіяльність взагалі була виключена. Так, Сталін таке дійсно казав. Він використав ситуацію для того, щоб, знов-таки, себе подати в найкращому вигляді.

– І, очевидно, щоб збити Молотова з провідних посад?

– І Молотова, і весь Єврейський антифашистський комітет. Бо ж паралельно розгортався вже державний антисемітизм у СРСР. Вже починалися процеси, під які треба було підвести ідеологічне підґрунтя. Це країна кривих дзеркал. Тут треба вміти читати і поміж рядками, і за рядками.

Але, повертаючись до вашого питання, скажу: створити там єврейську автономію – це була ідея не владних кіл Кремля, а радше дещо наївні сподівання окремих діячів Єврейського антифашистського комітету. Але не треба екстраполювати їхні прагнення на позицію Кремля.

– Якщо довоєнний Крим був етнічно строкатий, то післявоєнний – після етнічних чисток і масових депортацій став доволі етнічно однорідним. І тому логічною видається, виходячи з тієї радянської логіки, ліквідація кримської автономії у 1945 році. А чому і як постало питання про відновлення кримської автономії на початку 1990-х років?

– Як ви сказали, логічним було знищення кримської автономії у 1945-1946 роках, бо для неї вже не було підстав, оскільки не стало вже на півострові кримських татар.

– Інші народи також депортували: болгар, греків… Німців – ще раніше. Євреїв знищили.

– На момент створення першої радянської кримської автономії у 1921 році кримські татари становили лише чверть населення. І хоча посіли багато відповідальних посад, але ця автономія була дуже фігуральною. Як і всі решта національних республік у СРСР. Тому що насправді це не були утворення державні певних етносів. Це були квазідержави під орудою Кремля. Там не було волі народу, не було демократії, ніхто владу не обирав. Фактично це був сурогат державності з ілюзорними виборами. Там було без різниці, скільки у відсотковому співвідношенні складала та чи інша група населення. Була політика партії – і так мало бути.

– Це зрозуміло. А на початку 1990-х?

– А тоді ситуація докорінним чином змінилася. На 1991 рік, долаючи всі перепони, до Криму повернулися близько 150 тисяч кримських татар. Вони вкорінювалися дуже складно. Тогочасне партійне керівництво ставило всі заслони для того, щоб унеможливити їхнє масове повернення. Це по-перше.

По-друге, проблема виникла всередині самої Компартії, яка була ще керівною на той час, але перебувала в стадії активної зміни.

І ось ця алюзія, що була раніше кримська автономія, яку знищили після війни, що тут був свій рівень самоуправління, що місцеві керівники могли вирішувати якісь питання, не повсякчас звіряючи свої годинники з Кремлем, було дуже поширене на хвилі процесів демократизації. Тоді вони всі були, скажемо так, дуже романтичні та нічого насправді не знали ані про коренізацію, ані про цю автономію: як її створювали і чим була. Просто мали таку уявлену згадку про «золоту ленінську добу». Мовляв, якщо повернутися до ленінських норм і відновити всі ті органи і структури, які були за нього, то зможемо перейти на новий рівень існування СРСР і соціалізму.

По-третє, також треба врахувати національно-визвольні рухи, які постали на межі 1980-1990-х років.

І от в умовах такого складного політичного коктейлю і постало на порядку денному питання про відновлення кримської автономії. Крим на той час був областю у складі України. І тут зав’язався найбільший вузол суперечностей.

Кримські керівники, а там було 80% комуністів, виступали за відновлення Криму як автономії у складі СРСР. Так вони придумали, щоб бути на прямому зв’язку з Кремлем і стати чи не рівновеликою Україні республікою. А місцеве населення, переважну більшість якого складали вже росіяни і назагал зросійщені українці, виступило платформою цього руху.

Натомість українське керівництво, знову ж таки, комуністичне, вимушене з огляду на свої внутрішні проблеми схилятися до відтворення автономії, але все-таки у складі України. Бо керівництво УРСР не хотіло порушувати питання про відділення Криму.

У свою чергу кримські татари хотіли національної кримської автономії, але були категорично проти комуністичної версії суверенізації чи то автономізації у складі СРСР. Вони вважали і не безпідставно, що це буде козирна карта в руках правлячої комуністичної номенклатури, щоб зробити Крим не кримськотатарським. Для таких настроїв були всі підстави. Зрештою, як показала історія, так і сталося.

Ця вибухова ситуація була вирішена проголошенням начебто через референдум територіальної автономії Криму у складі України і визнанням її у Києві.

На той час інших варіантів у доволі слабкого Києва не було. Так зав’язався надзвичайно міцний кримський вузол, який і привів до агресії Росії проти України в 2014 році. І досі ця суперечлива ситуація, на жаль, поки що не має вирішення, узгодженого ставлення всіх цих політичних гравців, як і всі для його вирішення мали би йти на компроміси і суттєвий перегляд своїх стереотипів, упереджень і національних, і політичних, і геополітичних. Але, на жаль, зараз ця ситуація ще й ускладнюється тим, що Росія абсолютно не спроможна вести в цьому питанні жодного діалогу.

В 1991 році сталося відновлення територіальної автономії. До речі, кримські татари тоді її не визнали. Вони скликали перший Курултай, на якому проголосили, що виступатимуть за національне визволення. Досі ми маємо надзвичайно тугий вузол, який тягнеться правдиво ще у 1778 рік.

(Вперше цей матеріал був опублікований у 2021 році)