18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Акіфе Яг'яєва, народилася 1 липня 1930 року, проживала в селі Верат (зараз мікрорайон Заміський у Сімферополі ‒ КР) Сімферопольського району. Склад сім'ї при виселенні: батько Яг'я Ісмаїлов (1909 р.н.), мати Гульсум Нафеєва (1910 р.н.), сестра Афіфе Яг'яєва (1920 р.н.), брат Ісмаїл Яг'яєв (1922 р.н.), брат Сейтхаліл Яг'яєв (1925 р.н.), сестра Урмуз Яг'яєва (1927 р.н.), я, Акіфе Яг'яєва, брат Сейтджеліл Яг'яев (1934 р.н.), брат Айдер Яг'яєв (1938 р.н.), сестра Шевк'іє Яг'яєва (1941 р.н.).
Жили в будинку, мали корову, коня, овець, приблизно 30 курей, утримували голубів, кроликів. Навчалася в 3 класі місцевої школи села Сойнаджи. Це була школа на два села.
Батько та мати працювали в колгоспі Верат, орали, садили, косили. Батька через те, що було у нього вісім дітей, не стали мобілізувати на фронт, хоча вже шикувалися, його відпустили після з'ясування кількості дітей.
У нас у селі було багато колгоспного зерна, коли наші стали відступати. У село прибуло дуже багато наших солдатів, вони відступали, були голодні та попросили їсти. Ми, кримські татари, швидко зарізали 10 баранів, стали розпалювати багаття та готувати їм їжу. У кого що було, все несли нашим солдатам.
Тільки встигло зваритися, прийшло повідомлення, що німці вже були в селі Ново-Іванівка. Наші солдати стали швидко збиратися. Ми, жителі села Верат, це зварене м'ясо все складали в мішки, ящики та вантажили в автомашини, вози. Вони йшли в ліс Ялтинською дорогою.
Наше село активно допомагало партизанам: пекли хліб, передавали інформацію про німців
Німці увійшли в село, стали трощити, знущатися, розстрілювати людей, адже їм донесли, що кримські татари села Верат допомагали радянським військам.
Наше село активно допомагало партизанам: пекли хліб, передавали інформацію про німців. Німці зіткнулися з партизанами поруч у лісі, й вони спалили наше село. Кого зловлять, того розстрілювали. Ми втекли в село Бітак (з 1945 року Приміське, пізніше потрапило до складу Сімферополя ‒ КР) і жили на підселенні. Десь приблизно 15 днів спали на вулиці під вікном будинку в господині Айше. Нас було 10 чоловік, прихистити ніхто не міг, в усіх будинки були переповнені. Потім нам знайшли житло без дверей і вікон.
За 2-3 дні (до депортації ‒ КР) солдати ходили домівками й робили перепис складу сім'ї, пояснюючи це тим, що нам, усім кримським татарам, видаватимуть паспорти й просили, щоб усі члени сім'ї були вдома. Це, виявляється, була вже підготовка до виселення, але ніхто не знав про це.
Хто не встиг піти на фронт, потрапили в полон і були в Сімферополі. Звідти брат зміг втекти
Брат Сейтхаліл перебував в Армянську, він там навчався в залізничному училищі. Брата Ісмаїла хотіли призвати до армії, але через те, що зуби були всі хворі, його відклали до наступного призову (треба було вилікувати зуби). А коли німці були на підході до Криму, усіх тих, хто не встиг піти на фронт, військкомат забрав копати окопи для оборони Перекопу. Майже всі мобілізувалися. Хто не встиг піти на фронт, потрапили в полон і були в Сімферополі. Звідти брат зміг втекти, накрившись жіночою хусткою. Його врятувала бабуся, яка прийшла шукати свого сина у німців. Він взяв її хустку, сховався і втік, повернувся до села та став працювати в колгоспі. Коли наші взяли Крим, Ісмаїл пішов до Сімферополя, адже почув, що всіх чоловіків викликають до військкомату на мобілізацію в трудову армію, відтоді ми його не бачили.
Але був такий факт, коли до Криму увійшли наші, усі партизани вийшли з лісу, їм дали тиждень святкувати. Вони стали пити та озлоблено бешкетувати: вбивали людей, гвалтували дівчат, били. Це все вони робили, пояснюючи тим, що кілька років були в партизанському русі. Вони не дивилися хто це ‒ чи росіяни, чи татари, чи іншої національності. Усі були шоковані. І це безчинство тривало цілий тиждень. Возами збирали мертвих із-поміж мирних жителів та ховали поблизу Мар'їного (Воронцовка). Нашого брата Ісмаїла теж бачили серед тих убитих людей, він так і не дійшов до мобілізаційного центру, він зник.
Молодих і старих чоловіків мобілізували до трудової армії в бік Гур'єва, Саратова, Куйбишева
Сейтхаліла разом із технікумом евакуювали. Він повернувся додому й працював у колгоспі.
Усіх молодих і старих чоловіків мобілізували до трудової армії в бік Гур'єва, Саратова, Куйбишева. І це здійснювалося дуже дивним чином: їм усім видали військову форму та повезли потягом у різних напрямках. Там із них зняли форму та загнали за колючі огорожі, які охороняли солдати з собаками та автоматами. Вони працювали й будували якісь об'єкти, рубали ліс. У наших селах не залишилося жодного чоловіка. Решту охопили переписом, пояснюючи тим, що будуть видавати всім паспорти, щоб усі були вдома.
І 18 травня нас депортували, зібравши всіх, хто лишився, жінок, дітей та людей похилого віку. Був наказ нас вислати, не дозволили брати з дому ні продуктів, ні речей, ні документів. З Бітака нас зібрали поблизу автовокзалу, повантажили та вивезли всіх на залізничний вокзал у Сімферополі.
Наш зять Решат Аширов був чотири роки у партизанах. До 18 травня в Криму була таємна нарада в Сімферополі, де вирішувалося питання про виселення кримських татар. На нараду жоден кримський татарин, який працював на керівних посадах, допущений не був (там працювали комуністи, чоловік із дружиною Абдураман і Васфіє). А десь через 2-3 дні була нарада в Ялті, куди приїхали Сталін і Берія (це твердження є помилковим ‒ КР) і ще хтось один. Усі дороги були закриті й нікого нікуди не пропускали, сказали, що через приїзд Сталіна та його людей. А ще через 2-3 дні народ весь вислали.
Наш вагон був без ярусів, у ньому возили худобу, дуже смерділо, він був дуже брудний. Нас загнали приблизно 100 чоловік, усі сиділи на підлозі навпочіпки, спали сидячи. У вагоні не було супроводу, медперсоналу та ліків. Люди хворіли, діти дуже мучилися від задухи, бруду, смороду. У вагонах були кліщі, воші, клопи, які мучили народ.
На кожній зупинці збирали мертвих із кожного вагона, це були гори трупів
У нас у вагоні померла бабуся. Три дні її тримали серед живих людей, труп став розкладатися, потім його забрали й залишили біля залізниці. На кожній зупинці збирали мертвих із кожного вагона, це були гори трупів, яких близькі не могли поховати як належить, залишали їх на насипах залізниці.
Приблизно місяць ми добиралися до Узбекистану. Вночі нас висадили й до ранку ми чекали на пероні в оточенні солдатів і міліції. Нас стали розподіляти у колгоспи. Ми з сім'єю потрапили в село Заркент Ташкентської області. Нам дали глиняний будиночок із двох кімнат. Нічого у нас не було, спали на соломі.
Після приїзду батьки сильно захворіли. А ми, я та сестра Урмус, пішли на роботу в колгосп робітниками ‒ копали землю, садили. Всі без винятку через кожні 10 днів ходили дуже далеко в село Сукок відзначатися, всі були під комендантським наглядом до 1956 року. Жили дуже важко, майже всі хворіли, дуже багато померло людей. Помирали сім'ями, хвороби ‒ тиф і малярія ‒ не шкодували нікого. Дуже всі голодували. Ховати не встигали, кого поховають, на ранок труп лежить, недоїдений шакалами, собаками.
Працювали за трудодні, зарплату, харчування, продукти не давали, їсти не було чого. Ми збирали трави, коріння, ягоди, які варили та їли. Поступово стали самі сіяти пшеницю, жито, ячмінь, просо й стало більш-менш стерпно жити.
Узбецький народ дивувався великій витримці та працьовитості нашого народу
1950 року в селі Кумишкан відкрився рудник і нам дозволили піти туди жити та працювати. Жили в землянках, наметах, працювали в шахтах, будували дороги. Узбецький народ дивувався великій витримці та працьовитості нашого народу. Всі просто виживали. Поступово збудували будинок і зажили.
1951 року я вийшла заміж за Алі Асанова, від спільного шлюбу мали п'ятьох дітей. Мій чоловік теж працював у шахті робітником, потім буровим майстром. 1960 року копальню закрили, фабрику зі збагачення руди теж закрили, ми змушені були переїхати до міста Алмалик. Там ми купили маленький будиночок і зажили сім'єю. Чоловік працював буровим майстром у геологорозвідувальному управлінні, я ростила дітей.
У мене приблизно 30 років робочого стажу. Чоловік помер 1996 року в Алмалику, діти виросли. 2006 року я переїхала до Криму, в Сакський район, село Орлівка. Пенсіонерка, виховую онуків.
(Спогад від 20 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
