Доступність посилання

ТОП новини

Пам’ятати. Світлана Алексієвич про Анну Політковську


Анна Політковська

7 жовтня 12 років тому в під’їзді власного будинку в Москві була вбита журналістка російської «Новой газеты» Анна Політковська. У справі про вбивство Політковської до довічного ув’язнення були засуджені Сергій Хаджикурбанов і Лом-Алі Гайтукаєв, який помер у колонії в червні минулого року з невідомих причин. До різних термінів позбавлення волі засуджені ще троє: Рустам, Ібрагім і Джабраїл Махмудови.

Рідні та колеги Анни Політковської вимагають встановити, хто саме замовив убивство, і передати його суду. Але це так і не було зроблено.

Лише Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у липні цього року присудив сім’ї Анни Політковської 20 тисяч євро компенсації, визнавши, що російська влада зловжила правом журналістки на життя.

Ім’ям Анни Політковської названі численні правозахисні та професійні журналістські премії. Одна з них присуджується міжнародною жіночою правозахисною організацією Reach All Women in War («Допомогти кожній жінці на війні»). Цього року премію отримала білоруська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич. У розмові з кореспонденткою російської служби Радіо Свобода письменниця розповіла:

Аня була і залишилася моральним камертоном для нас – і в нашому суспільстві, хоча суспільство цього не чує

– Як на мене, Аня була і залишилася моральним камертоном для нас – і в нашому суспільстві, хоча суспільство цього не чує і в цьому не зізнається, і серед журналістів, хоча теж далеко не всі на такі стандарти орієнтуються. Але, напевно, тому що в житті нашому все ті ж проблеми, все ті ж зради, все те ж саме: розчарування в тому, що сталося, де ми опинилися. Тож Аня наче жива.

– Якби зараз вам випала нагода говорити з нею і розповісти їй про наше життя, що б ви розповіли і що б ви їй сказали?

Дедалі менше віри у людей лишилось, щоб збиратися в якісь групи для протистояння

– Ця розмова була б напевно дуже схожою на ту, що в нас одного разу була, коли ми зустрілися в Осло. Ми говорили, як не дивно, про те, про що сьогодні, наприклад, говоримо ми, коли мої друзі збираються у мене вдома, про свої розпачі, про те, що не можна перебити цю стіну. Чому так вийшло, що ми безсилі, і чому все більше і більше розпадаємося на окремі атоми, які ще більш безсилі. Дедалі менше віри в людей лишилось, щоб збиратися в якісь групи для протистояння. Заважає, звичайно, розчарування, яке накопичилося. Навіть і центральні імена, як на мене, залишилися ті ж самі, все те ж саме. Була війна в Чечні, тепер в Україні, в Сирії, все те ж саме було і є.

Письменниця Світлана Алексієвич
Письменниця Світлана Алексієвич

– Розкажіть про ту розмову в Осло.

Думка, яка мені особливо запам’яталася, – вона говорила, що людей, які на боці добра, набагато більше, ніж ми знаємо

– Важко розповідати про розмову взагалі. Це ж все так калейдоскопічно, все відштовхується від якихось настроїв, від чогось одномоментного. Вона дуже багато говорила про Чечню, звичайно. Я пригадую, години дві ми сиділи, половина з цього часу були її розповіді про Чечню. Думка, яка мені особливо запам’яталася, – вона говорила, що людей, які на боці добра, набагато більше, ніж ми знаємо, ніж вони самі про це говорять. Але вони мають сміливість відгукнутися, коли щось відбувається, якщо щось потрібно від них, то вони роблять те, що треба, і так, як треба.

Ось саме ці люди допомагали їй у Чечні, хоча багато хто з них потім платив за це життям, навіть не тільки своїм життям, а життям всієї своєї родини, свого будинку, свого майна. Ось це мені особливо запам’яталося, ця думка.

Звичайно, її відчай (вона, здається, знову збиралася в Чечню). Відчай, у той же час, її безстрашність. Із нею вже до цього часу дуже багато чого сталося – і наркотики їй підкидали, і в полоні вона була, багато чого вона вже зазнала. Поруч із такими людьми, та їх на пальцях перелічити, було потім завжди соромно, що ти не дійшов до кінця. Я пам’ятаю своє відчуття: вона дійшла до кінця, а я ... ми не можемо цього зробити, у нас чомусь немає ні віри, ні сил для цього, ні справжнього відчаю.

Меморіальна дошка на честь Анни Політковської в Москві
Меморіальна дошка на честь Анни Політковської в Москві

– Анна змогла дати війні обличчя людського страждання, вона дуже об’ємно показала божевільний людський біль у ситуації, коли все дозволено і життя нічого не варте. У вас є таке відчуття з тієї розповіді, яку ви від неї почули про Чечню?

Людина виявляється нічим не захищеною, вилазить щось звіряче або вилазить якесь колективне чудовисько. Ці люди творять якісь абсолютно середньовічні речі один із одним

– Так, ось саме це, що так несподівано, щойно було нормальне мирне життя, і раптом на цій же території те, що було величезною країною, в якій ми виросли, раптом люди творять один із одним жахливі, взагалі жахливі речі. Це, звичайно, викликало подив, потрясіння. Як на мене, Аня була вражена до глибини душі всім цим. Я пам’ятаю, ми говорили з нею, як швидко стирається людська культура – в одну мить. Людина виявляється нічим не захищеною, вилазить щось звіряче або вилазить якесь колективне чудовисько. Ці люди творять якісь абсолютно середньовічні речі один із одним. Зараз ми бачили це в Україні. Так що я, коли говорю про Анну... Зазвичай у ці дні я часто чую якусь поетизацію її образу, того, що вона зробила. Ні, це була дуже страшна робота.

– Ви сказали, що нічого не змінюється, навіть перші особи ті ж самі залишаються. А чому?

Не може ж людина, яка все життя була в таборі і тільки-но вийшла за ворота табору, бути вільною вже наступного дня. Все, що вона знає, – це тільки табір

– Це треба запитати у всіх нас. Як на мене, це те питання, на яке ніхто з нас не має відповіді. Ми намагаємося – всі, хто ще цікавиться цим питанням, хто ще все-таки на боці добра, – намагаємося відповісти і шукаємо відповідь на це нього. Цього питання немає на рівні емоцій, на рівні наших бажань, виправдань, які ми шукаємо. У 90-і роки ми всі були романтики, ми думали, що завтра буде хороше життя. А з чого ми вирішили, що воно буде завтра? Не може ж людина, яка все життя була в таборі і тільки-но вийшла за ворота табору, бути вільною вже наступного дня. Все, що вона знає, – це тільки табір, це тільки війна. Вільну країну повинні будувати вільні люди. А ми бігали по площах і кричали «Свобода! Свобода!», не маючи уяви, що то таке, ніхто не знав з нас, що це таке. Ми не уявляли, яка це величезна робота.

Квіти на Соловецькому камені у російському Санкт-Петербурзі, 7 жовтня 2017 року
Квіти на Соловецькому камені у російському Санкт-Петербурзі, 7 жовтня 2017 року

Зараз це антизахідництво, цей антиамериканізм, який розцвів пишним цвітом, – усе це говорить про те, що ці очікування обернулися якоюсь агресією. Наша власна скутість, наше невміння відповідати, наше невміння зрозуміти, що треба, яка величезна робота для всього цього потрібна, привели до такого відторгнення, до ненависті.

Але якщо говорити про політиків, то з їхнього боку це просто злочин, це повне нерозуміння того, в який час ми живемо, які цінності потрібні. Але, як би там не було, ці цінності ростуть, проростають, нехай поки на рівні філософії, на рівні якихось таких відчайдушних людей. Люди все-таки хочуть бути людьми, а не якимись придатками до якихось військових інтересів і військових уявлень, які є в голові політиків, оскільки інших уявлень у голові немає, іншої культури в голові немає, тільки ця культура.

Коли я бачу, наприклад, щодня або через день ці нескінченні пафосні покази по телевізору якогось крейсера, або танка, або літака: ось який у нас, у росіян! – краще, ніж в Америці, мовляв, ракета, яка може вбити людей бог знає за скільки тисяч кілометрів, – мене охоплює тільки жах: це все, до чого люди прийшли?! Стільки книжок написано, стільки думок, стільки крові (пролито), і все одно залишилося тільки ось це.

Напевно, буває якась епідемія, вона охоплює людську свідомість, а потім люди начебто приходять до тями після фашизму, комунізму, путінізму, лукашизму, сталінізму...

Нещодавно в мене в гостях були дві милі жінки, одна з них професор. Раптом вона, несподівано перейшовши на якийсь підвищений дискант, сказала: «А ти знаєш, Світлано, яка зброя у Путіна, як він ось це!». Я просто в жаху дивилася: що ж відбувається з нами сьогодні, коли сидить красива жінка і просто верещить від радості, що є якась залізяка, яка може так далеко вбити якихось невідомих людей. Ви знаєте, напевно, буває якась епідемія, вона охоплює людську свідомість, а потім люди начебто приходять до тями після фашизму, комунізму, путінізму, лукашизму, сталінізму... Де цей Сталін із усіма жахами? Шкода тільки, що життя наше маленьке, – каже Світлана Алексієвич.

Першу премію Анни Політковської в 2007 році організація Reach All Women in War присудила російській журналістці і правозахисниці Наталії Естеміровій.

XS
SM
MD
LG