Найбільша загроза сучасної Росії
Якщо відштовхуватись від ортодоксальної християнської теології, Церква є уособленням повноти Істини – незалежно від того, як цю Істину розуміють на даному етапі історичного розвитку. Саме це є онтологічною причиною, з якої не може бути спільного знаменника між ортодоксальним християнством та іншими релігіями. Мусульмани та християни, наприклад, ніколи не зможуть сісти за один стіл та домовитись про спільне розуміння бога, яке б влаштовувало усіх. Чому? Бо будь-який компроміс у цій парадигмі був би лише втратою, а не надбанням.
Дійсно, якщо хтось вважає, що він вже володіє повнотою істини, навіщо ж тоді шукати спільну мову з тим, хто, вочевидь, «помиляється»? Релігійна парадигма принципово тотальна, не релятивна, а діалог у її межах можливий тільки на периферії питань (те, що у політиці зветься модальностями), – але аж ніяк не за своєю суттю.
Тоталітарна система – це те саме Царство Боже, тільки без бога
До чого ж тут тоталітаризм? Річ у тім, що будь-яка тоталітарна система – це те саме Царство Боже, тільки без бога, так би мовити – рай на землі. І саме в цьому – її найбільша загроза, адже стріляють у кінцевому випадку не гармати, і не конвоїри відводять людей «на підвал». Перед цим вони мають повірити у щось, що давало можливість без жодного докору сумління викачувати кров у дітей у нацистських концтаборах. Без жодних ліричних міркувань зігріватись вже змерзлими трупами у ГУЛАГу. Врешті решт, – катувати оголених батька з сином на одному столі у підвалі вже сучасного концтабору – в «Ізоляції». Все це – заради «істини», і кожна тоталітарна держава мислить себе її носієм.
Різниця із теологію лише у тому, що тепер ця істина є секулярною, тобто концентрується поза релігією – у політиці, навіть якщо релігія продовжує існувати у тоталітарній державі. Так було з італійським фашизмом, так було з німецьким нацизмом, так є у сучасній атеїстичній Північній Кореї – і, звісно, такою є і сучасна Росія зі створеними на сході України її сателітами – так званими Л/ДНР.
«Царство Боже» від Москви до Камчатки
Безперечно, порівнювати сучасну Росію з її моделлю «русского міра» з колишнім тоталітарним СРСР було б у певних аспектах некоректним. Але принциповим залишається одне: як радянські комуністи, що будували «Царство Боже» від Москви до Камчатки, так і сучасні будівельники «русского мира» сходяться в одному – безальтернативності власної моделі реальності. Моделі, в якій Захід із його плюралізмом думок та мультикультурністю – тільки ворог, «втрата від істини», а отже – не суб'єкт діалогу, бо totality означає лише монолог. Чи не тому тоталітарна – у сенсі «приналежності до істини» (хай тепер – політичної) – система перш за все прибирає на своєму шляху вільні ЗМІ?
Якщо концепція правди вже сформована – інша точка зору тільки «зашкодить», «зіб'є» людину. У суспільному – як, власне, і релігійному – раю не може бути незадоволених
Дійсно, якщо концепція правди, реальності вже сформована – інша точка зору тільки «зашкодить», «зіб'є» людину. У суспільному – як, власне, і релігійному – раю не може бути незадоволених чи незгодних із чимось. Для таких теологія має концепцію пекла, а тоталітарна система сепарує таких людей до ГУЛАГу та концтаборів.
Щоправда, і в тоталітарній державі є певне розуміння свободи, яка також є тотальною. Її можна уявити собі у вигляді пустої кімнати, де можна абсолютно все без жодних наслідків та спостерігачів. Для тоталітарного державного розуму він є найвищим уособленням істини, отже – судити нема кому.
Щобільше – будь-яка спроба осудження вже була б хибною і сама заслуговує на осудження. Саме в таку парадигму вкладаються і ГУЛАГ, і нацистські концтабори, і «Ізоляція» – одна з найжорстокіших таємних тюрем так званої ДНР, сумно відома в Україні через систему катувань полонених.
«Русскій мір» є релігійним
Цікаво, що сучасний російський тоталітаризм (в означеному вище сенсі) вийшов з релігійних засад. Концепція «русского мира», особливої духовності, носієм якої ніби то є Росія, месіанство російського народу, а отже – і священність російської історії вийшли із максими «Москва – третий Рим», яка уходить корінням ще у 16 сторіччя. Саме з цього періоду Росія починає мислити себе як єдиного носія істини серед інших імперій, бо «перші два впали, третій (Рим) стоїть, а четвертому не бути».
Зі створенням же атеїстичного СРСР ця концепція повністю переформатується з релігії у політику. Тепер тільки комунізм – до якого світ веде саме Росія – оголошується абсолютною істиною, яка має накрити собою весь світ. Капіталістичні ж моделі реальності є варіантом політичної єресі, яка має знищуватись як поза державою, так і у середині неї через ГУЛАГ.
Без права на помилку
І ще одна цікава паралель релігійної тотальності та її трансформації у політичну. Якщо подивитись на юдейську традицію, Бог через євреїв нищить цілі народи, перш ніж ті самі євреї досягають землі обітованої. Святі божі знищують язичників та навіть дітей, що посміли з них насміятися (приклад зі старозавітним Єлисеєм). Все це – легітимно у рамках концепції абсолютної істини, яка не може помилятися та якою є Бог.
Якщо у Росії переконані, що саме їхня країна наділена особливою історичною місією, – тоді що у порівнянні з цим вбивства незгодних по всій Європі, отруєння політичних опонентів та створення сучасних концтаборів, на кшталт «Ізоляції»?
Що ж заважає сучасним політичним «святим» нехтувати правами людини, міжнародними нормами та впевнено йти до своєї мети? Якщо у Росії переконані, що саме їхня країна наділена особливою історичною місією, – тоді що у порівнянні з цим вбивства незгодних по всій Європі, отруєння політичних опонентів та створення сучасних концтаборів, на кшталт «Ізоляції»? Тотальність не може надбати – вона здатна тільки втрачати, тому замкнена на себе саму. У цьому сенсі цікаві відносно нещодавні слова Володимира Путіна щодо можливого ядерного удару Росії у відповідь: «Мы как мученики попадем в рай, а они – просто сдохнут». Приклад політичної релігійності, яка сприймає тільки «так» або «ні».
Безперечно, сучасні росіяни здатні вести перемовини з Заходом щодо бізнесу, ядерної зброї, локальних конфліктів на Близькому Сході та з інших питань. Але все це – тільки модальність, якою для Росії є й «українське питання». За часів СРСР Захід це розумів. Сучасна ж Росія вимірюється ним довжиною «Норд Стріму». Та яким би привабливим не був колір російського газу, стратегічно важливо пам'ятати, що червоний колір ніколи не сходив з кремлівських веж.
Станіслав Асєєв, письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
