Сто років тому Росія відзначала п’яту річницю перевороту 1917 року, що привів до влади більшовиків. Саме вирішальні події того року – від нищівного голоду до призначення Сталіна генсеком партії і до створення СРСР започаткували десятиліття диктатури і пригнічень.
Росія вступила в 1922 рік із хитким урядом, який керував в умовах воєнного стану, громадянської війни, яка все ще вирувала, голоду, що поширювався Поволжям, з частинами країни, які все ще були окуповані іноземними інтервенціоністськими силами, і назагал Росія була ізольована як міжнародна парія.
Але до кінця року більшовики відзначили п’яту річницю перевороту 1917 року, відомого як «Жовтнева революція», майже завершили громадянську війну проти так званих білих монархічних сил, значною мірою витіснили іноземні війська та підписали свій перший міжнародний договір мирного часу – з Веймарською Німеччиною.
А 30 грудня 1922 року представники радянських урядів Росії, України, Білорусі та Закавказької Республіки вийшли на сцену московського Большого театру, щоб проголосити утворення нової країни, яка менш ніж за два покоління стане світовою наддержавою – Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Але з огляду на столітню часову дистанцію, 1922 рік був роком доленосним для народів Росії та її сусідів, роком, коли країна рішуче порвала зі своїм минулим.
З точки зору політики, закордонних справ і культури, тоді відбувалися події та ухвалювались рішення, які поставили на рейки десятиліття тоталітарного гніту.
Цього – 2022-го – року буде багато столітніх ювілеїв, про які президент Росії Володимир Путін та інші, які стверджують, що розпад СРСР був «геополітичною катастрофою», воліли б не згадувати.
«Соціопат»
«Це перший рік, коли ми маємо можливість докласти своїх зусиль до справжнього, головного і фундаментального завдання соціалістичного будівництва», – сказав революціонер і засновник СРСР Володимир Ленін на заключному засіданні 11-го з’їзду більшовицької партії в Москві 2 квітня 1922 року.
«За останній рік ми досить чітко показали, що ми не можемо керувати економікою, – визнав Ленін. – Або в наступному році ми доведемо протилежне, або радянська влада не зможе існувати».
Але в ретроспективі, найвідомішим рішенням з’їзду було призначення нового генсека партії: Йосипа Сталіна, 43-річного колишнього студента семінарії, який став революціонером.
«Це був один із найдоленосніших моментів російської революції, та й 20-го століття», – написав англійський історик Кевін Джексон у своїй книзі 2012 року «Сузір’я генія: модернізм 1922 року, перший рік».
Хоча посада була ще далека від повної влади, якою Сталін володів у наступні роки, це дозволило йому контролювати бюрократію, яка все більше домінуватиме в країні.
Рішення призначити Сталіна генсеком було таким, про яке Ленін міг шкодувати, навіть якщо б він помер швидше, ніж через два роки, у 1924-му.
Вже відчуваючи слабке здоров’я в 1921 році, Ленін переніс інсульт у травні 1922 року і другий у грудні. Того місяця Сталін взяв під особистий контроль опіку над Леніним і тим, хто мав до нього доступ. В останні тижні 1922 року і в перші дні нового року Ленін продиктував остаточний заповіт, у якому він закликав своїх товаришів «подумати про спосіб усунути Сталіна» з його посади.
Заклик до усунення Сталіна був єдиною конкретною пропозицією у всьому заповіті Леніна.
«Ця обставина може здатися незначною деталлю… але це деталь, яка може набути вирішального значення», – написав Ленін.
«Сталін був соціопатом», – сказав історик Прінстонського університету та біограф Сталіна Стівен Коткін в інтерв’ю Радіо Свобода в 2017 році.
«[Він] не продемонстрував навіть елементарного співчуття чи сумнівів у своїй політиці».
«Більш організований» терор, 2 лютого 1922 року горезвісна Всеросійська надзвичайна комісія – скорочено ЧК – була перетворена в Державне політичне управління (ГПУ) при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС).
Під час безжального Фелікса Дзержинського таємна поліція ВЧК проводила ленінську політику «червоного терору», яка була проголошена в серпні 1918 року.
«Ми не воюємо проти поодиноких людей, – писав у листопаді 1918 року в журналі «Червоний терор» більшовик-революціонер і офіцер ЧК Мартін Латіс. «Ми винищуємо буржуазію як клас... У цьому суть червоного терору».
Імовірно, крок до перетворення ЧК на ГПУ був частиною загального прагнення до встановлення стабільних інституцій та політичного контролю над державними установами. Проте вже зараз нарікання на розквіт бюрократії стало настільки помітним, що породило цілий радянський сатиричний жанр, починаючи з поеми Володимира Маяковського «Прозаседавшиеся» 1922 року.
Реорганізація ВЧК могла стримати червоний терор. Натомість, вона узаконила найбільш кричущі практики кампанії, включно з цілеспрямованим переслідуванням політичних опонентів.
«ЧК було перетворено на ГПУ, що поставило його під певний політичний контроль, тобто зменшило терор. З іншого боку, терор став більш організованим», – зазначив петербурзький історик Борис Колонський у розмові з Російською службою Радіо Свобода у 2021 році.
«У 1922 році вони провели суд над есерами, – нагадав Колонський, маючи на увазі головного політичного суперника більшовиків, що залишився. – І одним із головних затягування ґвинтів було обмеження вільного обговорення та фракційності всередині самої більшовицької партії».
Оскільки загроза, яку становили білі армії в громадянській війні, зменшилася, ця нова структура звернула увагу на внутрішню ситуацію. Реформа означала, що повноваження ВЧК здійснювати позасудові страти були тимчасово ліквідовані, але ГПУ швидко розширила практику відправки політичних та економічних «ворогів» на заслання в Сибір і на крайню північ.
Перший табір ГУЛАГу був відкритий на Соловецьких островах у Білому морі в 1923 році.
Через рік агенти ГПУ знову отримали повноваження проводити страти «за певних обставин».
«Щедра допомога… Страшне лихо»
Безумовно, найжахливішою подією в Росії та світі 1922 року був голод по всьому Поволжю та за його межами. За оцінками, щонайменше 5 мільйонів людей померли в результаті однієї з найгірших невійськових катастроф у Європі з часів Середньовіччя.
«У 1921-22 роках ми бачили масовий голод із жахливою кількістю жертв, – сказав Радіо Свобода у вересні минулого року російський історик Віктор Кондрашин. – Це чимось нагадувало початок 17-го століття, голод Смутного часу, як за кількістю людей у постраждалому регіоні, так і за кількістю загиблих».
Голод був викликаний збігом кількох обставин – велика посуха вразила країну, вже виснажену Першою світовою та громадянською війною. Крім того, більшовики, позбавлені білими арміями доступу до продовольчих районів України та Сибіру, здійснювали в регіоні нелюдські вилучення зерна.
«Задокументовані жахливі факти, – сказав Кондрашин. – Канібалізм, масові могили та самогубство цілих сімей через голод».
У 1918 році Ленін відправив Сталіна до південного міста Царицин (пізніше Сталінград, а тепер – Волгоград) – для реквізиції продуктів харчування. Його наказ: «Будьте нещадними».
«Будьте певні, наша рука не тремтітиме, – відповів Сталін. – Ми нікого не пощадимо».
У липні 1921 року письменник Максим Горький виступив із закликом «до всіх чесних людей» з проханням послабити голод. Звернення потрапило на стіл міністра торгівлі США Герберта Гувера, який написав у відповідь, що готовий створити програму Американської адміністрації допомоги (American Relief Administration (ARA)) в Росії, якщо радянський уряд попросить про це формально і з розумінням, що допомога не буде означати американське визнання більшовицького уряду.
Пропозиція була надзвичайно суперечливою в США, де багато правих стверджували, що голод може покласти край більшовизму в Росії. Гувер, однак, наполягав, що «ми повинні зробити деяку відмінність між російським народом і групою, яка захопила владу».
Багато хто в радянському уряді, зокрема запальний Лев Троцький, також виступили проти цього плану, стверджуючи, що незабаром це призведе до створення американських компаній і банків у Росії, читаємо в книзі «Як Америка врятувала Радянський Союз від руїни», написаної в 2019 році Дугласом Смітом.
Проте Радянська Республіка негайно прийняла умови Гувера. У серпні 1921 року було підписано угоду, і Конгрес США виділив на програму 20 мільйонів доларів. Враховуючи внесок російського уряду в розмірі 18 мільйонів доларів і приватні пожертви, Гувер зібрав близько 78 мільйонів доларів на ці зусилля.
У 1922 році ARA годувала 10 мільйонів людей на день, загалом поставивши щонайменше 768 мільйонів тонн їжі. Програма також працевлаштувала 125 000 росіян у постраждалих районах. ARA також надала одяг, взуття та ліки. Допомога дійшла до 16 000 лікарень, які щодня лікували понад пів мільйона людей. Проєкт покращив санітарні умови та запобіг спалахам холери та інших захворювань у регіоні. Вона також принесла тисячі тонн насіннєвого зерна, що сприяло високому врожаю – і прибутковим експортним прибуткам для радянського уряду – у 1922 та 1923 роках.
«Уряд російської народу ніколи не забуде щедру допомогу, надану в жахливому лиху та небезпеці», – написав у листі до представника АРА Вільяма Хаскелла лідер більшовиків Лев Каменєв, заступник голови російської організації допомоги голодуючим.
У лютому 1923 року, коли ARA підрахувала, що 8 мільйонів росіян все ще потребують допомоги від голоду, радянський уряд оголосив про плани відновити експорт зерна. Підтримка Заходу програми ARA Russia була ще більше підірвана в березні, коли радянський уряд почав судити десяток російських православних священників і одного католицького священника Костянтина Будкевича за організацію мирних протестів проти державного захоплення церковного майна. Усі підсудні були засуджені до тривалих термінів ув’язнення, окрім Будкевича, якого стратили на Великдень за григоріанським календарем та поховали в братській могилі.
ARA вирішила завершити свою роботу.
«Пан Гувер сказав, що він ніколи не був такий радий завершити роботу, як цю російську, – повідомив представник Держдепартаменту США. – …Він був повністю огидний до більшовиків і не вірив, що під їхнім керівництвом коли-небудь можна створити практичний уряд».
За Сталіна в 1930-х і пізніше «історія ARA була викреслена або спотворена до невпізнання, писав Сміт у своїй книзі. Чиновники та рядові росіяни, які брали участь у проєкті, були «зачищені» та переслідувані до 1950-х років. У виданні «Великої радянської енциклопедії» 1950 року писалося, що АРА мала на меті «створити в Радянській Росії апарат для шпигунської та шкідницької діяльності та для підтримки контрреволюційних елементів». У шкільному підручнику 1962 року сказано, що метою АРА була «таємна організація повстанських сил», додаючи, що змова була зірвана ГПУ.
Сміт стверджував, що зусилля ARA можна порівняти з допомогою, наданою Європою та США колишнім радянським країнам після розпаду СРСР.
«У період з 1992 по 2007 рік уряд США надав 28 мільярдів доларів допомоги країнам колишнього Радянського Союзу, – написав Сміт. – Тільки в 1999 році Росія попросила у США п’ять мільйонів тонн продовольчої допомоги на суму майже 2 мільярди доларів... За 1999 – 2000 роки продовольча допомога США та Європи Росії перевищила ту, яка була надана всьому африканському континенту».
Таємні зустрічі
16 квітня 1922 року Радянська Росія прорвала повну міжнародну ізоляцію, підписавши Рапалльський договір з Веймарською Німеччиною. Після Першої світової війни та Версальського договору обидві країни були дипломатично ізольованими паріями.
Рапалльський договір відновив дипломатичні відносини між двома країнами та проклав шлях для активізації економічного співробітництва. Хоча договір не містив військових положень, він відкрив шлях для активного співробітництва – в порушення Версальського договору – яке було започатковано серією таємних зустрічей влітку 1922 року. Протягом наступних кількох років Німеччина відкрила авіаційну школу, завод хімічної зброї та полігон для випробувань танків у Радянському Союзі.
«Ці бази допомогли модернізувати Червону армію та зіграли центральну роль у розробці військових технологій, які дозволили відродити німецьку армію під керівництвом Гітлера», – написав аналітик Ян Джонсон у блозі War On The Rocks у 2016 році.
У Німеччині підписання Рапалльського договору дехто вважав ознакою навислої «єврейсько-більшовицької загрози» для їхньої країни. Це призвело до посилення активності крайніх правих і тих, хто їх фінансував. У червні 1922 року, лише через два місяці після підписання договору, міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау був убитий правою терористичною групою. В одній зі своїх перших великих промов на мітингу у Мюнхені в серпні 1922 року Адольф Гітлер попередив про «наближення єврейського більшовизму під захистом республіки», де його «штурмовики» вперше з’явилися у своїх горезвісних коричневих сорочках. В Італії лідер фашистів Беніто Муссоліні став прем'єр-міністром того ж жовтня.
Немає місця для «єретиків, мрійників, бунтівників»
1922 рік був також доленосним для Росії в культурному плані. Порівнюючи контури російської культури 1920 року – від образотворчого мистецтва до літератури, музики, танцю, до прикладного мистецтва і не тільки – з контурами, знайденими всього 15 років по тому, – вражає різка трансформація, яка відбулася за такий короткий проміжок часу.
Історик мистецтва Камілла Грей у своєму дослідженні «Російський експеримент у мистецтві: 1863–1922» вважала 1922 рік граничним роком для одного з найвизначніших культурних вибухів в історії.
У 1922 році Борис Пільняк опублікував «Голий рік» – імпресіоністичний шедевр, який є першим російським романом, повністю написаним після жовтневого перевороту 1917 року. 21 квітня 1938 року він був засуджений за підготовку вбивства Сталіна і того ж дня вбитий пострілом у потилицю і похований у братській могилі на стрільбищі Комунарка в Москві.
Також у 1922 році Євген Замятін проводив приватні читання свого роману-антиутопії «Ми», який він закінчив минулого року – того ж року, коли він написав пророчий твір під назвою «Я боюся», в якому стверджував, що у більшовицькій державі, здається, немає місця для «божевільних, відлюдників, єретиків, мрійників, бунтівників і скептиків».
Замятін помер в екзилі у Парижі в 1937 році. Хоча роман «Ми» був опублікований в Нью-Йорку англійською в 1924 році і, нарешті, російською в 1952 році, він був опублікований в СРСР лише у 1988 році, за три роки до його розпаду.
У 1967 році емігрантська критикиня російського походження Мірра Гінзбург писала: «Подібно [Михайлу] Булгакову та [Ісааку] Бабелю, Замятін дає нам уявлення про те, якою могла б стати післяреволюційна російська література, якби диктатурою не були так безжально викорінені незалежність, сміливість та індивідуальність».
Оскільки більшовики здобули владу із загасанням громадянської війни, керівництво все більше звертало увагу на перебудову суспільства. У 1921 році уряд націлився на Російську православну церкву. Спочатку метою кампанії було конфіскувати якомога більше церковного майна, але Ленін мав більш амбітні плани.
У записці від 19 березня 1922 року Ленін закликав до «таємної зустрічі» політичних лідерів з керівниками ГПУ та Наркомату внутрішніх справ. Він писав, що буде ухвалено «таємну резолюцію», яка наказує повне розкуркулення церкви «здійснювати безжально, не залишаючи жодних сумнівів, і в найкоротші терміни».
«Чим більшу кількість реакційного духовенства та реакційної буржуазії нам вдасться розстріляти, тим краще, тому що цій «публіці» потрібно саме зараз дати урок так, щоб вона не наважилася думати ні про який опір протягом кількох десятиліть», – писав лідер більшовиків.
Петербурзький історик Олександр Марголіс сказав Радіо Свобода в інтерв’ю 2016 року, що кампанія проти церкви велася «найбільш варварським способом».
«Звісно, священнослужителі намагалися якось це зупинити, – сказав він. – Але відповідь була зрозумілою: чим більше їх повісимо, тим краще».
У ніч з 12 на 13 серпня більшовики збрили бороди петроградському митрополиту Веніаміну та ще кільком вищим священнослужителям міста і одягли їх у лахміття. Це було зроблено підступно – щоб солдати в розстрільній команді не знали, що вони страчують священників. Їх стратили на околиці міста і поховали в братській могилі.
У 1992 році, через рік після розпаду СРСР, Веніаміна та кількох страчених разом із ним канонізували як російських православних святих, і їм спорудили кенотаф в Олександро-Невській лаврі Санкт-Петербурга. Указ про канонізацію наказує, що «їхні дорогоцінні останки, якщо їх коли-небудь знайдуть, вважатимуться святими мощами».
Подібні плани Ленін мав і щодо російської інтелектуальної еліти. У статті, опублікованій 12 березня 1922 року під назвою «Про значення войовничого матеріалізму», Ленін засуджував інтелектуалів як «кінчених дрібничок клерикалізму», а демократію як «не що інше, як свободу проповідувати все, що вигідно буржуазії, проповідувати саме найреакційніші ідеї, релігію, обскурантизм, захист експлуататорів тощо».
Похід завершився у вересні-листопаді 1922 року, коли з Петрограда на Захід відпливли три кораблі. Агенти ГПУ зібрали на борту багатьох найвидатніших мислителів країни та їхні сім’ї, яких відправили у заслання. На так званих «Філософських кораблях» були філософи Микола Лоський, Юлій Айхенвальд, Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Семен Франк...
Вони також забрали Івана Ільїна, мислителя з певними симпатіями до фашизму, який написав у 1933 році статтю під назвою «Націонал-соціалізм: новий дух». Путін похвалив Ільїна, а в 2005 році російський лідер брав участь у переговорах щодо перепоховання останків Ільїна в Москві, а особисто відвідав його могилу в 2009 році.
Не всі з майже 300 інтелектуалів, які були вивезені з країни в 1922 році, були відомими. До них належали лікарі, юристи, освітяни, економісти та інші.
Російський режисер Олексій Денисов, чий документальний фільм «Вихід Росії» 2002 року розповідав про першу хвилю російської еміграції, сказав у 2012 році, що за приблизними підрахунками, росіяни, вигнані з країни між 1922 і 1939 роками, опублікували понад 13 000 академічних робіт після виїзду з СРСР.
У травні 1922 року група художників у Москві створила Асоціацію художників революційної Росії (АХРР). Це був безпосередній попередник Спілки художників СРСР, створеної в 1932 році. Ідеологія гуртка полягала в тому, що «дидактичний зміст» художнього твору набагато важливіший за його естетичні аспекти.
«Мистецтво має бути зрозумілим для мас» – так звучала мантра групи, як і «героїчний реалізм». Художники повинні обирати свої теми, виходячи з потреб «суспільства і партії».
Велика радянська енциклопедія 1950 року говорить, що ця група була «найдосконалішою художньою організацією» того періоду і що вона «поклала початок вирішальній перемозі реалізму в радянському мистецтві».
