18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Тамелла Караєва, кримська татарка, народилася 28 січня 1937 року, уродженка Сімферополя.
На момент виселення моя сім'я жила в селі Демерджи (з 1945 року Лучисте ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР, куди ми змушені були виїхати під час війни. Там моя мати, Керіме Арифджанова працювала лікарем.
На момент депортації в сім'ї нас було 4 людини (батька до цього часу, як і всіх кримських татар чоловічої статі, забрали в трудову армію): мати Керіме Арифджанова (1915 р.н.), я, Тамелла Караєва, Ельвіра Караєва (народилася 25 січня 1940 року) та Сідіка Караєва (народилася 25 лютого 1944 року).
18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, прийшли якісь люди, одягнені у військову форму, щось говорили. Але я не знала російської мови, тому нічого не могла зрозуміти, тільки пам'ятаю, що плакала, така ж реакція була в сестер. Наймолодшій взагалі не було ще й трьох місяців.
Пам'ятаю, старі люди, показуючи на дах, говорили, що там стоять кулемети, спрямовані на населення
Взяти з дому ми не змогли нічого, окрім документів ‒ мамин паспорт і наші свідоцтва про народження, а також одну ковдру, одну невелику миску та ложки. Більшого мама з трьома дітьми взяти й не змогла, та, напевно, й не дозволили.
Всіх нас вивезли за село, тоді там була лікарня, тримали якийсь час у дворі лікарні під охороною. Пам'ятаю, старі люди, показуючи на дах, говорили, що там стоять кулемети, спрямовані на населення. Потім вночі нас, сонних дітей, вантажили на якісь машини військові й відвезли, як потім подорослішавши я зрозуміла, до Сімферополя, на вокзал.
Там нас завантажили у товарні вагони, де, пам'ятаю, нічим було навіть дихати, люди всі кричали та плакали. Двері відразу ж зачинили на засув і били по вагону чимось, щоб усі замовкли. Вагон був з нарами, але ми опинилися внизу, біля дверей, пройти та влаштуватися з дітьми нікуди не можна було, адже вагон був вщент забитий односельцями. Не було жодних найменших умов, навіть туалету, пам'ятаю, як усі кричали й просилися в туалет. Ще пам'ятаю, як ми всі просили їсти, пити й дуже довго їхали, потім дорослі говорили, що їхали 21 день.
Привезли нас у Ферганську область, Кіровський район, Бешарик (кишлак і залізнична станція ‒ КР). Потім нас усіх, дітей, на 2-колісних возах кудись повезли в колгоспи, назви я не пам'ятаю. Дорослі, ледве-ледве пересуваючись, йшли пішки, а там у кишлаку вже чекали нас якісь люди, мову яких ми ніяк не могли зрозуміти, щось говорили, вказуючи на нас.
Таким чином, нас голодних, ледве-ледве живих (хто вмирав, тих на зупинках потягу, на станціях, у степах, забирали, й ми досі не знаємо чи були вони поховані), привезли в Узбекистан.
Мама влаштувалася єдиним лікарем до Бешарикської лікарні, де рятувала всіх. Після того, як вона почала працювати, перестали помирати в лікарні наші співвітчизники
У кишлаку нас поселили в кибитку без вікон, без дверей, де не було жодних умов для життя, але була страшна спека, й там ховалися змії, повно було скорпіонів ‒ чаян, так їх називали місцеві узбеки.
Усіх виганяли на бавовняні поля, та мама дуже довго домагалася роботи за своєю спеціальністю ‒ лікаря. Після закінчення інституту почалася війна, і вона не встигла отримати диплом, а інститут евакуювали в Краснодар, так от треба було довести, що вона, «ворог народу», народу-зрадника, має лікарську спеціальність. Вона, звичайно, це довела, тому що йшла ще війна й усі лікарі були на фронті, влаштувалася єдиним лікарем до Бешарикської лікарні, де рятувала всіх. Після того, як вона почала працювати, перестали помирати в лікарні наші співвітчизники.
Так було до 1946 року, а в 1946 році нас знайшли родичі ‒ мамина старша сестра Аджимелек, яка за викликом потім нас забрала до міста Ангрена Ташкентської області. Ми з батьком переїхали в грудні 1946 року. А мама з сестричками та моєю двоюрідною сестрою Лютфіє Мурахасовою, яка жила з нами й доглядала за нами, дітьми, всі ці роки, адже мама бувала на роботі майже цілодобово, переїхали до Ангрена вже в 1948 році. Там ми навчалися, жили, але в 1951 році, у червні місяці, мама померла від туберкульозу легенів. Важкі, голодні роки дали про себе знати, її вже врятувати не вдалося. У Ангрені померли всі родичі старшого покоління.
Я пропрацювала все своє життя медсестрою, вийшла заміж, стала матір'ю чотирьох синів. Але в 1984 році один із синів загинув при виконанні службових обов'язків у Ленінградському військовому окрузі під час пожежі в частині. Решта троє синів зараз живуть у Криму зі своїми сім'ями. П'ятнадцять років тому в Криму після важкої тривалої хвороби помер і мій чоловік. Я живу з молодшим сином, перебуваю на пенсії.
Досі немає жодних змін у становищі мого народу. Україна не ухвалила жодних нормативно-правових актів відносно кримськотатарського народу. Чи коли-небудь усі наші співвітчизники зможуть повернутися на свою історичну Батьківщину? Дуже хотілося б у це вірити!
(Спогад від 30 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків