Доступність посилання

ТОП новини

Зекіє Велішаєва: «Ми опинилися в лісі, відірвані від світу»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Зекіє Велішаєва, кримська татарка, народилася 20 грудня 1940 році в селі Хан Елі (з 1945 року Новопавлівка ‒ КР), Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили, окрім мене: мама Рабіє Велішаєва (1915 р.н., дівоче прізвище Хайбуллаєва), сестра Аліє Велішаєва (1933 р.н.), сестра Зодіє Велішаєва (1938 р.н.), брат Юсуф Велішаєв (1943 р.н.).

До 18 травня наша сім'я жила в селі Пичкі (з 1945 року Башатанівка ‒ КР) Бахчисарайського району, бо було небезпечно жити уздовж залізниці, постійно бомбили, палили. Переселялися з села в село, з будинку в будинок. Потім нас заселили в казарми в Пичках без речей, без засобів до існування, але світ не без добрих людей, селяни допомогли нам вижити. Мама садила город і цим годувалися.

У мами було 4 маленьких дітей, їй було важко, тому тимчасово мене забрала в інше село тітка Сайде, сестра батька, у неї дітей не було.

Мама просила солдата дати їй збігати в інше село за мною, але солдат сказав: «Нема коли, за цей час ти втратиш трьох»

Коли нашу сім'ю вантажили в машини, мама просила солдата дати їй збігати в інше село за мною, але солдат сказав: «Нема коли, за цей час ти втратиш трьох». Отже, я відірвалася від сім'ї та мами.

Я з тіткою Сайде та її старим чоловіком потрапила на Урал. З потягу пересіли на машини, і ще їхали на поромі й опинилися в лісі, відірвані від живого світу. Щоб поїхати до найближчого села за продуктами або медичною допомогою, треба було чекати, коли замерзне річка.

Поселили нас у великому дерев'яному будинку (колишній табір): ні постелі, ні їжі. Всіх погнали на лісозаготівлі. Кожен день помирали 2-3 чоловік. Помер і наш дядько, чоловік тітки. Я залишалася одна без нагляду, голодна, годувалася картопляним лушпинням зі смітника та подаяннями сусідів.

Мама дивом відшукала мене та через НКВД забрала мене в 1946 році з тіткою до Узбекистану, до міста Маргилана. Ось так я залишилася жива.

Маму з дітьми спочатку поселили в колгоспі «Донбас» у Ташкентському районі, у занедбану стайню, без ліжка та без їжі. Погнали маму на прополювання бавовнику: одягу немає, взуття немає і ще захворіла на малярію. Лежала на соломі без лікування, дивом вижила. Одного разу вночі мама босоніж втекла до Маргилана. Там влаштувалася на роботу на шовкомотальну фабрику, але до зарплати здала дітей: Аліє та Зодіє ‒ до дитбудинку, а Юсуфа ‒ в будинок немовляти.

Через деякий час принесли Юсуфа мертвим, при цьому говорили: «Не плач, у тебе багато дітей»

У дитячому будинку школи не було. Як тільки отримала зарплату, відшукала мене. Потім поїхала в місто Фергану забрати Юсуфа з будинку немовляти, а сестер вона вже забрала з дитбудинку. У будинку немовляти сказали, що його перевели до лікарні. Мама знайшла Юсуфа, нагодувала та вже хотіла його забрати. Але його вихопили з її рук, сказавши «на процедури», а через деякий час принесли Юсуфа мертвим, при цьому говорили: «Не плач, у тебе багато дітей». Ясно, що його спеціально умертвили...

Мама після зміни виконувала для узбеків чорну роботу: косила сіно, копала землю, щоб заробити хоч на половину коржа. Сестра Аліє дуже рано пішла працювати на фабрику. Я та сестра Зодіє по черзі ходили до школи. Вона знімала туфлі та сукню, я одягала, йшла до школи. Потім закінчила три класи й теж рано пішла працювати. Всі працювали до виходу на пенсію.

Сестра Аліє живе в Джанкої. Сестра Зодіє живе в селищі Октябрьське. Я закінчила 10 класів, медичні курси, працювала медсестрою й заочно закінчила біологічний факультет, потім продовжила роботу в медустановах лікарем-лаборантом. У 2004 році переїхала з родиною до Криму. Виховала двох синів, вони одружені, маю 5 онуків. Всі живемо разом.

Зараз живу в рідному Криму в селі Строгонівка (колишня назва Мамак').

(Спогад від 16 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG