Доступність посилання

ТОП новини

«Конвоїри всіх розігнали й ешелон незабаром рушив». Діляра Аметова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


Картина художника Рустема Емінова «Поїзд смерті» з циклу про депортацію кримських татар

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Діляра Аметова (Сейдаметова), народилася 18 грудня 1932 року в багатодітній родині Сейдамета Афузова в селі Бешуй Сімферопольського району. У сім'ї було семеро дітей, восьмим став Седат, який після смерті своїх батьків та братів Ризи та Заура виховувався у нас.

Ми при виселенні потрапили через різні життєві причини в різні райони Ташкентської області, зібралися потім у радгоспі «Дальверзін-2», відділення №6. У перші місяці депортації поховали сім осіб. Чотири хлопчики ‒ мої двоюрідні брати ‒ зникли між комендатурами Беговата та Ленінабада.

Село Бешуй було першим серед спалених у Криму німцями, бо усі його жителі допомагали та співчували партизанам. Населення села вигнали з будинків. У дідуся був будинок у Сімферополі, ми перебралися туди, інші ‒ до родичів, до партизанів. Тих, у кого не було житла, і хто не встиг сховатися, помістили в школи на вулицях Кантарній та Субхі, які охоронялися гестапо.

Після звільнення Криму трьох рідних братів батька радянські військові вивели з дому, забравши всі цінні речі. Через сім днів виявили тіла двох братів, а на двадцять третій день тіло третього, на голову якого був одягнутий мішок, теж виловили з Салгира. Убили без суду і слідства.

Так сталося, що 18 травня 1944 року батьків вислали з Сімферополя, а нас з сестрою ‒ з села Бешуй

Я дуже важко все це переживала, тому мене зі старшою сестрою відіслали разом з сусідами в Бешуй відновлювати житло. І так сталося, що 18 травня 1944 року батьків вислали з Сімферополя (адреса: Кривий провулок, будинок 3), а нас з сестрою ‒ з села Бешуй.

Батьки потрапили в Беговатський район Узбекистану, радгосп «Дальверзін-2», відділення №6, ми з сестрою ‒ у Пскент, колгосп «Домкурган», мені було 12 років, сестрі ‒ 16 років. З колгоспу в Мірзачульському районі привезли бабусю, дружину брата батька, розстріляного радянськими бандитами, з дитиною 6 років та дружиною іншого убитого брата батька з трьома дітьми.

Батькова рідна сестра Абселямова з чоловіком і чотирма дітьми потрапили у Свердловську область, Нижній Тагіл. Там у перші місяці висилки помер її чоловік та одна дитина. Двоє її дітей, мої двоюрідні сестра і брат ‒ Самур та Абдулла Абселямови ‒ потрапили в спецпоселення разом з моїми батьками.

9 вересня 1944 року в лікарні від дизентерії померла моя бабуся. 3 грудня 1944 року померла рідна мамина сестра, татова невістка, у віці 37 років. Влітку 1945 року у віці 36-ти років померла татова невістка ‒ дружина молодшого брата, мати трьох дітей-синів.

Тато розповідав, що були дні, коли доводилося ховати дев'ять осіб, зазвичай ховали 3-5-7 осіб щодня

Мій тато після приїзду в шосте відділення був призначений начальником відділення ‒ комендантом. Стало дуже багато людей помирати, тому йому виділили гарбу, двох волів і двох робітників. Його функція була збирати й ховати померлих. Доводилося це робити з раннього ранку і до ночі, без вихідних упродовж багатьох місяців. Тато розповідав, що були дні, коли доводилося ховати дев'ять осіб, зазвичай ховали 3-5-7 осіб щодня.

Помирали сім'ями, особливо багато було з прибережних сіл Ускут (з 1945 року Привітне ‒ КР), Капсихор (з 1945 року Морське ‒ КР), Отузи (з 1945 року Щебетівка ‒ КР), Демірджи (з 1945 року Лучисте ‒ КР), Місхор, Гурзуф. Люди помирали від дизентерії, малярії, голоду, спеки. У них набрякали ноги, тіло.

Вода була каламутна, арична або з хаузів (штучних водойм ‒ КР). У хаузах вона була стояла з минулого року, там плавала «живністю». У ті дні кип'ятити було ніде і нічим! Та й люди, які звикли до іншої води та іншого клімату, тамували спрагу тією водою, яка була поруч.

Риза та Заур з Ленінабада виїхали, а до Беговата, до дядька та брата не доїхали. Це було в 1944-45 роках ‒ час жахливого комендантського режиму

Четверо моїх двоюрідних братів зникли, згубилися чи загинули. Абдуллу Абселямова забрали в ФЗО у Ташкент: більше його не бачили, розшук не дав позитивних результатів. Його братів ‒ Джеббара та Ібрагіма Абселямових ‒ віддали до дитбудинку у Пскенті, там сталася пожежа, діти потрапили в різні дитячі будинки. Ібрагім повернувся, а Джеббара так досі знайти не можемо. Ще двоє моїх двоюрідних братів від іншого рідного брата тата ‒ Риза та Заур (їх було три брати, молодший залишився при нас і живе й досі) зникли в поїздках між нами та Ленінабадом (там жила старша сестра їх мами, наша невістка). З Ленінабада виїхали, а до Беговата, до дядька та брата не доїхали. Це було в 1944-45 роках ‒ час жахливого комендантського режиму.

Пошуки, організовані моїм татом, Сейдаметом Афузовим, в усіх інстанціях і органах ні до чого не призвели. Тато був активним помічником партизанів. Його в обличчя знав керівник партизанів і були видані документи про це ще в Криму, до виселення 18 травня 1944 року. Тому вбивць його трьох братів стали шукати ще у 1944 році, і їх схопили й засудили за мародерство та бандитизм у 1945 році. Але ж ми бачили військових у радянській формі!

Нас, родичів, навмисно роз'єднали. За місяць до висилки всіх чоловіків призвали в трудову армію

Я хочу, щоб ви уявили: родичі та близькі з одного двору, вислані 18 травня, опинилися в різних місцях: одна сім'я ‒ у Свердловській області, інші ‒ я з сестрою ‒ у Пскенті, треті ‒ в Мірзачулі, четверті у бавовнорадгоспі «Дальверзін-2 », відділення № 6 разом з жителями з Південного берега ‒ Судака та Ялти. Нас, родичів, навмисно роз'єднали. За місяць до висилки всіх чоловіків призвали в трудову армію.

У нашому вагоні, де їхала я з сестрою 16-ти років, була жінка з немовлям. Вона, перед виселенням приїхала з села до брата відвідати маму, яка помирала, і залишила двох дітей трьох-п'яти років, у вагоні вона розум втратила. Коли стали забирати померлу дитину, ніхто не зміг взяти її у неї. Конвоїр заскочив до вагона, силою вирвав з її рук дитину і забрав.

Іншого померлого старого люди з вагона вирішили знайти місце і поховати, продумали і розподілили між собою обов'язки шукати таке місце на кожній зручній зупинці. Усе знайшли і підготували: і кумг'ан (глечик для води ‒ КР), і дві лопати, винесли тіло. Дізнавшись про це, конвоїри всіх розігнали й ешелон незабаром рушив. Тіло взяти не дозволили. Що це таке, хіба не звірство?

Роботу на бавовняних полях від зорі й дотемна, без вихідних описувати не буду. У нашому відділенні була жінка Фатьма Бекірова, мати двох синів з села Шума (з 1945 року Верхня Кутузівка ‒ КР). Перед виселенням приїхала 16 травня до Сімферополя провести чоловіка Ібраїма Аметова, капітана чинної армії, дислокованої в Тамані. Йому дали відпустку на шість днів до 18 травня 1944 року. Він приїхав у Шуму до свекра, побачив дружину, сина, поїхав до Судака до свого брата. 16 травня 1944 року приїхав до сестри в Сімферополь, дружина з сестрою провели його 17 травня в бік Керчі. Діти її з батьками потрапили на північ, до міста Нова Ляля. А її брати Бекірови потрапили в Самаркандську область і згодом викликали її до себе. Жила вона поруч з нами в одному будинку в бавовнорадгоспі «Дальверзін-2».

Мої свідчення, записані моїм чоловіком, мною прочитані та підписані.

(Спогад від 5 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків​

XS
SM
MD
LG