Доступність посилання

ТОП новини

Меморіал «Можемо повторити»: «теплушки» для кримських татар на запасній колії?


Ескіз майбутнього меморіалу жертвам депортації з Криму на залізничній станції «Сюрень» в Бахчисарайському районі

Спеціально для Крим.Реалії

Як повідомляють інформагентства, російський глава Криму Сергій Аксенов змінив підрядника на будівництві меморіального комплексу на станції «Сюрень» у Криму під Бахчисараєм. Замість казанської компанії «БудКомТех», яка також була підрядником будівництва Кримського центру поліетнічної культури та молоді в Сімферополі, і з якою в лютому цього року підконтрольне Росії Міністерство будівництва й архітектури Криму розірвало контракт через те, що були зірвані терміни робіт, Сергій Аксенов, користуючись правом вибору підрядників для Криму без конкурсу, єдиним підрядником будівництва меморіального комплексу визначив «Групу компаній «ДЕК Груп». Згідно з розпорядженням, вартість держконтракту становить 286,6 мільйона рублів. Граничний термін виконання робіт ‒ 31 грудня 2021 року.

Раніше планувалося здати комплекс у 2017 році, потім у 2019-му, потім терміни переносилися. Зараз голова кримського Держкомітету у справах міжнаціональних відносин Альберт Кангієв повідомив, що будівництво меморіального комплексу планується завершити у першому півріччі 2021 року. При цьому він припустив, що відкриття меморіалу відбудеться до чергової річниці депортації кримських татар з півострова 18 травня 1944 року. Площа меморіалу складає 1,8 гектара. Фасад музею виконаний у світлих і темних тонах. У комплексі є алея, де стоять каплиця та мечеть. На гранітній стіні буде нанесений текст указу президента Росії про реабілітацію депортованих народів. Планується також установка великого, 10-ти метрового, барельєфа «Остання родина», що відображає сам процес депортації, а також скульптурна експозиція, стела «Відродження народів Криму», вагон-меморіал, альтанки та фонтан.

Політична кон'юнктура

Цей меморіал у Криму вже заслужив звання багатостраждального. І не дарма. Як і зведення Центру поліетнічної культури біля КІПУ, будівництво меморіалу не мало ні чітко продуманої концепції, ні плану, ні контролю. А річ у тім, що воно почалося не через усвідомлення владою, яка анексувала Крим, відповідальності та потреби у відновленні правди, а через політичну кон'юнктуру. Просто до травня 2015 року треба було оголосити щось обнадійливе для кримських татар, ось і оголосили будівництво меморіалу, хоча, якщо чесно, ніхто у владі будувати його швидко та якісно бажанням не горів. Через що все й пішло наперекосяк.

Так і зараз пишуть ‒ Сірєнь, хоча ніщо тут не має відношення до російського бузку

По-перше, вибір місця для меморіалу. Російська влада Криму відразу ж після анексії півострова заборонила проведення травневих траурних мітингів у центрі міста, а потім і взагалі скрізь. Чітко простежується лінія на те, щоб пам'ятні заходи кримських татар прибрати з очей населення Криму, щоб вони не розбурхували свідомість людей і не порушували питань про цю історію. Тому була обрана віддалена від центру і населених пунктів місцевість, біля периферійної залізничної станції. Тут у післявоєнні роки було село Сюрень. Сюр ‒ гострий, ен ‒ ширина, сторона. Отже, цю назву можна перекласти як вістря, гостра сторона, якщо хочете ‒ лезо. Це урочище відрізняється наявністю гострих каменів, скель. Тому, наприклад, неподалік було село Сюрташ, що однозначно перекладається як гострий камінь. І тільки не чутливі до національної спадщини і потреб кримськотатарської мови люди могли після виселення людей перейменувати станцію та село в Сірень, що рівнозначне глузуванню з традицій народу. Так і зараз пишуть ‒ Сірєнь, хоча ніщо тут не має відношення до російського бузку.

Таким чином, мета приховати меморіал від очей цікавого населення була досягнута ‒ обране майже безлюдне, не публічне, непопулярне у туристів і кримчан місце. Виправдання, що саме з цієї станції вивозили депортованих у 1944 році, не пояснює вибору місця, оскільки для увічнення ролі станції досить було встановити на ній меморіальну дошку, як, до речі, необхідно зробити і на всіх інших станціях, звідки йшли ешелони з депортованими, наприклад, на Семи Колодязях і всіх інших. А місце для меморіалу має бути популярне у туристів, часто відвідуване, легке для доступу. Наприклад, у сквері Леніна, навпроти залізничного вокзалу в Сімферополі, де стоїть непоказний пам'ятник.

Велика кількість капсул

Щоб означити подію з політичної сторони, у травні 2015 року на честь початку будівництва в наріжний камінь будівництва глава Криму Сергій Аксенов та спікер парламенту Володимир Константинов заклали пам'ятну капсулу, хоча ніде не повідомлялося, що ж у неї вкладене, якщо це текст, то про що він. Просто ‒ заклали капсулу. Може, порожню?

Сергій Аксенов і Володимир Константинов закладають капсулу на станції «Сюрень»
Сергій Аксенов і Володимир Константинов закладають капсулу на станції «Сюрень»

Капсула взагалі набула символічного сенсу. Тому через два роки, 22 квітня 2017 року, вже інші люди заклали другу капсулу, але вже повідомлялося, що в ній ‒ послання до нащадків. Капсула була закладена поряд з майбутньою мечеттю, яка стане частиною меморіалу. «У тексті послання до нащадків говориться про уроки історії, які не можна забувати для того, щоб у майбутньому не повторилися трагічні події, які довелося пережити депортованим народам Криму», ‒ повідомляв прессцентр Духовного управління мусульман Криму. Там були наведені рядки з Корану, а також повідомлялося, що «уроки історії потрібні нам для примирення. Потрібно разом будувати наше спільне майбутнє, бачити його, примножувати та робити його кращим...»

Представники Духовного управління мусульман Криму закладають капсулу на території меморіалу
Представники Духовного управління мусульман Криму закладають капсулу на території меморіалу

Впадає у вічі не принципова, погоджувальна позиція авторів з ДУМК. Уроки історії потрібні для того, щоб не забувати і щоб депортація не повторилася (як у першому уривку), чи для примирення колишніх депортованих з тими, хто ініціював і здійснив депортацію (як у другому уривку)? Тим більше, насправді цей урок історії полягає в тому, що не можна військовим шляхом анексувати й окупувати землі інших народів, як це було у 1783, 1918 і 2014 роках, тому що саме це спричиняє депортації, а до примирення та порозуміння призвести не може. Як показують події, Росія саме цей урок і не засвоїла. Так з ким миритися?

А чи хотіли збудувати меморіал?

Друге запитання: чому ж перший підрядник не впорався з будівництвом, адже саме на будівельників з Казані покладали багато надій? Як показує практика, російська влада, якщо хоче щось зробити швидко та якісно, кидає на це всі сили й засоби, і все чудово виходить. Історія цього об'єкта свідчить про те, що його затвердили формально, і будувати його, тим більше швидко та якісно, ніхто і не намагався.

Історія цього об'єкта свідчить про те, що його затвердили формально

Звертає на себе увагу різнобій у цифрах про фінансування. Спочатку повідомлялося про 500 млн рублів, через деякий час вже про 400 млн, ще через якийсь час про 340 млн, а потім про 286 млн рублів. У липні 2019 року на нараді з перевірки робіт на комплексі російський міністр будівництва й архітектури Криму Михайло Храмов повідомив: «На цьому об'єкті ми були два місяці тому з контрольним візитом. Були виявлені всі основні проблеми. Підряднику вказали на те, що найближчим часом, до початку серпня, Мінбуд вирішить усі проблеми з фінансуванням. Радмін нам довів фінансування в повному обсязі, потреба на 2019 рік покрита з запасом». За його словами, підрядник виконав більшу частину внутрішніх опоряджувальних робіт, але зовні облаштування трохи відстає. «Упродовж тижня ми розробимо графік виконання робіт, підпишемо додаткову угоду, що передбачає жорсткі штрафні санкції», ‒ сказав він.

І тільки «заради об'єктивності» міністр сказав: «Заради об'єктивності варто сказати, що підрядник упродовж року був без фінансування, ніс великі накладні витрати, і за цей час закінчився термін банківської гарантії...» Отже, весь перший рік будівництво велося за кошти підрядника, який сумлінно виконував всі роботи, а замовник тільки обіцяв, що виділить гроші до початку серпня, але так і не виділив вчасно, а потім і взагалі в односторонньому порядку розірвав з ним контракт. Тим більше, у серпні мали замовити основну скульптуру вартістю 60 млн рублів, і фінансування виділялося під неї, а не під будівництво. Тепер же «своєму» підряднику буде зелене світло...

Концепція та автор проєкту

В Криму ширилися вульгарні анекдоти про солдата та кота

Спеціальним умислом у будівництві комплексу було й те, що розробити його концепцію і створити меморіал доручили російському скульптору, автору пам'ятника «Ввічливі люди» в Сімферополі Салавату Щербакову. По-перше, чи міг художник, який прославляв загарбників своєю скульптурою, створити історично вірну концепцію меморіалу з історії кримських татар? Як показує практика, він так і не впорався з цим завданням. А замовника не насторожив той факт, що при створенні пам'ятника «ввічливим людям» Салават Щербаков не зміг впоратися навіть з такою простою композицією, і помістив кота то на руки солдату, через що в Криму ширилися вульгарні анекдоти про солдата та кота, то на руки дівчинці, а потім взагалі поставив його на землю. Та й сама концепція цього пам'ятника викликає багато запитань ‒ солдат з автоматом, а прийшов ніби по кримського котом. Місія «зелених чоловічків», коли вони штурмом захоплювали будівлі влади, аеропорти, підприємства, пресцентри, телебачення, була зовсім не у ввічливості. Брехня впадає у вічі.

Пам'ятник «Вежливые люди» в Сімферополі
Пам'ятник «Вежливые люди» в Сімферополі

Саме дефіцит художнього смаку та історичної правди у Салавата Щербакова призвів до того, що йому не вистачило таланту розробити концепцію меморіалу. По-перше, поєднання білого та чорного у концепції музею, яким він так хвалиться, ‒ це просто плагіат з пам'ятника Хрущову роботи Ернста Невідомого. Тоді це було дійсно геніально. А що тут символізує поєднання білого та чорного? Та й сам будинок музею нагадує не історичний розлам, а купу перекошених, розвалених кубів.

Біле, припустимо, невинний народ. А чорне ‒ зла сила російської влади, яка здійснила депортацію? Але де вона? Барельєф «Остання родина» та інші композиції виконані так, що там зображено, ніби люди самі добровільно залишають свої будинки і слухняно йдуть до вагонів. Їх ніхто не гнав, не виселяв, не заганяв на вантажівки, їх ніхто не змушував це робити? Але це ж брехня. До того ж на тому барельєфі купа помилок ‒ на ньому в шерензі молоді чоловіки, яких не було в Криму, бо вони були на фронті, за плечима у них не властиві кримським татарам наплічники військового зразка, на людях не властивий кримським татарам одяг слов'янського крою, а жінка з дитиною в центрі ‒ це взагалі християнська мадонна, а не мусульманка. Та скульптор взагалі не знає кримських реалій! Може, спочатку створення ескізів і концепції меморіалу варто доручити художникам з-поміж кримських татар?

А жінка з дитиною в центрі ‒ це взагалі християнська мадонна, а не мусульманка

Ідея розмістити на території меморіалу християнську каплицю та мусульманську мечеть ‒ також запозичення ідеї, колись висловленої Рефатом Чубаровим, про те, що так треба було зробити у меморіалі «Червоний», оскільки там знищувалися і християни, і мусульмани. Що тут символізує християнський храм? Депортацію греків, вірменів, болгар, німців та міфічних італійців? Але зі станції «Сюрень» з-під Бахчисарая вивозили переважно мусульман.

Але найголовніший недолік меморіалу в тому, що там встановлений новий, красиво поданий, привабливий такий вагон-теплушка. Кримських татар навряд чи вивозили в таких новеньких вагонах. Вагон-скотовозка ‒ нагадування депортованим, які повернулися, про те, що все залишається як і раніше, що вагон у влади на запасній колії, будете неправильно поводитися, знову вас вивеземо в таких же вагонах? Як заарештованих у «справах Хізб ут-Тахрір», як цивільних журналістів, як міфічних «диверсантів» і «шпигунів»? Тому що практика депортації в інших вже масштабах і під іншим виглядом триває вже нинішньою владою. Вже з цієї причини меморіал у Криму серед кримських татар називають не меморіалом пам'яті про жертв депортації, а меморіалом «Можемо повторити». Автор експозиції мав знати слов'янське прислів'я про те, що «у домі повішеного не говорять про мотузку», і не виставляти на огляд знаряддя злочину, вчиненого владою у 1944 році. Чи він зробив це навмисне?

«У домі повішеного не говорять про мотузку»

І нарешті, ідея меморіалу зазнала взагалі смислового катарсису. З ідеї пам'яті про жертви вона перетворилася на ідею «відродження реабілітованих народів», а на стіні музею буде розташований указ президента Росії про реабілітацію депортованих, і дата зсувається з 18 травня на 21 квітня. Але, по-перше, де ж це відродження, якщо навколо репресії і в Росії вже більше ніж сотня політичних в'язнів-кримчан, якщо десятки тисяч змушені були залишити свої будинки та виїхати з Криму? По-друге, сам указ російського президента «Про заходи щодо реабілітації вірменського, болгарського, грецького, кримськотатарського, німецького та італійського народів і державну підтримку їх відродження та розвитку» з'явився, коли в правовому порядку депортовані вже були реабілітовані законами і постановами парламентів СРСР, Росії та України. Навіть більше, сам указ має серйозні концептуальні недоліки. Вірмени, болгари, греки та німці хоч і були депортовані за національною ознакою, але не як цілісні народи, як, наприклад, кримські татари, а тільки як фізичні особи, які проживають у Криму. По-третє, у постанові ДКО нічого не говорилося про італійців, якщо вони й були вивезені з Криму, так зовсім не як народ, а в такому ж неоформленому статусі, як цигани, турецькі піддані та деякі інші категорії, і якщо й потребують реабілітації, то як окремі фізичні особи, а не як народ. Сумнівною в указі виглядає й теза про державну підтримку та розвиток... цілих вірменського, німецького, болгарського, грецького та італійського народів.

У підсумку потрібно зробити висновок, що концепція меморіалу пам'яті жертв депортації з Криму, яка реалізується на станції «Сюрень», не відповідає реаліям події, потребам суспільства, не відповідає правді історії і потребує докорінної зміни.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Погляди, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Івана Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG