Доступність посилання

ТОП новини

«Мріяла жити на батьківщині, а не мучитися на чужині». Діляра Нурмамбетова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


Акція до річниці депортації кримських татар «Запали вогонь у своєму серці». Київ, 18 травня 2017 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Діляра Нурмамбетова (Денішаєва в дівоцтві), кримська татарка, народилася 16 лютого 1938 року, є уродженкою міста Сімферополя (Акмесджита) Кримської АРСР.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВС були виселені я та члени моєї сім'ї в складі чотирьох осіб: мати Сафіє Денішаєва, уродженка Бахчисарая (1911 р.н.), брат Решат Денішаєв (1931 р.н.), я, Діляра Денішаєва (1938 р.н. ‒ за паспортом, 1939 р.н. ‒ за архівною довідкою) та брат Шевкет Денішаєв (1939 р.н.).

На момент виселення батька не було з нами, він був у партизанах і приїхав до нас тільки в 1944 році. До виселення, у лютому чи березні (точно не пам'ятаю), прийшли два солдати з гвинтівками і забрали батька ‒ сказали, що в трудармію. Після цього ми так і не зустрілися з батьком...

Один із солдатів сказав мамі: «Залазьте в машину, візьміть найнеобхідніше». Мама взяла Коран, фотопортрет батька та своє фото

У момент виселення ми були в Нижньому Абдалі, у радгоспі (зараз мікрорайон Загородний у північній частині Сімферополя ‒ КР). Під'їхала полуторка, у машині вже були люди. Один із солдатів сказав мамі: «Залазьте в машину, візьміть найнеобхідніше». Мама взяла Коран, фотопортрет батька та своє фото. Зараз ці речі у мене. Ми, діти, дуже зраділи, що поїдемо в машині. Мені було шість, Шевкету ‒ п'ять, Решату ‒ дванадцять, мамі ‒ тридцять років. Але мама не повірила їм, сказала, що нас везуть вбивати, бо її сестру та 12 осіб відвезли в окопи і розстріляли, думали, що вони цигани (швидше за все, йдеться про розстріли ромів окупаційною німецькою владою ‒ КР). Тому мама нічого не взяла.

На одній зі станцій ми зустріли бабусю (маму батька) з дітьми нашої тітки, але нам не дозволили приєднатися до них

Як нас повантажили у вагони, я не пам'ятаю. Коли ми їхали потягом, нам дуже було погано: їсти нічого, одягу теж не було ‒ ми нічого не взяли з собою. У вагоні було дуже багато дітей, бабусь і жінок. Усі були голодні, діти помирали, і бабусі теж помирали. Були такі дні, коли їхали з мерцями по три-чотири дні. Я не розуміла, що діти та бабусі померли, але намагалася з'ясувати, якщо вони не ходять, значить, щось сталося. Так і їхали, але десь зупинялися і намагалися щось знайти поїсти, так одного разу мало брата не втратили. На одній зі станцій ми зустріли бабусю (маму батька) з дітьми нашої тітки, але нам не дозволили приєднатися до них. Але ось що я вам скажу: у війну з 1941 до початку 1944 року ми хоч і жили в Сімферополі під страхом бомбардування, але не були голодними ‒ отримували пайок хліба і були хоч трохи ситі.

Коли нас вивалили на дев'ятнадцятий день на вокзалі в Ташкенті як худобу, і ми жили на вулиці під парканом, то не дивно, що люди боялися нас

Я хочу сказати, що нам було дуже важко в дорозі, коли нас депортували. Самі подумайте: ми стільки були в дорозі голодні та вошиві, що, коли нас вивалили на дев'ятнадцятий день на вокзалі в Ташкенті як худобу, і ми жили на вулиці під парканом, то не дивно, що люди боялися нас. На п'ятий день нас завантажили в брички та повезли у Пскент. Там нас повели до лазні й дали мило ‒ чорне, як мазут. Потім знову повезли за тридцять кілометрів у Домкурган і поселили п'ять сімей в один клас школи. Так ми жили до 1946 року у школі, де мама почала працювати прибиральницею. У травні 1946 року нас поселили до однієї жінки-узбечки.

Мама та брат працювали день і ніч. Брат пастухом працював і допомагав господині будинку, її звали Хідоят-апа. Але ми жили без умов, тому захворіли на вітрянку, а потім на малярію. Брат приносив їжачків і різні трави, а мама з цього готувала нам їжу. Тому захворіли гострою кишковою інфекцією і потрапили до лікарні, а коли стало легше, нас з братиком віддали в дитбудинок Пскента, де ми перебували три-чотири роки. Коли ми були в дитбудинку, мама з братом переїхали до Пскента та оселилися у господарів у лазні. Мама зробила ремонт, побілила і так ми жили. Потім мама забрала нас, коли я пішла в перший клас у 9 років.

Звичайно, було дуже важко, адже мама і брат пішли працювати на цегельний завод, працювали у дві зміни, а ми навчалися. Вдягнути не мали що: на ноги одні калоші на двох, а в мене одне марлеве плаття. Але люди жаліли, давали старий одяг і навіть іноді годували. Дуже маму жаліли ‒ вона була дуже добра, любила людей і Аллаха. Тому її поважали і жаліли, просто у неї не було ворогів і вона прожила до 78 років. Хворіла, пенсію не отримувала, тому що ми не розуміли і не знали, які документи потрібні. Вона працювала у Криму в Сімферополі на консервному заводі, а у Пскенті ‒ на цегельному заводі. Ось так, і не отримувала пенсію за батька, який загинув невідомо де.

Якби ми жили у Криму і нас не депортували, то ми б виросли і вчилися у кримських школах, не було б подвійного переселення

Якщо описувати все, що ми бачили, книги не вистачить. Якби ми жили у Криму і нас не депортували, то ми б виросли і вчилися у кримських школах, не було б подвійного переселення (насильницької депортації у 1944 році та повернення до Криму без державної підтримки наприкінці 1980 ‒ початку 1999-х років ‒ КР), і ми працювали і жили б у своєму будинку, де народилися... Я не пам'ятаю, коли б я не мріяла жити на батьківщині, а не мучитися на чужині.

У 1970 році ми з чоловіком і маленькою донькою приїхали до Криму. Коли я побачила свій будинок у Сімферополі на вулиці Кірова, то цілувала землю. Мені трапилися люди, які жили у нашому домі, і вони розповіли, що їм вистачило того, що від нас залишилося, на два роки ‒ до 1946-го, тому вони вижили. Вони мені руки цілували і передали, щоб я мамі розповіла, що вона їм життя зберегла, а нам, значить, Аллах зберіг.

У 1997 році я приїхала одна, без сім'ї, довідатися, чи можливо повернутися на батьківщину. Мама нас вчила не обманювати і не красти, і ми прожили чесно свій вік, але не мали батьківського майна, яке залишили на батьківщині. Ось ми зараз живемо п'ять осіб на квартирі. Нам дуже важко: син не працює і невістка з дитиною, живемо на пенсію, слава Аллаху, голодними не ходимо. Найголовніше, щоб не було війни та голоду, решта все буде добре...

Я завжди думаю тільки про хороше. Маленькі були ‒ раділи кожному шматочку хліба, а цукор чи цукерка були для нас скарбом.

Я опишу, як пішла працювати. Навчалася у 7 класі й на канікулах працювала на складі МТС. Я отримувала дуже маленьку зарплату, але раділа, що купила сукню та туфлі. У 1959 році я взула туфлі найдешевші і ось так пішла у життя. Сорок років працювала, зараз отримую 880 гривень пенсії і за це спасибі.

Я працювала на Ташкентському телебаченні 20 років, вийшла на пенсію і стала допомагати комітету повернення кримських татар

Я працювала на Ташкентському телебаченні 20 років, вийшла на пенсію і стала допомагати комітету повернення кримських татар (громадська організація, створена в Середній Азії за сприяння Меджлісу кримськотатарського народу ‒ КР). Тоді, у 1992 році, у Ташкенті депутатом була Едіє Джемілєва, вона робила все можливе й неможливе, допомагаючи людям, які жили у Ташкенті та біля міста. Ми, жінки, (усіх перерахувати не можу, але напишу про деяких: Едіє Джемілєва, Шохьє Вели, Діляра Нурмамбетова, Хатідже Бузакова, живе зараз в Євпаторії, їй 84 роки, та Діляра Іслямова) збиралися, отримували з Криму газети та журнали і роздавали людям, допомагали з квитками і контейнерами тим, хто переїжджав до Криму.

Я приїхала до Криму у 1997 році і стала громадянкою України, чоловік приїхав у 2004 році, а син ‒ у 2006 році, а дружина сина та дві онучки не приїхали ‒ немає можливості, вони залишилися у Ташкенті. Я дуже хочу пожити спокійно і передати свою історію кримськотатарським школярам. Дякуємо тим, хто придумав «Унутма».

(Спогад від 6 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG