Доступність посилання

ТОП новини

Едім Білалов: «Вони сказали, що нас виселяють з Криму»


Депортація кримських татар. Ілюстрація

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Едім Білалов, кримський татарин, 1935 року народження. Місце народження ‒ село Тубенкой (з 1948 року Українка ‒ КР), сільрада Асма Зуйського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї: батько Білял Мурадасилов (1906 р.н.), мати Аніфе Гафарова, братики Февзі та Джелал, сестричка Халіфе та ще молодший Бегімк'арт, який народився у вагоні.

У селі Тубенкой, у центрі села, була семирічна школа (татарська) та велика мечеть. Я навчався у другому класі. Жили у власному будинку, в господарстві було дві корови, бичок, 7 овець, кури, кролики та індики (але кількість не пам'ятаю). У будинку було 3 ліжка, 4 тапчани, 2 килими.

Батько брав участь у Фінській війні, у 1941 році його забрали на Другу світову війну, потрапив у полон і звідти втік із табору додому. У 1944 році його забрали в трудову армію, служив і працював у місті Тула в шахтах до 1952 року. Повернувся додому в Узбекистан, Наманганська область, Уч-Курганський район, бавовняний колгосп «Нарин-7» імені Леніна, друге відділення, де ми жили, почав працювати конюхом.

Вони сказали, що нас виселяють із Криму, а куди ‒ вони не сказали. Дозволили взяти з собою на тиждень продуктів

18 травня 1944 року вранці ми ще спали й раптом почули постріли. Ми вискочили на подвір'я, там лежав собака, верещав від кулі. Зайшли у двір три солдати. Один з них в офіцерській формі та два рядових з автоматами. Вони сказали, що нас виселяють із Криму, а куди ‒ вони не сказали. Дозволили взяти з собою на тиждень продуктів, зібрати речі, скільки часу дали ‒ не пам'ятаю. Але пам'ятаю, як один із солдатів пішов і пригнав нам бричку. Ще до приїзду брички мамі дозволили нагодувати нас, дітей. У будинку старшим був я, інші всі маленькі, мати була вагітна, ледве-ледве рухалася, тому вони нас пожаліли.

Мати була вагітна, на останньому терміні. У вагоні на другу добу вона народила хлопчика без медичної допомоги

У нашому селі жили тільки кримські татари. У центрі села стояла велика школа, де чекали нас бортові машини. Всіх жителів села Тубенкой повантажили на машини й привезли на станцію К'итай (ймовірно, нинішня станція Прольотна біля села К'итай, з 1948 року Широке Сімферопольського району ‒ КР). Там ешелони вже були готові й нас відразу почали вантажити у вагони. У вагонах ніяких умов не було. 18 травня 1944 року з нашого будинку вислали 5 осіб. Ми всі потрапили в один вагон. Мати була вагітна, на останньому терміні. У вагоні на другу добу вона народила хлопчика без медичної допомоги. У вагоні не було питної води й туалету. Коли ешелон зупинявся на станціях, люди виходили шукати питну воду й туалет. На кожній станції, не пам'ятаю скільки хвилин, ешелон зупинявся.

У дорозі були 15 чи 18 днів. Ешелон зупинився на станції Кугай Уч-Курганського району Наманганської області УзССР, де вже чекали узбецькі двоколісні брички. Вантажили нас на брички та відсилали у відділення бавовняного радгоспу «Нарин-7» імені Леніна. Наша сім'я потрапила до 2-го відділення.

Ніхто не питав, як відпочили, чи не голодні, а погнали на поля, як собак з двору

У кожен дім помістили дві сім'ї. Як хочеш, так і живи ‒ жодних умов для існування. Пили аричну воду, а вода в арику дуже брудна. Візьмеш з арика відро води, через 2-3 години на дні відра 2-3 см осаду глини. Медичного обслуговування не було. З боку держави ніякої допомоги не було. У відділення ми приїхали ввечері ‒ вже було темно. А вранці прийшли бригадири й почали виганяти людей на роботу на бавовняні поля. Ніхто не питав, як відпочили, чи не голодні, а погнали на поля, як собак з двору.

Перші роки на засланні вся сім'я перехворіла на малярію, дизентерію і тиф. Медикаментів і лікарів не вистачало. У нашому будинку померли двоє моїх молодших братів. Від цих захворювань люди стали помирати сім'ями. Щодня помирало кілька людей. Я сам особисто з ранку до вечора возив на кладовище померлих людей на бричці. Мені допомагав вантажити Абляз аг'а. А на цвинтарі щодня 2-3 людини копали ями.

Про указ ДКО за №5859 від 11 травня 1944 роки ми навіть не чули.

У нашому відділенні №2 жила ще тітка Акіме, її сім'я складалася з 6 осіб ‒ мати та 5 синів. Ось вони всі померли від голоду

Мати працювала на полі з ранку до ночі, збирала бавовну. У нашому відділенні №2 жила ще тітка (сестра батька) Акіме, її сім'я складалася з 6 осіб ‒ мати та 5 синів. Ось вони всі померли від голоду.

Наша сім'я теж голодувала, але ми вижили, бо день і ніч працювали. А вночі я ходив красти пшеничні колоски. Пшеницю смажили, варили кашу, а ще, відокремивши насіння бавовни, смажили, їли й так вижили. А пізніше почали давати в магазині за талоном чорний хліб (по скільки грамів не пам'ятаю).

Я навчався узбецькою мовою. Після 7-го класу поїхав навчатися до медичного технікуму в місті Наманган. Вступив на чотирирічне фельдшерсько-акушерське відділення. У 1952 році комендатура дозволила охочим навчатися. До 1956 року в Намангані ходив до комендатури для підпису.

У 1956 році закінчив технікум і мене направили на роботу у свій Уч-Курганський район від райздороввідділу. Направили в Кугай-Ульмаську лікарську амбулаторію завідувачем. У 1957 році одружився і переїхав до Кувінського району Ферганської області. Кувінський райздороввідділ нас з дружиною направив у колгосп Калініна, там же була розташована дільнична лікарня на 10 ліжок. У цій лікарні працював завідувачем до приїзду лікаря, а дружина Сайде Білалова (Вейсова) працювала медсестрою. Через рік мене забрали до райцентру та призначили в очний кабінет на посаду лікаря в районній поліклініці. У райвійськкоматі, у призовній комісії 12 років працював на посаді окуліста.

Брав активну участь у русі за повернення на Батьківщину. У 1988 році приїхав до Криму син Шевкет Білалов, у 1989 році приїхала дружина Сайде Білалова, в 1990 році 12 січня я сам приїхав з батьками ‒ батьком Білялом Мурадасиловим та матір'ю Аніфе Біляловою.

Зараз живемо в селі Листове Сакського району.

(Спогад від 31 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG