18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Енвер Велієв, кримський татарин, народився 16 січня 1930 року, уродженець села Камишли Балаклавського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Хатідже Акмоллаєва (1905 р.н.), брат Рустем Велієв (1928 р.н.), сестра Ліля Велієва (1932 р.н.) та сестра Зекіє Велієва (1934 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в місті Бахчисарай у рідних ‒ дідуся Мемета і тітки Сале. Наше село Камишли було захоплене фашистами, йшли сильні бої, бомбардуванням було знищене все село, серед інших і наш будинок. Усі жителі Камишли змушені були тікати й влаштовуватися у рідних.
До 1940 року навчався у сільській школі, закінчив п'ять класів, вступив до ремісничого училища в Севастополі. До початку війни в 1941 році проходили практику, працювали на морзаводі ім. Орджонікідзе, ремонтували військові кораблі.
Севастопольські слідопити повідомили, що наш батько загинув 31 грудня 1941 року в селі Любимівка під Севастополем
Мій батько, Теміркая Велі, до 1941 року працював головою радгоспу Старий Шулі (Ескі Шулі), був комуністом. Восени 1941 року з нього зняли броню, він служив в охоронному загоні при штабі. Після багаторічних запитів севастопольські слідопити повідомили, що наш батько загинув 31 грудня 1941 року в селі Любимівка під Севастополем. Похований у братській могилі та занесений в Книгу пам'яті, том №1.
У 1941 році, з літа до осені, у Камишли, в колгоспному дворі розташовувався полк 25-ї Чапаєвської кавалерійської дивізії під командуванням майора Бабакіна. На першому поверсі нашого будинку був штаб полку.
Наш будинок був на два поверхи, з великим господарством. Були корова, телята, кози, барани, кури, двадцять соток чаїру (традиційний окультурений лісовий сад у кримських татар ‒ КР), фруктові дерева.
На прохання майора Бабакіна я не раз проводив їх найкоротшими шляхами через ліс до передової лінії, допомагав, адже добре орієнтувався на місцевості.
На станції було жахливо, ми перебували під озброєною охороною, нікуди не могли відійти, нічого не розуміли, що відбувається
18 травня 1944 року вночі прийшли озброєні солдати, нічого не пояснюючи, наказали швидко збиратися, дали 15 хвилин на збори. Усіх нас погнали на станцію Бахчисарай. Мама нічого не встигла зібрати ‒ ні продуктів, ні одягу, ‒ в чому були, в тому й пішли. На станції було жахливо, ми перебували під озброєною охороною, нікуди не могли відійти, нічого не розуміли, що відбувається. До вечора подали телячі вагони, вікна були обтягнуті колючим дротом. Так з нашої сім'ї виселили п'ять осіб.
Вагони були переповнені, жодних умов не було, стояла сильна спека. На третій день дороги помер наш дідусь Мемет, медичної допомоги не надавали. На станції знімали з потягу всіх померлих, ніхто не знає, що було потім з ними, ховати не дозволяли. Тільки через три доби на станції Куйбишев нам видали їжу, баланду, після неї багато людей потруїлися. Багато людей помирали від спраги. Коли в Казахстані потяг прибув на роз'їзд, там була криниця, всі з вагонів стали бігти по воду, навіть конвоїри не могли утримати людей.
Ми були в дорозі 21 день, коли прибули на станцію Бекабад Ташкентської області Узбецької РСР. До вечора нас знову повантажили в мотовоз і відіслали далі, опівночі ми приїхали до кінцевого пункту призначення ‒ у ДВЗ-1 (це далека висилка ув'язнених), у відділення №1. Там нас поселили в бараках, без жодних умов, вікна та двері вибиті, все довелося відновлювати самим. У кімнатах поселили по кілька сімей, стояла сильна спека під 50 градусів. Всі ми були виснажені, багато хто захворів: у кого малярія, дизентерія чи черевний тиф. Від хвороби помер ще один дідусь ‒ Білял, який нас підтримував. Спали на голій підлозі, не було ні запасного одягу, ні взуття, ні постелі.
Нас змушували працювати на бавовняному полі під кінною охороною НКВС
Нас змушували працювати на бавовняному полі під кінною охороною НКВС. Дуже жорстоко поводилися ‒ як зі злочинцями. Тільки до зими стали видавати пайки: працівникам ‒ по 400 грамів хліба, 200 грамів ‒ непрацюючим, та й то потрібно було вистояти чергу, щоб це отримати. Щоб якось вижити, ми, діти, збирали очерет і обмінювали у місцевого населення на будь-які продукти. Наймитували, щоб прогодуватися.
У 1946 році, навесні, нам прийшов виклик із Зірабулака, де жила наша тітка. Але комендант нас не відпускав. Тоді з викликом ми вирішили втекти. З Бекабада до Самарканда ми дістилися пішки, йшли вночі, а вдень ховалися, на нічліг нас ніхто не пускав. Усі боялися, що покарають. До Зірабулака дісталися в товарному потязі. Там у нас життя почало налагоджуватися. Ми орендували квартиру, влаштувався я на цукровий завод. При заводі була ТЕЦ, кочегаром працював до закриття заводу.
У 1954 році завербувався на будівництво на Самаркандський хімічний завод. Через пів року отримали в бараці одну кімнату. У 1956 році за сумлінну працю отримав двокімнатну квартиру. У 1960 році вступив до вечірньої школи для молоді, навчання було узбецькою та російською мовами. Закінчив десять класів, продовжуючи працювати, підвищив свою кваліфікацію, дійшов до майстра малої механізації при Хімбуді.
Багаторазово був нагороджений почесними грамотами різних ступенів і значками переможця соцзмагання трьох п'ятирічок, республіканського та союзного значення. У 1984 році було надане звання «Заслужений будівельник УзРСР». У 1985 році був висунутий депутатом Верховної Ради УзРСР, де пропрацював до 1990 року. Упродовж двох років був представлений до нагород: Трудового Червоного прапора та ордену Жовтневої революції, які не затвердив облвиконком через національну ознаку, вказавши, що нагородженим має бути місцевий кадр (узбек).
За найменшу вимогу про повернення до Криму саджали на три роки до в'язниці
У 1944-1956 роках у місцях спецпоселень жодних умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було. У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину, скасування правових актів, відновлення Кримської АРСР, за найменшу вимогу про повернення до Криму саджали на три роки до в'язниці.
Після виходу указу ПВС СРСР 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не надавалося право на повернення в місця, звідки люди були виселені, на місцях висилки істотних змін не відбулося.
Я повернувся до Криму в 1990 році. При поверненні до Криму з боку держави не було жодних вибачень, вже не говорячи про компенсацію майна, відшкодування моральних збитків, завданих всьому народу. Була відмова на одноразову допомогу на добудову будинку. Живу в місті Саки.
(Спогад від 7 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
