Доступність посилання

ТОП новини

Ібраїм Аметов: «Нас супроводжували озброєні солдати з собаками»


Депортація кримських татар. Ілюстрація

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ібраїм Аметов, за національністю кримський татарин, народився 8 березня 1935 року в селі Мавлюш (після депортації перейменоване в Карасівку, нині зникле ‒ КР) Ленінського району.

До складу нашої сім'ї входили: батько Амет Іслямов, мама Ебіде Аметова, сестра Зайде Аметова, сестричка Сайде Аметова та я, а жили ми з дідусем (батьком тата) Джеварсланом Іслямовим.

Виселили нас із села Мавлюш Ленінського району, завантаживши в центрі села у машини та відвізши на станцію Леніне. На момент депортації мені було 9 років, я закінчив 2 клас. У нас був дідусів будинок з 5 кімнат, кінь з бричкою, 15 баранчиків, корова й теля.

Був мобілізований на війну мій дядько (брат тата) Ачлям Аметов. Мої батьки та сестра під час війни допомагали у спротиві німецьким окупантам, копаючи окопи для солдатів Червоної армії.

Напередодні депортації не було жодних підготовчих дій, рано-вранці несподівано всіх підняли й завантажили у машину, не сказавши про причини й не надавши жодних документів. Після складання списку для вантаження у машину нікому нікуди відійти не дозволяли. А люди, не знаючи причини, з собою нічого не встигали взяти, та й не дозволялося.

Нас супроводжували озброєні солдати з собаками до станції, а на станції їх замінили інші. Місцем зборів була станція. Людей було багато ‒ повна станція, і супроводжувало нас дуже багато солдатів. Протримали нас 2 години, повантажили в товарні вагони. Нашу сім'ю виселили повністю ‒ у складі 6 осіб ‒ і ми в цій кількості поїхали до Узбекистану.

Вагони були брудні, з боків були встановлені полиці, у вагон помістили 10 сімей з нашого села, кількість я не пам'ятаю, але було тісно. Не було жодних умов, і три доби була цілковита антисанітарія, не давали їжі та води. Зупинки потягу були тільки тоді, коли чекали зустрічний потяг. Тіла померлих викидали й під час руху потягу, і на станціях залишали.

На станціях люди швидко збирали хмиз, з борошна з водою робили тісто й пекли його. Воно було напівсире, але люди його їли, а в деяких випадках цей напівсирий хліб забирали солдати. Хворих людей взагалі ніхто не оглядав, медперсоналу не було.

Точно не пам'ятаю, але їхали ми близько 20 днів до Узбекистану. Доїхали ми до станції Джума, нас висадили на перон і відвезли у колгосп на бричках. Там була організована для всіх нас санобробка, тобто всіх викупали в лазні, зістригли волосся наголо у жінок та чоловіків, бо в усіх були воші.

Місцеве населення боялося кримських татар, адже їм сказали, що приїхали людожери

Місцева влада через 2 дні вигнала нас на роботу в поле сапати бавовну, а місцеве населення боялося кримських татар, адже їм сказали, що приїхали людожери.

Нам виділили барак, обладнаний для обробки шовкопряда, в ньому розмістили всіх переселенців. Видавали продукти за трудодні в невеликій кількості.

За залишене майно не видавали нічого, і ділянки нам не надали. Нас поставили на облік у комендатуру. Наша сім'я працювала в колгоспі Іллічівка з ранку до вечора, а оплачували продуктами, яких ледве вистачало сім'ї. Через голод померла молодша сестричка Сайде.

За найменше порушення ув'язнювали на 5 і більше років

Комендатура дуже суворо стежила за спецпереселенцями. За найменше порушення ув'язнювали на 5 і більше років, вважали кримінальниками, хоча люди не робили нічого протиправного.

Почалася масова епідемія тифу, малярії, і якщо встигали хворого завезти до лікарні, то його там лікували як могли, а якщо не встигали, то він помирав. Але лікарську допомогу там, де жили спецпереселенці, не надавали.

Масовий голод і захворювання призвели до масової загибелі. Ховати померлих у рідних не було ні сил, ні можливості. Якщо смерть наступала в лікарні, то всіх складали в одну спільну велику яму та закопували.

Через кілька років дозволили навчатися у школі. Після 1956 року, коли був скасований комендантський нагляд, люди трохи відчули свободу. Культура, мова та мистецтво ‒ ці слова для нашого народу були недоступні й небезпечні в період 1944-1956 років у місцях спецпоселень ‒ нічого не дозволялося. Сталося невелике потепління у ставленні влади та місцевого населення до нас, адже кримські татари ‒ дуже працьовитий, терплячий і добрий народ.

У 1956 році я закінчив 7 класів освіти, потім курси водія. Працював водієм 36 років.

У 1990 році, слава Аллаху, повернувся на батьківщину в Кіровський район, в село Журавки. Це село мені дуже подобається, наших співвітчизників тут багато, це мене радує.

(Спогад від 8 березня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG