18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Сайде Гафарова, кримська татарка, народилася 10 травня 1927 року в селі Корбекуль (з 1945 року Ізобільне ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення наша сім'я жила в селі Буюк-Янкой (нині Мраморне) Сімферопольського району. Склад сім'ї: батько Гафар Асанов (1888 р.н.), мати Шерфзаде Гафарова (1894 р.н.), сестра Мусліме Гафарова (1920 р.н.), я, Сайде Гафарова, брат Абдурешид Гафаров (1937 р.н.), брат Сейран Гафаров (1939 р.н.).
Наш будинок був великий, у дворі стояли хліви для домашніх тварин. У нас були кінь, корови, теля, 40 овець, десь 50-60 курей. Була присадибна ділянка, де росли овочі та фрукти. Наш батько Гафар Асанов працював у селі ковалем.
Старша сестра Мусліме Гафарова була одружена з Акімом Зіядіновим, який жив у селі Демерджи (з 1945 року Лучисте ‒ КР) Алуштинського району. Від спільного шлюбу вони мали сина Сервера Акімова. Коли почалася війна, наш зять був мобілізований на фронт, сестра часто приїжджала до нас.
Наша сім'я теж вважалася партизанською, бо щодня мама, я та моя сестра, яка часто спеціально приїжджала допомагати нам, випікали хліб у великій кількості для партизанів
Наше село Буюк-Янкой повністю допомагало партизанам. У селі залишалися літні чоловіки та жінки, діти, інваліди, всі, хто міг тримати в руках автомат, пішли до лісу в партизани. Наша сім'я теж вважалася партизанською, бо щодня мама, я та моя сестра, яка часто спеціально приїжджала допомагати нам, випікали хліб у великій кількості для партизанів. А мій старший брат Сервер Гафаров тримав зв'язок із партизанами, він уночі завжди відносив їм хліб і продукти до лісу. Але одного разу німці його зловили й на очах у батьків розстріляли. Коли німці зрозуміли, що все село допомагає партизанам, вони зібрали людей на полі в хліві, а всі будинки спалили. Нас теж хотіли спалити, не пам'ятаю як, але, здається, нас всіх врятували партизани. Люди з села всі розійшлися до своїх близьких, родичів і знайомих.
Молодший брат Рамазан Гафаров теж всіляко допомагав Серверу. Він кілька разів ходив у військкомат, але їх мобілізацію чомусь все відкладали, тому він потім теж був пов'язаний з партизанами. Потім, коли прийшли наші, яких ми дуже чекали, вони його та батька відіслали до трудової армії. Батько повернувся, а Рамазан так і не повернувся з трудової армії. Ми нічого про нього не знаємо, живий він чи помер.
У день депортації вдома залишалися батько, мати, два брати і трирічний племінник Сервер Акімов, бо його мама, моя старша сестра Мусліма, поїхала в село Демерджи провідати батьків чоловіка, а сина залишила з нами, щоб не мучився дорогою.
Нам нічого не дозволили брати, хоча в будинку було багато продуктів, лише дещо взяли для дитини
18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, нас гучним стуком у двері розбудили наші солдати, їх було десь 6-7 осіб. Вони в грубій формі сказали, щоб ми збиралися. На збори дали 10-15 хвилин. Всі були нажахані, ніхто нічого не розумів, мати, я та племінник плакали. Нам нічого не дозволили брати, хоча в будинку було багато продуктів, лише дещо взяли для дитини. Нас усіх вивели, а потім стали людей збирати біля готелю «Москва». Коли наше село Буюк-Янкой спалили німці, ми з сім'єю переїхали до родичів Арифових, які жили в селі Бітак (з 1945 року Приміське, пізніше увійшло до складу Сімферополя ‒ КР). Тому загальний збір людей був біля готелю «Москва», звідти автомашинами людей повезли на залізничний вокзал. На вокзалі, пам'ятаю, ми теж довго були, всі люди були змучені, не розуміли, що відбувається, всі плакали.
Потім нас повели до вагонів, це були товарні вагони, без вікон, а якщо є вікно, то воно було заґратоване. У вагон людей запихали, всі двоярусні полиці були забиті людьми, спати ніде було, всі стояли. Хто встиг зайняти місце, щоб сісти, той значить сів. Поки доїхали до Узбекистану, всі були дуже змучені.
Багато людей вмирали від голоду та хвороб. Нам ховати наших близьких і знайомих не дозволяли
У вагоні не було медперсоналу, ліків, води, туалету. Іноді видавали харчування один раз на добу ‒ відро якоїсь рідини на вагон. Майже ні у кого не було посуду, тому тої баланди могло й не вистачити комусь. У зв'язку з антисанітарією в вагоні були клопи, воші, бруд та задуха, все це дуже позначилося на дітях і старих. Багато людей вмирали від голоду та хвороб. Нам ховати наших близьких і знайомих не дозволяли, тому тіла викидали на ходу з поїзда. На коротких зупинках багато хто не встигав повернутися до вагонів, це ті, хто йшов шукати воду або харчі, їх родичі втрачали назавжди.
Нас привезли на залізничний вокзал міста Ташкент Узбецької РСР.
Поки наш товарний потяг слідував до Узбекистану, радіо та преса сповіщали, виявляється, на весь Союз про те, що везуть зрадників. І коли кримськотатарський народ прибув сюди, на залізничному вокзалі нас зустрічали узбеки з камінням, лопатами, кетменями ‒ вони хотіли цих зрадників добити на вокзалі. Але коли відкрилися двері товарних вагонів, звідти стали ледве виходити старі люди, жінки, діти, і (якщо були) чоловіки-інваліди без руки або ноги, з орденами на грудях. Люди виглядали виснаженими, змученими та просили «сув» (води ‒ КР). Узбеки зрозуміли, що сталася жахлива помилка, щось тут не так, і від сорому викидали каміння, ховали свій інвентар.
Із залізничного вокзалу людей стали розселяти у колгоспи. Нас привезли до Паркента, там всіх загнали в лазню ‒ чоловіків і жінок окремо. Потім із районів приходили голови колгоспів і забирали до себе в села по 4-5 сімей. Наша сім'я потрапила в село Заркент Паркентського району. Нас підселили до узбеків у сім'ю. Вони виділили нам свій хлів. Не було у нас ні матраців, ні ковдр, ні подушок. Спали та вкривалися соломою.
Батьків відразу ж вивели на роботу, вони косили пшеницю. Старша сестра потрапила в місто Ангрен. Батько з'їздив за нею та привіз до нас, адже її син був з нами. Потім батько знайшов роботу в селі Невич Паркентського району, нам дозволили переїхати в це село, це було поруч із селом Заркент. Там теж жили на підселенні, в таких же умовах.
У червні 1945 року, після закінчення війни, наш зять, чоловік моєї сестри Мусліме, знайшов нас, він став працювати з нашим батьком у кузні. Батько був дуже працьовитою та порядною людиною, його всі поважали, він своїм таким ставленням отримав прихильність узбеків. Потім батько захворів, він не витримав всього цього навантаження та у 1947 році помер.
Потім всіх кримських татар перевели в село Башкизилсай (Навдак) і там ми прожили до 1951 року. Пізніше всією сім'єю переїхали в село Кумишкан Верхньо-Чирчицького району, бо там був рудник. Я вийшла заміж за Сервера Сейдаметова, який теж працював на руднику, спочатку жили в землянці, потім, як пам'ятаю, в якомусь хліві. Пізніше вже був якийсь переселенський будиночок з однієї кімнатки. Брат Абдурешид влаштувався на роботу в гірську бурильну розвідку робітником ГРП (геологорозвідувальної партії ‒ КР). Молодший брат ходив до школи. Після смерті батька мати пішла працювати прибиральницею. Сестра Мусліме з чоловіком і сином відокремилися, у них була своя сім'я.
Всі ходили і розписувалися, зобов'язуючись не порушувати комендантський режим і не залишати межі свого району
У цих важких умовах люди виживали, було всім дуже важко. З червня 1944 року всі кримські татари й діти були під комендантським наглядом. Всі ходили і розписувалися, зобов'язуючись не порушувати комендантський режим і не залишати межі свого району. Комендантський режим був дуже суворий.
У 1959 році нашу копальню закрили, а в 1956 році з кримськотатарського народу зняли це загальне звинувачення про зраду, і народ міг спокійно пересуватися країною. Мій чоловік поїхав на заробітки в Ташкент. Там він влаштувався на домобудівний комбінат №1 бетонником, щоб якось утримувати свою сім'ю, став на квартирну чергу при заводі. Дітей на той час було в нас у родині вже п'ятеро. Я зі старшими дітьми ходила в гори, збирали кислячки, якісь трави та їздили в село Паркент, щоб продати й на них купити продукти.
Роботи в Кумишкані не було. Діти ходили до місцевої школи. В одному класі могли навчатися відразу три класи, тобто в першому ряду сиділи першокласники, у другому ряду ‒ учні 2-го класу, в третьому ‒ учні 3-го класу. Учитель був один, не вистачало викладачів.
Мій чоловік, працюючи за 80 км від дому на домобудівельному комбінаті №1, жив у Ташкенті на квартирі, харчувався погано, намагався всю зарплату довезти своїм дітям. Від цієї турботи, від економії на шлунку, він тяжко захворів і 7 травня 1965 помер. Ми його поховали на кладовищі в селі Кумишкан.
Я залишилася з шістьма дітьми 1952, 1953, 1955, 1958 і 1962 років народження. Добре, що друзі чоловіка стали клопотати перед керівництвом домобудівного заводу про передчасне виділення трикімнатної квартири для сім'ї їхнього співробітника Сервера Сейдаметова. Нам виділили на панельному заводі, на вул. Будівельників, 112, трикімнатну квартиру. Там же виділили велику автомашину, щоб перевезти шістьох дітей і мене. У нас нічого не було, окрім одного ліжка та столу. Я була дуже вдячна друзям мого чоловіка, що не залишили нас зі своєю бідою ‒ Мустафі аг'а Арману, Ділярі Арман, Мустафаєву. Була дуже вдячна директору домобудівного комбінату Тарасевичу. Мене відразу ж взяли на роботу бетонницею.
Старший син з 14 років пішов працювати учнем на домобудівний комбінат. У моїх трьох старших дітей трудовий стаж з 14-15 років
Діти пішли до школи. Одягу, спеціальної форми для школярів не було, як і грошей все це придбати. Жилося дуже важко. У нас був чотириповерховий будинок на чотири під'їзди. Взялася мити сходові майданчики з 4-го до 1-ого поверхів в усіх під'їздах, за що в місяць люди платили по 1 рублю, в місяць виходило 40 рублів. У цьому мені допомагала моя старша дочка Ава-Шерфе. Старший син з 14 років пішов працювати учнем на домобудівний комбінат. У моїх трьох старших дітей трудовий стаж з 14-15 років. Так ми прожили на домобудівельному комбінаті (ДСК-1) до самого переїзду в Крим.
В Узбекистані не було ніякої можливості та ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури, мови й літератури. Були обмеження у вступі до вищих навчальних закладів. У місцях депортації заборонялося говорити та вільно обговорювати питання повернення на свою історичну батьківщину. За найменші вимоги про повернення до Криму садили на 3 роки до в'язниці.
Я пам'ятаю, розповідали, що з-поміж офіцерів та солдатів 300 осіб поїхали до Москви до самого Сталіна, щоб донести до нього ту трагедію, яка сталася з нашим народом ‒ вони думали, що Сталін не знає про це. Вони так і не повернулися звідти, жодна людина, їх, мабуть, усіх розстріляли.
28 квітня 1956 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, згідно з яким з кримських татар були зняті обмеження щодо спецпоселення, але це не давало права на повернення їх на свою історичну батьківщину.
Мій середній син Енвер постійно брав участь у всіх зборах національного руху, які проводили старші за віком письменник і поет Сейтумер Емінов, Мурахас Нурфет, Юрій Бекірович Османов, Кемал Мустафаєв. Вони брали активну участь у національному русі, мій син Енвер завжди був з ними. Ми всі підтримували їхні дії та схвалювали все те, що вони робили для свого народу. Все було спрямоване на те, щоб повернути весь кримськотатарський народ на його історичну Батьківщину, звідки їх депортували, усіх звинувативши у зраді.
(Спогад від 20 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків