«Я не хочу залишитися на чужині». Шевкіє Азізова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Шевкіє Азізова, кримська татарка, народилася у 1925 році в селі Албат (з 1945 року Куйбишеве ‒ КР) Куйбишевського району (у 1962 році Куйбишевський район був скасований, а всі села приєднали до Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Гульсюм Мустафаєва (1902 р.н.), я, Шевкіє Мустафаєва (дівоче прізвище, 1925 р.н.), сестра Сабріє Мустафаєва (1925 р.н.) та сестра Уріє Мустафаєва (1932 р.н.).

На момент виселення чоловіків вдома не було: батько Муса Мустафа (1892 р.н.) та мій чоловік Мамут Азізов (1920 р.н.) були вислані з Сімферополя.

Сім'я дядька Сеїтхаліля Сеїтяг'я їхала разом з нами в одному вагоні, тому що дядька дома не було ‒ його разом з усіма чоловіками трьома днями раніше відіслали в трудову армію. Тому сім'ї дядька довелося приєднатися до нас: дідусь, батько дядька, Сеїт Яг'я (1858 р.н.), бабуся, мати дядька, Ребія Сеїтяг'я (1868 р.н.), дружина Асене Яг'яєва (1916 р.н.), син Ірфен Яг'яєв (1940 р.н.) та дочка Мавіле Яг'яєва (1942 р.н.).

Брат мій Мамбет Мустафаєв (1921 р.н.), єдиний син батька, загинув у Великій Вітчизняній війні 18 червня 1942 року за Ленінградом. Про це ми дізналися тільки після нашого запиту в 1954 році. Він був відісланий Куйбишевським райвійськкоматом у 1940 році у Краснодарське військово-стрілецьке мінометне училище, був лейтенантом, начальником розвідки дивізіону 24 гвардійського мінометного полку. Дуже важко, коли діти гинуть, захищаючи батьківщину, а батьків виселяють з рідної землі на смерть у чужій землі. Ось таким було наше життя в радянській державі під гаслами «дружби народів» і «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», під крики народу «Хай живе товариш Сталін!» і «Слава КПРС!». Ось і приєднала, а потім роз'єднала держава наш народ на 100 частин, прирекла його на загибель після війни.

У 1944 році, 18 травня вранці рано постукали у двері нашого будинку, відчиняємо ‒ солдати з автоматами в руках увірвалися в будинок і сказали: «Даємо вам 15 хвилин часу, щоб приготуватися. Вас виселяють з Криму без суду та слідства як зрадників батьківщини». Я була шокована: «Як виселяють? (А я працювала в райкомі комсомолу заввідділу обліку). За що? Це помилка! Ми люди чесні! Як це звинувачують нас у зраді?». Почала кричати, плакати. Вони кажуть: «Це марно. Вас всіх до одного виселяють».

Зі сльозами на очах ми почали збиратися, чоловіків немає вдома, підняти нікого ми не можемо, що могли, те й узяли. У нас удома напередодні у двох кімнатах оселилися поранений генерал Кара-Мурза та його ад'ютантка Аня, яка доглядала за ним. Всі наші потрібні речі були у двох наших скринях у тих кімнатах, де він лежав. Ми туди не сміли заходити, адже він лежав після поранення в боях під Севастополем. Ми попрощалися з Ганнусею та передали генералові побажання швидше одужати.

Вийшли з дому зі сльозами на очах: у хліві корова мукає, кричить, собака гавкає ‒ прощаються з нами. Було дуже важко, але довелося вийти з двору, нас проводили солдати до нашої платформи, де колгоспники сортували фрукти, на місце очікування для навантаження на машини. Пів дня минуло, солдати оголошують посадку, валізи та швейні машинки не дозволяють брати з собою.

У нас на подвір'ї жила росіянка, тітка Шура, ми вирішили віднести до неї швейну машину. Прийшли додому, нас не пускають. Виявляється, вони зарізали нашу телицю, смажать, кричать, веселяться, радіють нашому вигнанню. Ми ще більше засмутилися, пішли назад з вантажем на свої місця і чекали до вечора.

Увечері під'їхали машини, нас повантажили, повезли на залізничну станцію «Сюрень». Тут минув наш останній і прощальний вечір на батьківщині. Сіли ми у вагони для худоби, закрили нас і поїхали в далеку дорогу.

Їсти нічого, у вагонах темрява, тіснота, задуха, хтось плаче, хтось співає жалісні пісні, з таким настроєм хоч на місці помирай, щоб не бачити й не чути нічого. «Дякуємо» нашій державі за таку «комфортну та безкоштовну» дальню дорогу. Їдемо п'яту добу голодні, почали чухатися, з'явилися воші. На довгих зупинках почали люди шукати своїх. І я почала шукати, на восьму добу знайшла чоловіка, але батька не знайшла. Забрала чоловіка у свій вагон. Але він вже захворів, сил немає, вошивий, постійно лежить.

На двадцяту добу привезли нас до Узбецької РСР, Ташкентський район, станція Уртааул. П'ятдесятиградусна спека у відкритому полі, земляні бараки, вкопані у глибину на два метри та прикриті сухими кукурудзяними стеблами, як окопи на війні. Розмістили по 50 сімей у кожному бараку, задуха, дихати нічим, готувати ніде й ні на чому. Давали по одному коржику в день кожному. Вода брудна в ариках, у колодязях води немає, водогону немає. Навіть кухні не було, щоб людям дати тарілку гарячого супу раз на день. Дійсно привезли народ на загибель.

Щоранку прибував комендант верхи, у руках батіг і ганяв людей на роботу на будівництво ГЕС. Люди копали канал, а викопану землю на спинах в ящиках підіймали нагору. Моя сестра теж переносила на спині ящики із землею. Мене взяли на роботу секретарем у відділ кадрів центрального штабу в конторі цього будівництва. Ходила на роботу кожен день по п'ять кілометрів туди й назад.

Через деякий час почалися епідемії малярії та дизентерії з високою температурою, людину трясе, але все одно ганяли на роботу, йдеш і дорогою п'єш брудну воду. Почали люди помирати. Чоловік мій Азіз з 80 кг ваги втратив майже половину, важив 45 кг, ходити не міг. Пам'ятаю, Сейтмемет аг'а з нашого барака пішов шукати продукти для своєї голодної сім'ї, а до повернення додому його дружина Фатіме апте померла. Вранці чоловік прийшов, а немовля плаче та смокче груди померлої матері. Їсти дати нічого. Ніде немає ні магазинів, ні базарів, ніде хоча б молочка для дитини купити. Таких смертних випадків було тисячі.

У цих бараках померли мої дідусь, бабуся, тітка Шасіє та два онуки дідуся. Кожен божий день ховали своїх, і день, і ніч плакали. Цього забути не можна і прощати не можна. Побачивши все це, ми з чоловіком поїхали з цього місця шукати батька. Приїхали в місто Шахрихан, знайшли чоловіка сестри Аліме, а батько жив у них, але поїхав шукати сім'ю. Потім дізналися, що батько знайшов сім'ю. Засланців до зими розподілили у колгоспи, сім'я батька вже жила у господині у хліві в колгоспі ім. Ахунбабаєва, станція Келес, Ташкентський район. А ми з чоловіком жили на станції Ленінськ Андижанської області.

Чоловіка взяли на роботу слюсарем-токарем, дали нам прохідну кімнату на дві сім'ї. За роботу давали 400 грамів хліба йому, а мені 200 грамів, жили ми дуже бідно, були напівголодні.

У 1945 році після війни приїхав брат чоловіка Амет Азізов. Він пройшов всю війну, до Криму його не пустили, дали дозвіл виїхати в Середню Азію, пізніше знайшов він своїх матір і двох братів, домігся, щоб дали дозвіл возз'єднатися з сім'єю.

Комендатура оформила нам пропуск, і ми поїхали в Костромську область, місто Мантурово. Чоловік влаштувався на роботу слюсарем-токарем у ремонтній майстерні, дали нам одну кімнату, а брат його влаштувався експедитором у ліспром, де старший брат чоловіка працював головним бухгалтером цього підприємства. Зима була суворою, стояли довгі холоди, так що ми з сорокап'ятиградусної спеки потрапили в сорокап'ятиградусний холод.

Народ переважно працював на лісоповалі. Робота була каторжна, дуже важка, через кілька років народ почав виїжджати без комендантського дозволу, хоча режим комендантський був дуже суворий. Я ніколи не забуду, як прийшов сусідський син просити мого чоловіка, щоб він зробив сокирою рану в його долоні. Мій чоловік взяв на себе цю відповідальність. Все пройшло вдало, хлопець оформив лікарняний лист, і коли рана стала загоюватися, вони поїхали, тобто втекли в Узбекистан. Прийшли до них робити обшук, відкрили двері ‒ їх немає. До нас зайшли, питали, а ми, звичайно, не говорили, як вони поїхали.

Через кілька років обох братів мого чоловіка відрядили на роботу: одного головним бухгалтером, а іншого диспетчером у лісовий трест у Костромі. У нас вже почали люди їхати без дозволу комендатури. Більшість народу жили в Середній Азії, і наші троє братів теж туди втекли та встигли оселитися в місті Шахрихан. Але їх знайшли та привезли з конвоєм назад. Ми їх не впізнали: оброслі бородою, змучені, місяцями в дорогах, у потягах, голодні, добре, хоч 20 років терміну їм не дали. Деякий час жили вони у нас, домоглися пропуску з комендатури та поїхали до сімей. У 1952 році їхні сім'ї перевели на лісові ділянки та села. Ми потрапили в село Усольє, у мене вже було троє дітей.

У 1954 році ми взяли пропуск у комендатурі та поїхали теж до міста Шахрихана. Скільки ми жили в Шахрихані, я постійно хворіла на середньоазіатське РППУ (хронічне захворювання шлунково-кишкового тракту ‒ КР).

У 1968 році чоловік одним з перших кримських татар приїхав до Криму на свою батьківщину, щоб залишитися на постійне місце проживання. І як зустріла їх держава? Це було звірство: будинки купувати не давали, виселяли, не прописували, на роботу не брали, давали 24 години на виїзд, термін закінчився ‒ саджали в тюрми. Якщо кримський татарин купив будинок у Криму, йому спокійно жити не давали, виганяли або в тюрму саджали.

Кримський татарин Муса Мамут облив себе бензином, покінчив життя самоспаленням, бо влада довела його до такого стану. Влада на його похорон спробувала нікого з села не випустити, у трьох місцях перекопали автодороги. Мій чоловік, побачивши ці жахи, захворів і приїхав з Криму додому в Узбекистан з розхитаною нервовою системою та ускладненням на серце. Лежав у лікарні, вилікували і через рік знову поїхали на батьківщину, але, на жаль, така ж історія: спробували купити будинок, але нас обдурили.

Довелося оселитися ближче до батьківщини в Новоолексіївці (селище в Херсонській області ‒ КР). Але й тут така ж історія: будинки купувати не дозволяють, на роботу не беруть, прописки немає, городи розтоптали, теплиці поламали. Купили будинок, зі свідками через рік оформили. Ось уже живемо 40 років, досі не можемо влаштуватися на своїй рідній землі ‒ в Криму. Куди б не зверталася ‒ до президента, прем'єр-міністра, кримської влади ‒ марно, позитивної відповіді не дають. Зібрали 30 тисяч рублів, щоб знову спробувати купити будинок у Криму, але в 1992 році ці гроші забрала в нас держава (у зв'язку з розпадом СРСР і гіперінфляцією відбулася деномінація грошей ‒ КР). А тепер уже будинки дуже дорогі, не для нашої кишені.

Я ніколи не забуду, як мою дочку після закінчення швейного училища та семи місяців роботи в Сімферопольському ательє зняли з прописки й насильно вигнали з Криму. А другу дочку також принижували в Новоолексіївській школі, говорили: «Ваше місце в капіталістичних країнах, а не в Радянському Союзі». Дочку хотіли насильно прийняти в комсомол, а вона не відмовлялася.

Наш народ мирний, законослухняний, будемо й надалі вимагати відновлення справедливості. Ми писали тисячі листів і далі будемо писати. Наш народ пережив Сталіна, Маленкова, Хрущова, Черненка, Андропова, Горбачова та дочекався змін. Сподіваюся, дочекаємося остаточного та справедливого рішення ‒ відновлення державності корінного народу Криму.

Я хоч стара, але народилася в Криму, буду жити в Криму, на своїй батьківщині, на своїй землі, де я народилася. Не хочу жити з клеймом зрадника і не хочу, щоб назвали зрадниками моїх дітей. Не хочу, щоб мене поховали з клеймом зрадника, і не хочу залишитися на чужині.

(Спогад від 2 березня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків