Доступність посилання

ТОП новини

Усніє Аджиумерова: «Виживали у страшних умовах, в які нас кинула радянська влада»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Аджиумерова Усніє, кримська татарка, народилася 3 серпня 1927 року. Уродженка села Узбек (з 1948 року Федотівка, нині зникле ‒ КР) Фрайндорфського (з 1944 року Новоселівського, згодом район був скасований ‒ КР) району Кримської АРСР.

Склад сім'ї на момент депортації: батько Аджиумер Османов (1895 р.н.), мама Асіє Аджиумерова (1898 р.н.), сестра Нуріє Аджиумерова (1928 р.н.), а також я, Усніє Аджиумерова.

На момент депортації наша сім'я жила в селі Узбек Фрайндорфського району Кримської АРСР.

У 1944 році сім'я мешкала в будинку з чотирьох кімнат, у нас було 5 корів, 20 овець з молодняком, близько 5 десятків курей. Батько був інвалідом через хворобу.

18 травня 1944 року на світанку до нас постукали четверо військових, озброєних автоматами. «За наказом Сталіна вас висилають!» ‒ сказали вони, не пояснюючи куди й на який час. Нам дали 15 хвилин на збори. Жодних постанов не зачитували. Ми були всі розгублені. Встигли схопити дещо з продуктів та речей. Нас усіх, жителів села, зібрали біля колодязя, посадили у вантажні машини, потім відвезли до Євпаторії. Дорогою нас постійно супроводжували озброєні солдати.

У нашому селі на момент депортації проживало близько 50 сімей. В Євпаторії до вечора нас завантажили у вантажні вагони. У нашому вагоні було близько 15 сімей з різних сіл. Люди плакали, кричали, з боку солдатів були чутні образи. Не можу без сліз згадувати все це. Жодних умов не було у вагоні. Щоб сходити в туалет, люди закривали кут вагона шматком тканини. На зупинках шукали воду, з двох цеглин споруджували вогнище, на якому готували їжу з припасів, які встигли захопити з собою. Через 15-20 хвилин людей гнали назад у вагони, тих, хто забарився, гнали стусанами, руйнували вогнища. Дорогою в нас у вагоні померли мої співвітчизники. Ніяких лікарів, санітарів у дорозі не було. Дорогою всі люди завошивіли, одяг струшували у розбите вікно, воші падали, як пісок.

Їхали 18 днів, 4 червня прибули до Узбекистану, у місто Джизак. Нас усіх повезли до лазні для дезінфекції. Після цього повантажили на гарби-вози та повезли в колгосп.

Нас забрав до себе місцевий житель, дідусь Шакір ака. В одній кімнаті ми всі оселилися. Кімната була маленька, без зручностей. Місцеві жителі самі теж жили погано. Нам дідусь Шакір ака допомагав, чим міг. Місцеві жителі до нас ставилися добре.

Весь цей час ми працювали на бавовняних полях, збирали колючки ‒ янтак, обмінювали на коржі. Продавали останні речі, щоб хоч якось прогодуватися та не померти від голоду

Через рік помер батько Аджиумер Османов у віці 50-ти років від хвороби легенів, бо в кімнаті було холодно й протяги. Кілька людей поховали батька. Ми залишилися з мамою ‒ я та сестра. Весь цей час ми працювали на бавовняних полях, збирали колючки ‒ янтак, обмінювали на коржі. Продавали останні речі, щоб хоч якось прогодуватися та не померти від голоду. З боку влади жодної допомоги не було.

Щоб з одного населеного пункту потрапити в інший, потрібно було брати дозвіл у коменданта. Посилили комендантський режим, тому що був виданий указ «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення». Дуже багато людей змінювали місце проживання, адже довгі роки не було свого будинку.

У нашому кишлаку всі перехворіли на малярію та кишкові хвороби. Померло багато моїх співвітчизників. Також ми пережили голод, як і всі депортовані кримські татари.

Потім я вийшла заміж, навчалася в педучилищі. У мене народилося семеро дітей ‒ п'ять дочок і двоє синів. Я працювала вчителькою. Було дуже важко поставити дітей на ноги, адже зароблених грошей не вистачало. До 1956 року ми не думали про розвиток культури та мистецтва кримськотатарського народу, ми виживали в страшних умовах, в які нас кинула радянська влада. Не дозволялося проводити національні традиції та свята.

Чоловік Фета Асанов (1924 р.н.) помер в Узбекистані. Син Рустем Асанов помер у Криму в 1996 році.

До Криму повернулася в 2006 році, живу на квартирі, яку орендуємо за оплату, бо на гроші, за які ми продали будинок в Узбекистані, не змогли купити будинок у Криму. Але я все одно рада, що приїхала на батьківщину. У нас у сім'ї п'ять осіб.

(Спогад від 2 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG