Доступність посилання

ТОП новини

Венера Аметова: «Ми були приречені на вічне вигнання»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Венера Аметова, кримська татарка, народилася у 1937 році в місті Бахчисарай (вул. Південна, 52) Кримської АРСР.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

18 травня 1944 року, під час спецоперації військ НКВС, я та члени моєї сім'ї у складі: мати Айше Абдураманова (1905 р.н.), я, Венера Аметова, а також мої співвітчизники, які жили у Бахчисараї та в інших місцях Криму, були насильно виселені з території Криму. Тоді мені було 7 років, ми жили у жеківській квартирі.

У 1939 році призвали до Червоної армії мого брата Асана Ісмаїлова (1920 р.н.), який не повернувся з війни. У 1941 році був мобілізований на війну мій батько Амет Алієв (1909 р.н.), він теж з війни не прийшов, а нас удвох з мамою вигнали, як собаку з цуценям.

Мама розгубилася, почала плакати, і я з нею, і в такому стані вона не могла як слід зібратися

У ніч на 18 травня 1944 року ми з мамою прокинулися від страшного грюкання у двері. Мама відчинила, увірвалися двоє озброєних солдатів і наказали, щоб ми за 10 хвилин зібралися. Мама розгубилася, почала плакати, і я з нею, і в такому стані вона не могла як слід зібратися. Та й що зметикуєш за короткий час: взяли одну подушку, одну ковдру, валізу з одягом і білизною та 7-8 кілограмів кукурудзи, з посуду ‒ маленьку каструлю, чашку, ложки і все.

Нас повели натовпом на вокзал під дулами автоматів. Там, пам'ятаю, всі плакали, кричали, був жах, який на все життя залишився в пам'яті. Чекали довго, а потім нас посадили в товарний вагон і повезли.

Всю дорогу мучилася тим, що коли потяг різко рушав, нас всіх кидало. У нашому вагоні при цьому зірвався верхній ярус і придавило людей. Двоє діточок померли. У вагоні не було ні туалету, ні води, ні їжі, жодної медичної допомоги. Я не пам'ятаю, щоб нам щось давали. Коли потяг зупинявся, мама бігла в пошуках води, як і всі, і ще, якщо встигне розпалити вогник, спече на кришці каструлі маленький коржик, а то бувало іноді й напівсирий принесе, щоб не відстати від потягу. А воші їли поїдом, пам'ятаю, мама мене зняла з вагона та постригла волосся, наповнене вошами та гнидами.

Отже, майже місяць їхали, привезли нас до Узбекистану, в Самаркандську область, Джамбайський район, роз'їзд 69. Вивантажили нас за селищем і залишили просто неба ночувати. Поки було світло, усі люди кинулися зривати суху траву, кущі, готуючись на нічліг. Кусали дуже комарі, павуки. Ось так провели першу ніч в Узбекистані.

Ближче до обіду прийшла гарба з великими колесами і нас повезли в кишлак. Там нас з мамою поселили в маленький хлів-курник, а вранці погнали на бавовняне поле на роботу, мама працювала, а я за нею ходила. Повернулися ввечері, а наших речей немає ‒ вкрали. Слава богу, хоч кукурудза залишилася, мама її дрібнила та варила кашу в чашечці.

Нікуди не дозволяли виїжджати, а якщо порушиш комендантський режим, без суду саджали на 25 років до в'язниці


Мама, як і всі наші земляки, кожен місяць ходила на підпис про невиїзд без дозволу. Перші роки не знали, де наші родичі, а шукати було неможливо. Нікуди не дозволяли виїжджати, а якщо порушиш комендантський режим, без суду саджали на 25 років до в'язниці.

Там, де ми жили, медичної допомоги не було, люди хворіли й помирали. Лікування не було, були кинуті напризволяще. Люди помирали сім'ями, у нашому Джамбайському районі померли майже 50% наших спецпоселенців.

З кишлаку в райцентр ми переїхали на другий рік. Нам у цьому допоміг наш родич Наріман аг'а Девлетов. У нього було двоє дітей ‒ Юра та Ірина, де тепер вони не знаю. Дружина його тітка Валя. А жити ми стали з однією сім'єю на ущільнення. Мама влаштувалася на роботу в школу прибиральницею. Взимку з фронту прийшов хлопець і влаштувався теж у школу охоронцем, а сам був хворий з ранами, жити ніде. Якось мама прийшла на роботу, а він, бідненький, захолов від голоду та холоду.

Навчаючись у школі, ні з ким не можна було посперечатися, відразу обзивали зрадником. Закінчила школу, вступила до медучилища, закінчила, стала фельдшером, працювала. Дуже хотіла навчатися далі, стати лікарем, 4 рази вступала до медінституту, але, на жаль, хоч як відповідай ‒ «незадовільно».

Моєму народу навіть забороняли говорити рідною мовою і, звичайно, домоглися свого, тепер майже всі говорять російською мовою


До 1958 року не було рідною кримськотатарською мовою ні газети, ні журналів, ні телебачення, ні радіо, ні уроків. Моєму народу навіть забороняли говорити рідною мовою і, звичайно, домоглися свого, тепер майже всі говорять російською мовою. Деякі навіть не розуміють рідної мови, як це боляче!

Усі релігійні обряди проводили таємно, ураза (мусульманський піст ‒ КР), намаз, дуа (молебень ‒ КР), все приховували.

Про Батьківщину ‒ Крим ‒ говорити також не мали права, ми були приречені на вічне вигнання. Але як тільки вийшов указ 1967 року про те, що нам, нашій нації, можна жити на всій території СРСР, ми з чоловіком виписалися і бігом до Криму. Скільки було сліз радості, образи за все, що довелося побачити, пережити, перенести. Приїхали, а нас знову штовхають у груди, нас, уже тридцятирічних, якими свого часу були наші батьки. Ми виїхали з Узбекистану, щоб не повертатися, і що нам тепер робити? Поїхали в місто Анапу, прожили там 11 років у станиці Анапській, потім через сімейні обставини поїхали в місто Нальчик.

І, нарешті, у 1990 році, завдяки М.С. Горбачову, повернулися на Батьківщину. Тільки того, що повернулися, до цього дня не визнані, як то кажуть, без приватизації на рідну кримську землю, знову в нас немає прав, знову чекати... Але мені вже 72 роки, не знаю, чи дочекаюся того дня, коли будемо рівними, щасливими. Звичайно, щаслива, що ми живемо, хай там як, на рідній землі, але щастя неповне, все одно душа болить.

(Спогад від 21 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG